На пероні, на люднім пероні
Будь-яка подорож починається з вокзалу. Моя ж почалась з того, що я заборонила мамі казати щось погане про дорогу. Бо минулого разу, коли вона засудила дату моєї подорожі, на виїзді з Одеси в автобуса зламався кардан і ми затримались на півтори години.
Вже в таксі я знімала з себе всі прикраси, які автоматично одягаю перед виходом з дому, та ховала їх в сумку. Це був перший раз, коли я сама їхала потягом в інше місто, тому паранойя, що в мене щось вкрадуть була безмежна. Тож, вечір, Одеса-Головна, шалений пронизуючий до кісток, вітер, а також нерозбірливий жіночий голос у рупорі зверху, що оголошує прибуття потягів. В цьому антуражі хотілось тільки здати білети назад, та повернутися додому 242-гою маршруткою. Але трохи більше подумавши над абстрактністю ситуації — захотілось ще й сосиску в тісті.
Стою біля перонів і намагаюсь зрозуміти на який саме прибуває мій потяг. Я побачила купу китайців що рушили до третьої колії зі своїми валізами. Я на рівні інстинктів зрозуміла, що мені треба за ними, та не прогадала. Підійшла до дуже привітого та колоритного чоловіка, показую йому свій qr-код.
— Чого ж ви така захекана? Бігли за нами з самої Роздільної? — з посмішкою запитав чоловік.
— Та ні, вітер стримував в Одесі.
Пробивши мій квиток та записавши місце у свою зошитку, чоловік допоміг підняти мою валізу до потягу.
Йдучи коридором вагону, я заспокоїла себе що вже точно ніяких проблем не буде, аж поки не побачила підняту нижню полицю. В “Укрзалізниці”, на мою думку, є один цікавий квест на перевірку ступеня професора в області інженерії — бо розібратись за яким механізмом у кожному потязі опускаються полиці — по іншому неможливо. Зрештою у сусідньому вагоні був такий “професор”, який і допоміг мені все опустити. От тепер точно все! Я сиджу за столиком, проводжаю очима місто, зі мною в вагоні ще дві жіночки і я можу більше не перейматися за те, що мій годинник хтось поцупить із сумки.
Київ зустрів не менш гидкою погодою, чи тому що було хмарно, чи тому що потяг прибув о шостій ранку. І ось я вже чалапа калабанями зі своїм знайомим Максимом, який зустрів мене прямісінько на виході з купе. Він почав “зігрівати” мої думки тим, що наступними днями в місті дощитиме. Кросівки, в яких я приїхала, звісно, були не раді такому метеорологічному прогнозу, але їм нічого не залишається, окрім того як змиритись, бо вони зі мною у аб`юзивних стосунках.
Люди, звірі та технології
Першим місцем для відвідування було UNIT.City — наша відповідь Силіконовій долині, звісно за словами Максима. Це певна екосистема, в якій зосереджено розвиток інновацій, підприємств, перспектив та досліджень. Територія парку не дуже велика, але там розміщено житловий комплекс, офіси та штаб-квартири різних компаній. А ще в місцевій кав`ярні роблять гарний фільтр, а це для мене є головним критерієм якості атмосфери приємного перебування у якомусь районі чи закладі.
Ми трохи прогулялись місциною. Максим розповів мені багато цікавого за будинки, які проходимо, а я ж своєю чергою дивувалась як багато панорамних вікон треба мити людині, яка живе в тому ЖК. ми присіли перепочитис біля столів для пінг-понгу та не могли втриматися від сміху, коли побачили, як два хлопця намагаються грати пластиковим м’ячиком у шалений вітер.
Наступною зупинкою був київський зоопарк. Тут я вперше розбиралася з додатком «Київ Цифровий», щоб якось доїхати на трамваї до Політехнічного інституту. До речі про київські трамваї. На відміну від наших одеських, в них немає душі. Я навіть записала метафору того, що столичним ритм життя настільки вимиває та втомлює людську особистість, що навіть громадський транспорт став безликим, як середньостатистичний офісний працівник з використаним лімітом в “Монобанку”.
Так от, я приїхала до одного корпуса Політеху, де на мене вже чекав Максим. Ми пішли до зоопарку. Зайшов на територію одразу стало зрозуміло, що ця “чудова” погода трохи нам все зіпсує, бо половина вольєрів була за склом. Тому вдивлятися та ловити чудові кадри диких та не дуже тваринок треба було ретельніше. Першочергово ми хотіли знайти ведмедя, але біля його місця було написано «Зустрінемось з вами весною» на що Максим сказав: «Так вже середина березня, чи це не рахується?». Та ж сама ситуація і з гіпопотамом.
