Один день у Тбілісі: від Церкви Святої Трійці до Мати Картлі

Ранкове сонце Тбілісі неквапливо здіймається над вершинами гірських схилів, кидаючи теплі промені на золотий купол Церкви Святої Трійці — одного з найбільших православних храмів на Кавказі. Звідси й починається моя мандрівка. 

Навколо ще тиша: тільки шепіт вітру, що проникає крізь дерев на церковному подвір’ї, і подзвін з храму нагадує, що місто вже прокидається. 

Пересічний мешканець Сакартвело обов’язково перехреститься і тихенько схилить голову, минаючи святиню. 

Спускаюся вниз вузенькими, крутими вуличками Авлабарі. Старі будинки з різьбленими балконами приховують у собі історії поколінь. Майже кожен картвел вважає, що якщо в будинку немає балкону, то це не комфортна квартира для життя. Маленькі кав’ярні вже відчиняють двері для відвідувачів, і запах свіжозмеленої кави змішується з ароматом випічки. 

Біля мосту Метехі я зупиняюся, щоб оглянути однойменну церкву та статую царя Вахтанга Горгасалі, який за легендою і заснував місто. Він велично сидить на своєму коні, піднімаючись над Тбілісі, наче готовий обороняти місто від ворога, як і півтори тисячі років тому від персів. Саму пам’ятку встановили в 1967 році.

Переходжу річку Куру, картлійською — Мткварі, по знаменитому мосту Миру — скляний, сучасний. Далі мій шлях проходить до підніжжя фортеці Нарікала. Підйом крутий, але вартує кожного пройденого кроку. З кожним поворотом відкривається новий ракурс на черепичні дахи Старого міста, різнокольорові фасади будівель та лабіринти вуличок. Де-не-де можна помітити щось рідне: український прапор, що звисає з балкону старого будинку, стікери на вітринах закладів у кольорах нашого стягу, і всім знайомі фрази.

Уздовж стежки — аромати бузку, плодових дерев та яскравої гліцинії, яка обвиває будинки.

Нарешті — вершина, старовинна фортеця Нарікала, яка ніби тримає над містом мовчазну варту. Вітер тут здається особливим — ніби насичений шепотом століть. З цього місця рукою подати до Національного ботанічного саду Тбілісі — справжнього оазису в центрі величезного міста. Це найбільший сад всього Південного Кавказу, площею161 га. 

На касі біля входу приємно здивувала табличка «Ми разом з Україною. Всім українцям відвідування Ботанічного саду — безоплатне». 

Йдемо милуватись красою. Дерева тут ніби сплять у полуденному затінку, струмки дзюрчать між камінням, а повітря сповнене щебетом птахів. Різноманіття квітучих рослин, дерев та навіть кактусів — дивує. 

Сідаю на лавку навпроти водоспаду, втомлена, проте щаслива. Саме тут чудово відчутний контраст між цілющою силою природи і гамірного ритму життя міста.

Далі — останній підйом: стежка веде до найголовнішої статуї — Картліс Деда (Мати Картлі). Вона стоїть на горі, тримаючи в руках чашу з вином для тих, хто прийшов з миром та добром, і меч — для тих, хто прийшов з війною.

Символ гостинності і сили, чимось дуже схожа на Батьківщину-Мати в Києві. З її підніжжя відкривається панорама, від якої перехоплює подих: усе місто як на долоні, і здається, що весь Тбілісі — це один живий організм, що дихає історією, любов’ю та теплотою.

Сонце вже схиляється до заходу. Я знову дивлюсь на той шлях, який подолала за день, і розумію: Тбілісі — це не звичайне місто, це відчуття. Про нього не можна розповісти, його треба прожити. 

Віолетта Самосват, 3 курс

Поділитися:
Останні оновлення

Ілля Чопоров: «Шляху назад уже немає – український театр лише зростатиме»

Його ім’я добре знайоме тим, хто стежить за сучасним театром. Актор і композитор Ілля Чопоров підкорив українську сцену та здобув визнання далеко за її межами. Від культового мюзиклу «Кабаре» до нашумілої вистави «Зілля» – його акторську майстерність важко не помітити. Це розмова з артистом, який вже залишає помітний слід у розвитку театру.  Історія Іллі

Читати далі >

«Я знаю, як стояти за своє»: розмова з військовим Олександром

Музика б’є в груди так само різко, як війна вривається в життя — без попереджень, без пауз, без «чи готові ви?» На концерті «Дк Енергетик» серед людей, світла і голосів я знову бачу його. Це Сашко. Він стоїть так, ніби тримає баланс між двома світами: тим, де ми колись сиділи на старих лавках біофаку,

Читати далі >

Чому хобі вимирають? Гаджет у долонях замінив наше реальне життя

Ніби то звичайна ситуація, група підлітків зібралась у парку щоб разом провести гарно час. Але обличчя висвітлюють холодні світлодіоди смартфонів, сміх та живе спілкування замінює нескінченне прокручування стрічок у телефоні. Світ довкола існує лише через екрани — справжні хобі, прогулянки та живе спілкування стають рідкістю. Така проблема виникає не тільки у підлітків. Дорослі люди

Читати далі >

Високоточна іронія: зброя покоління, народженого з телефоном

Сьогодні, гортаючи стрічку Telegram чи Twitter (вибачте, X), ми бачимо дивну суміш: ось збір на мавіки, ось новини про прильоти, а одразу за ними – мем про «бавовну» в Енгельсі чи акулу в Хургаді. Для стороннього спостерігача зі Заходу це може виглядати як дикість. Для нас – спосіб не збожеволіти і водночас інструмент боротьби.

Читати далі >