Сьогодні я вам розповім історію, яка почалася з одного маленького жарту й перетворилася на велику пригоду. Це буде розповідь про те, як звичайна людина зі звичайного міста раптом вирішує полетіти за кордон, і що з цього виходить. Про те, як доля інколи любить перевіряти нас на міцність — кидаючи весілля в той самий день, коли в тебе квитки на літак. Про те, як швидко здатні змінюватися плани, якщо ти вже встиг увімкнути режим «ну все, я у відпустці». Я поділюся з вами тим, чого ми не бачимо в туристичних буклетах: скільки реально часу потрібно, щоб з Одеси дістатися до Стамбула; як виглядає шлях, коли найближчий аеропорт за 180 кілометрів; що відчуває людина, яка боїться висоти, але купує авіаквитки; і чому одна зелена валіза може стати окремою пригодою.
Все почалося зі спонтанної поїздки додому та жартівливого: «От восени поїду в Туреччину відпочивати». Навіть не знаю, звідки воно взялося, просто жартома вирішила сказати, що у відпустку поїду за кордон. На той час я і уявити не могла, що це виллється у таку подорож.
Ну якщо по черзі, першим кроком стало бронювання. І як ви думаєте, хто цим займався? Звичайно, що з компанії у чотири людини не знайшлося більш відповідальної. Буває. З цим питанням усе вирішилося швиденько: я собі вибрала дати, які нам підійдуть, і пішла по сайтах бронювати квитки на літак, трансфер, готель. Слава Богу, на цьому кроці все вдалося без пригод. Хоч одна пригода все ж була — 25 жовтня. Саме в цей день у моєму житті вирішила вийти заміж сестра. Але як ви думаєте, де я була? Правильно — у літаку! Бо треба попереджати заздалегідь. Десь за тижні два виявилося, що — о диво — вони одружуються. Чесно, я дуже зраділа й навіть думала перенести виліт, та вже вибачайте — не вийшло.
Потім усе було стрімко: довелося в останні тижні перед відпусткою закінчити всі робочі моменти й бухгалтерію. Бо так завжди: приходиш на роботу журналісткою, а на тебе вішають ще 100500 незрозумілих задач. Далі — вибір валізи. До цього якось обходилася в житті рюкзаком — мені вистачало. Але тут, оскільки у нас на кожну пару мала бути одна валіза, довелося купувати. І як ви думаєте, яка валіза дісталася мені? Гадаю, більшість з вас мене в житті бачила — зараз підводжу до того, яким кольорам я надаю перевагу. По-перше, це чорний, по-друге — білий, і максимум щось коричневе, але то лише на великі церковні свята. Вгадайте з трьох разів колір валізи. Ні, не рожевий. Вона зелена — колір свіжої трави, авокадо, зеленого салату. Може, поціновувачі кольорів зараз у мене кинуть капцем — усе я розрізняю, усі ці відтінки для мене як один: зелений! Ну менше з тим — так вийшло, з цим можна змиритися.
Переходимо більше до самої подорожі. У нас температурний режим на той час був близько 16 градусів: більш-менш тепло, але вже прохолодно. Орієнтуючись на те, що Туреччина схожа з Одесою за кліматом, ми гадали, що буде плюс-мінус схожа погода. Проте прогноз показував 23 градуси тепла і дощ. Ось уявіть собі: 5:00 ранку, станція Привокзальна, чотири жінки — три з них у куртках, не дуже теплих, але осінніх, і одна в пальті. Зрозуміли, хто в пальті? Ну звичайно — вся Туреччина має побачити, що до них летить ділова дама. Ще хотілося взяти з собою підбори, але каблук у 10 сантиметрів та вага мене зупинили. А що, порахуйте: черевики на підборах важать десь 700–800 грамів — це скільки можна помістити магнітів, чи три банки чаю, чи дві банки кави… Коротше, бажання накупити сувенірів перемогло.
Насправді наш шлях почався о четвертій ранку, щоб встигнути на перший автобус до Кишинева. Як виявилося, дуже складно подорожувати, коли до найближчого аеропорту понад 180 км — туди треба ще якось доїхати. Досвіду самостійних поїздок за кордон без чоловіків ні в кого з нас не було, тому варіант з машиною одразу відпав. Найпростіший, перевірений та гарантований варіант — автобус: дешево, комфортно і можна поспати в дорозі. Коли ми зайняли свої місця, почалася подорож. До Кишинева ми їхали п’ять з половиною годин. Нарешті діставшись столиці Молдови та аеропорту, настав час розбиратися з усіма загадками летовища. Але, знаєте, не все так складно. Повторюся: для нас це був перший політ, тому всі без досвіду. Якщо просто слідувати стрілочкам на табло — все буде добре.
