Шістдесят чотири клітинки, шістнадцять фігур, два кольори — одна гра. Для Юліани Мінаєвої це не просто слова, а цілий світ, який зберігає кожна шахівниця. Пропонуємо вам заглянути за куліси чорно-білого всесвіту в супроводі Майстра спорту України — молодої дівчини, яка готова поділитися своїми поглядами, цілями та життєвими труднощами.
Для нашої редакції Юліана не просто героїня матеріалу, а давня знайома. Перша зустріч із нею відбулася близько десяти років тому, коли наша кореспондентка сама тільки починала займатися шахами. Уже тоді пані Мінаєва віддала цьому спорту два роки і, насправді, трохи лякала своїми здобутками. Пізніше їм пощастило потрапити в одну секцію з плавання, і це дало змогу зрозуміти, що за спортивною серйозністю Юліани криється її живий характер.
Для маленької Юліани все почалося в далекому 2013 році. Саме тоді, у семирічному віці, тато навчив її грати в шашки. Як каже сама шахістка, вона не вважає себе схильною до активного спорту, але аналіз і побудова комбінацій у голові її захоплюють.
Саме цей інтерес і спонукав її записатися до шашкового клубу.
«Ми з татом намагалися знайти секції поруч і в інших районах, але їх не було. Потім якось ми йдемо — і я бачу напис «Шаховий клуб». Ну, я подумала: «Шахи, шашки, мабуть, одне й те саме». Я запропонувала татові зайти, спробувати.
Коли ми туди зайшли, то нас зустрів тренер. Першим нашим питанням, звісно, було: «Чи є тут шашки?». Шашок не виявилося, до того ж, тренер сказав, що шахісти шашистам не друзі. Ми вже збиралися йти, але він запропонував спробувати навчитися грати в шахи, раз ми сюди потрапили. Може, з цього буде пуття. Ми з татком подумали і вирішили спробувати. Ну, і пуття, мабуть, справді було. До речі, такий нонсенс: зараз я не вмію грати в шашки».
Звичайно, Юліана не відразу стала генієм гри, про існування якої дізналася зовсім нещодавно. Якимось азам її навчив батько. Він розповідав, як рухаються фігури, і спочатку в партіях із ним її чекали лише поразки. Вона з усмішкою зізнається, що тоді не вірила, що колись настане момент її перемоги.
«Я взагалі не люблю поразки, ні в чому. І відповідно я програвала, плакала, злилася, а він мені постійно казав: «Сьогодні ти мені програєш, але настане час, коли ти легко мене переможеш».
Видно, такий момент таки настав, адже незабаром аматорські партії змінилися турнірами та нагородами. У шахах є система розрядів, з якої і складався шлях Юліани до нинішнього звання.
«Я займаюся вже 11 років, за цей час я багато чого досягла, але саме основа, базові розряди, із 4-го по 1-й, мені давалися найважче. Наприклад, на перший розряд я намагалася здати п’ять чи шість разів. Як тільки я його виконала, минуло три чи чотири роки — я стала КМС, а потім буквально півтора року — і я — Майстер спорту. Так ось, кумедно вийшло, що стати Майстром спорту України мені далося найлегше».
Озираючись на свій довгий і тернистий шлях, Юліана також зазначає, що відчула весь спектр емоцій. Звичайно, під час перемог вона особливо раділа, але із часом це все забувається. На місце впевненості приходять побоювання:
«Наприклад, я побувала на Чемпіонаті України та виграла його, а потім проходить пів року, я їду на якийсь менш значущий турнір — і хвилююсь. Начебто в мене є досвід, досягнення, але я повертаюся в турніри дрібного масштабу й переймаюсь. Тобто цей досвід не дав мені віри в себе, а навпаки. Є правильне прислів’я про те, що коли доходиш до вершини, дуже боляче падати. І, мабуть, саме впасти на таких невеликих змаганнях мені страшніше всього», — зізнається респондентка.
Як ви вже зрозуміли, досвід у Юліани величезний. Вона зіграла сотні партій і згадує, що найвизначнішою для неї була та, що допомогла вперше в житті посісти друге місце на Чемпіонаті України. Це був 2018 рік.
Того ж року вона поїхала представляти нашу країну на Юнацькому Чемпіонаті світу разом із тренером та колегою. Юліана посіла 33-тє місце зі 108 учасниць жіночої категорії. Для її тодішніх дванадцяти років це чудовий результат, який приніс чимало досвіду — і не тільки в шахах.
«Чемпіонат проходив в Іспанії, тому навколо було багато іспанців і китайців… взагалі, увесь світ зібрався. І ти просто заходиш у велику залу, всі грають, від 8 до 12 років, там було дуже легко загубитися, плюс я погано знала мову. І сидиш із думками: «Боже, куди я потрапила?». Тобто — стрес, дуже великий стрес. Він впливав і на гру, і взагалі весь час бентежили питання: «Як мені знайти вихід? А де туалет? Як сказати, що я виграла/програла? Як знайти тренера?». Моїм, мабуть, найбільшим страхом було загубитися.
