Ще з першого курсу я чекала цього моменту — стажування в медіа. Уявляла різні варіанти розвитку подій, переживала, аби мої очікування справдилися. І ось настав день, коли ми дізналися, хто на яку базу практики потрапив. З легким тремтінням відкрила списки і не змогла стримати радості. Невже мені пощастило? Моє ім’я там, де я хотіла. Список людей, які потрапили в «Суспільне. Одеса». І ще й разом із подругами! Ми всі неймовірно щасливі, ділимося емоціями, обговорюємо майбутню роботу й сподіваємося, що цей досвід буде корисним і цікавим.
Початок шляху
Наша група вирушає на екскурсію до офісу «Суспільне. Одеса». Будівля, у якій народжуються новини, відразу вражає своєю атмосферою. Ми заходимо всередину, і перед нами відкривається простір, сповнений руху, зосередженості та швидких рішень. Нас проводять у newsroom, де працюють журналісти. Тут усе здається таким реальним і живим: немає штучності, лише люди, які щодня повідомляють суспільству важливі новини. Ми спілкуємося з журналістами, слухаємо їхні історії про роботу та складнощі, що виникають у процесі створення матеріалів. Вони діляться досвідом і порадами, і я відчуваю, що справді занурююся в професію.
Через терни — до тексту
Отже, потрапляю в команду, яка працює над матеріалами для сайту. Моє завдання — написати власний матеріал, розкрити тему та підготувати текст для публікації. Обираю тему про невідомі місця в Одесі, але в якийсь момент починаю сумніватися. Чи не варто було взятися за адаптацію радіоматеріалу, де структура вже визначена? Мене охоплює страх не впоратися, але водночас цей виклик змушує креативити та шукати нестандартні рішення.
Я довго думаю над матеріалом, працюю над його побудовою. Це значно складніше, ніж здавалося на перший погляд. В інтернеті інформація одноманітна: туристичні місця, кафе та ресторани. Але раптом мене осяює ідея. Важливо швидко зафіксувати всі думки, поки вони ще гарячі. Екран світиться порожнім документом, але в голові вже формується структура матеріалу. Пишу швидко, майже без пауз, занурюючись у потік слів. Через десять годин пошуків та редагування я закінчую матеріал і з тривогою надсилаю його керівниці. День, два, чотири… Відповіді немає.
У ці дні ми з подругами виконуємо друге завдання — створюємо фоторепортажі. Моя тема — «Неінстаграмна Одеса». Я хочу показати місто без глянцю, без ідеальних кадрів, з усіма його контрастами. Але день складається не так, як хотілося б: спершу ми допомагаємо подрузі на Староконному ринку, потім починається повітряна тривога, через яку фотографувати заборонено. Ми чекаємо кілька годин і, зрештою, їдемо додому. Відповіді на перше завдання досі немає.
Згодом нам усе ж таки вдається вибратися в місто й зробити якісні фото. Ми багато ходимо, заглядаємо в закутки, які зазвичай лишаються поза увагою. Знаходимо цікаві деталі: вицвілі вивіски, старі двері, сцени з життя у двориках. Одеса постає перед нами у зовсім іншому світлі — без прикрас, але від того ще більш чарівна. Вночі я знову пишу — тепер описи до фото. Відчуваю приємну втому. Надсилаю друге виконане завдання і вже спокійніше чекаю на відповідь. Але її знову немає.
Щастя, розпач та нові надії
Минає близько двох із половиною тижнів. Нарешті мене бере під керівництво інша журналістка, і робота починає кипіти. До першого матеріалу вносять правки, і щойно я їх виконую, стаття з’являється на сайті! Моє щастя не має меж. Але воно триває недовго. Виявляється, два місця, про які я писала, вже не існують. За ці три тижні вони просто закрилися. І тепер виходить, що я написала про щось, чого вже немає.
Мене охоплює паніка. Як я могла не перевірити ще раз перед публікацією? Чи будуть мене тепер сприймати як неуважну й непрофесійну? З соромом дзвоню журналістці, що була моєю керівницею. Вибачаюся, чекаючи на гнівні зауваження. Але пані Лілія лише усміхається й каже, що такі речі трапляються з кожним. Мені стає трохи легше — можливо, це й справді просто урок, а не катастрофа.
Вона пропонує мені нову тему, ніби й не помітивши моєї невпевненості. А потім раптом запитує: «Чи закінчилася твоя практика? Може, ти хочеш іноді щось писати для публікації?». І справді, офіційно практика добігла кінця, а я й не помітила, як швидко минув час. Не думаючи, я погоджуюся.
Можливо, страх перед кожним новим матеріалом залишиться. Але як я можу не спробувати? Це шанс отримати нові навички та ту саму впевненість у своїх силах. Ось так, офіційно практика закінчилася, але моє неофіційне стажування тільки починається.
Катерина Дерікот
Джерело фото: Власні фото авторки