Далі все просто: ви сідаєте в літак — півтори години, і вже в Стамбулі. Тільки забула додати: ідею саме летіти, а не їхати, подала людина, яка найбільше в житті боїться висоти. Сказати, що ця велика залізна махіна лякала — нічого не сказати. Перше, що я зробила, коли сіла у літак, — надіслала подрузі, якій довіряю на 101%, всі свої паролі від банків та соцмереж і написала SMS, які в разі чого треба розіслати моїм «солодким булочкам» — з текстом про те, як сильно всіх люблю й ціную. Так, я прощалася з життям. Ну що ви зробите — люблю себе накручувати. Тут не буде пейзажних описів, як добре було в повітрі, адже в обидва боки за всю дорогу я, напевно, рази два дивилася у вікно. Зате що дійсно було добре — так це спати в літаках: виявилося дуже зручно.
Прибули ми до Туреччини — і новий виклик. Здавалося, все підготовлено: компанія надіслала відео, як при виході з аеропорту знайти їхніх перевізників. Але не все так просто: відео вело нас в один бік, а треба було в інший. Побродили трохи, але на щастя знайшовся той самий Махмет, який нас чекав. Думки про те, що все — подорож закінчилася, навіть не почавшись, вже були. Пам’ятайте: я дуже люблю себе накручувати.
Їхати до готелю, як виявилося, дві години. Звичайно, ніхто з нас не був готовий до такої довгої дороги. У цілому сама дорога зайняла майже 10 годин, але між ними були затримки й очікування. Тож виїхали ми з квартири на Балківській о 5:00 ранку, а в номер готелю зайшли о 22:00. Сказати, що було важко, — нічого не сказати: хотілося просто полежати. Проте, попри це, дорога до готелю була дійсно гарною. Дві години нічним містом — дуже пощастило, що за цей час ми проїхали майже всі пам’ятки, а вночі вони особливо красиві. Так от, замучені, але з емоціями, ми доїхали до готелю. Далі був довгоочікуваний сон і новий день.
Вже повні сил та енергії, ми прокинулися наступного дня в іншій країні. Чесно кажучи, я ніколи б не подумала, що взагалі цього року кудись поїду, проте доля розпорядилася інакше — і це чудово. Усі наступні дні усмішка у тридцять два зуби не сходила з мого обличчя. Навіть коли ми за день проходили по 20 км — це було із задоволенням. Тут не буде гарних описів пам’яток, тому що вони настільки прекрасні, що ніяких слів не вистачить. Скажу одне: одна з моїх мрій була відвідати Айя-Софію — місце, де зустрілися християнство та іслам. Лиш уявіть: мусульманська мечеть, на стінах якої збереглися християнські ікони. У таких стінах ти розумієш, що вони бачили століття, а ми за своє маленьке життя не можемо охопити і малої частини цих пам’яток.
Цікаво споглядати щось нове, лише вуха різала російська мова — дуже багато росіян ми зустріли за ці дні. Чесно, Стамбул ніби кишить цим народом. Проте серед російського бруду дуже гарно звучала українська мова. Коли зустрічаєш своїх — наче сонце починає світити яскравіше. Були моменти, коли ми навіть стояли на межі конфлікту з росіянами. Є у мене одна подруга, яка була готова там усіх побити голими руками. Проте вони, напевно, відчували — і не дуже бунтували в її бік.
Ще один момент, що здивував і приємно вразив: більшість турків, коли питали, звідки ми, з питанням «Russia?» — отримували приємне заперечне похитування головою і відповідь: «No, Ukraine». Дехто навіть вибачався після цього та висловлював свої співчуття нашому народові, наголошуючи, що Росія — ворог, якого треба стримати, і вони це розуміють.
Ще один приємний момент згадується — ми ж дівчата, куди без шопінгу. І, звичайно, першими йшли в хід магазини, які у нас зачинилися через повномасштабну війну. Так ось, уявіть собі, йдемо ми з одного магазину в інший, і кожен кличе до себе. Стоїть чоловік, побачив нас і голосно промовляє: «Кожа, кожа, дєвушкі, заходіте на кожу». Я йому приємно: «Ні, дякую». А у відповідь отримую: «Шкіра у нас для вас також є». Це та клієнтоорієнтованість, якій треба повчитися всьому світу: люди вивчають фрази різними мовами та навіть за кордоном можуть українізуватися.
Ну а в цій подорожі було ще багато цікавого, проте це вже для наступних випусків.
Вікторія Яслик, стундентка 4 курсу
Фото авторки