Але мене здивували великі вольєри левів тигрів. Останніх було аж три. Біля левів зібралось багато дітлахів, які захопливо, але трохи лякаючись реагували на їхнє ричання. А трохи далі від них — тигри спокійно лежали на сонечку. Мабуть тоді наближався час їхнього обіду, бо один із котиків сидів біля службових дверей та щось там вдивлявся. Далі ми пішли до великого будинку з птахами. Там було хтозна скільки папуг, які всі хором повторювали Максимовий свист. Тоді я замислилась над тим, що він, мабуть, син Ейса Вентури або Доктора Дулітла, бо не тільки птахи на нього реагували, а ще й мавпи підходили ближче до огорожі, коли його бачили. Дуже кумедно було споглядати те, як він вибачився перед страусом, якого налякав своїми кроками. А також коли вів дуже інтелектуальну бесіду про розмах крила АН-24 з бараном, який з великою цікавістю в очах слухав Максима.
Обійшов весь зоопарк та ще трохи постоявши біля мавпочок, ми вирішили що треба їхати на Хрещатик до музею медуз. Це невелика будівля, в якої фактично дві зали та купа акваріумів з різними медузами: починаючи від всім знайомих аурелій, закінчуючи чудернацькими тихоокеанськими кропивами. У цього закладу був шарм лабораторії якогось космічного мандрівника-браконьєра, який з кожної планети вивозить їх мешканців та консервує у банки. Але все ж це дуже розслабляюча та красива розвага. Приглушене світло, підсвітка кожного акваріуму та розписані стіни люмінесцентною фарбою. Одна пара, яка стояла біля підсвітки навіть сміялась з того, що у хлопця в залі світяться вініри.
Спостерігати за тим, як повільно медузи рухають своїми шапочками у воді та як захопливо за ними тягнуться щупальця можна вічно, але нам ще треба було встигнути до Батьківщини Мати. Тому з Хрещатика ми поїхали на метро до Арсенальної.
А там у Максима стався його, мабуть, найбільший тріумф у житті. По дорозі до скульптури було багато виставок розбитої, підбитої та просто законсервованої воєнної техніки. А він, як людина, яка з дитинства грає у танчики та є студентом аерокосмічного факультету відчув свій обов’язок провести по всім цим виставкам екскурсію з затримками біля кожного експонату на мінімум 10 хвилин. Я не скажу, що це було не цікаво, навпаки. Те, як захопливо він мені розповідає про розмах крила АН-24, інші відвідувачі могли тільки позаздрити.
Отже, після тригодинного вештання виставками ми все ж дійшли до найвеличнішого, що я коли небудь бачила в світі. Але це якщо не рахувати танкер, на якому колись працював тато. Просто уявіть, сонце вже сховалося за хмарами, навколо нікого…Тільки та велична Батьківщина Мати, навпроти якої так само стояло декілька танків, про які розказав мені Максим. Біля скульптури ми стояли недовго, бо вже ставало зовсім холодно та збирався дощ.
Як тебе не любити…
Будь-яка подорож закінчується на вокзалі. Моя не є винятком. Ми з Максимом бігли з трамвайної зупинки не тому, що я запізнювалась на потяг, а тому що нам наостанок разом кортіло з`їсти по хот-догу з гірчицею та кетчупом. Стоячи в черзі на рентген сумок, я згадала про фотоапарат, який подарував мені хлопець, коли я тільки-но приїхала. А згадала про нього тому, що його плівку не можна пропускати через той самий рентген, тому я ще повеселила всіх охоронців тим, як переривала половину валізи, щоб дістати ту камеру. Але коли я склала валізу наново, то охоронець мені сказав просто проходити, бо вже бачив повністю все, що в мене з собою було. Це остаточно добило Максима та він впав у істерику на 15 хвилин.
Коли потяг Одеса-Київ прибув на колію, то, звісно ж, з колонок заграла «Як тебе не любити, Києве мій!». І саме в цей момент я порушила обіцянку, яку дала сама собі — не плакати від цієї мелодії на пероні.
Цього разу вже не було проблем з полицею, не було колоритного провідника, та й прикраси я не знімала. Була лише думка про те, що вокзали — найжорстокіші місця в нашій країні. Поглянувши на стомлених військових, які тихо стоять з цигаркою в зубах та важкими рюкзаками на плечах, на їхніх жінок, батьків, дітей, почувши стільки красивих та сумних слів розлуки, надивившись на щемливі погляди тих, хто проводжає своїх рідних… До самої Одеси всю ніч я думала над тим, що на кожному вокзалі у містах, у кожному куточку, де є хоч якась колія — завжди є перони, які не те що плачуть, а ревуть.
Ірма Ольховик, 4 курс
Фото: автор