А якщо говорити про досвід, то для мене було в новинку, що п’ять чи шість суперниць подарували мені подарунки. Тому що серед дітей прийнято: коли граєш з іноземцем, даруєш йому щось невелике. Я на той момент про це не знала. У наступний раз, коли ми поїхали на міжнародні змагання, я вже купувала щось, але тоді, коли мені вперше дарували цукерку чи блокнот із ручкою, стало соромно, що Україна нічого не дала ».
Але перенесемося ближче до сьогодення. Останнім турніром шахістки був Чемпіонат України у Львові в грудні 2024 року. І, можливо, він був справді останнім у всіх сенсах.
«У мене взагалі рік не дуже вдався, я рідко досягала якихось висот, і я прийняла рішення, що цей турнір буде останнім. Я погано зіграла в трьох дисциплінах: класика, бліц і рапід, що для мене нехарактерно. Зараз я взяла паузу».
І це плавно підводить нас до труднощів, з якими стикається шахіст на своєму шляху. Іноді ці труднощі сильно впливають на партії та стан гравців загалом.
«Найбільше випробування, з яким довелося зіткнутися за всі ці роки — це моя невизначеність і психологічний стан. Коли я програю, є дві сторони медалі, і незрозуміло, яка вистрілить. Перша: вмикається злість, я починаю думати про свою поразку: чому так сталося, я ж займалася. В такий момент я готова просто всіх порвати, виграти. А друга: я починаю замислюватися над цим, копатися в собі, особливо це поширюється на бліц і рапід, коли за день ми граємо не одну партію, а весь турнір. Перерва між партіями — п’ять хвилин, і дуже складно перемкнутися, починаєш себе морально їсти й думками однаково знаходишся в минулому».
Зовсім нещодавно наша чемпіонка виїхала до Німеччини й зараз перебуває там. Попри паузу та слова про те, що з турнірами завершено, вона далі грає і будує плани, маючи намір пов’язати своє подальше життя безпосередньо із шахами. Юліана навіть зазначила, що бачить своєю кінцевою метою — відкриття шахового клубу. Наразі вона набирає учнів і тренує їх. Дівчина планує заявити про себе не лише в Україні, а й у Німеччині, і порівнює своє захоплення з наркотиком, від якого не відмовиться.
Загалом переїзд і пауза, хоч і далися нелегко, дали змогу Юліані знайти нові захоплення. Але навіть у них вона бачить користь саме для свого розвитку як шахістки й поєднує, так би мовити, приємне з корисним.
«Зараз я записалася до театральної школи, оскільки з’явилося більше вільного часу. Взагалі це планувалося для душі, але в шахах це теж може мені допомогти. У цій грі важливо тримати емоції, тому що дуже часто суперник слідкує за твоєю реакцією. Наприклад, ти робиш хід, бачиш помилку — і своєю реакцією допомагаєш опоненту її побачити.
Дуже часто гравці блефують. Я знаю людей, які роблять хід під бій, показують своїми емоціями, ніби помилилися, а насправді забирати цю фігуру не можна. Тому орієнтуватися на емоції не завжди правильно, але тримати їх потрібно».
Щоденні заняття, завзятість і праця загалом прокладають левову частку шляху в будь-якому спорті чи справі. Шахістка згадує про це не раз. Й ось так плавно ми підійшли до невеликих порад новачкам з особистого досвіду Юліани, якими вона погодилася поділитися.
«В принципі, нічого надприродного. Насамперед має бути наставник, який поставить чітку структуру навчання. У шахах це дуже важливо. Самостійна діяльність, з мого досвіду, не дає таких результатів.
Друге, комусь може здатися дивним, але варто записатися в тренажерний зал. Потрібно розвивати себе не тільки інтелектуально, а й фізично. Усі топові шахісти, той же Магнус Карлсен чи інші гросмейстери, знаючи, що матч буде через пів року, цей час присвячують спорту, правильному харчуванню. Людині важливо слідкувати за своїм здоров’ям, це також допомагає в стресових ситуаціях на тих же турнірах.
І одна з найголовніших речей: треба розуміти, що невдачі та поразки будуть завжди. З власного досвіду кажу, що такі моменти бувають, і їх багато. Але не треба кидатися від однієї крайності до іншої через перемогу або поразку. З усього варто робити висновки. Під час аналізу зіграної партії можна побачити свої помилки й більше їх не припускатися. Потрібно налаштувати себе так, що падіння даються нам для того, щоби потім були злети».
Варто розуміти, що шахи також пов’язані з купою стереотипів, з якими доводиться стикатися кожному на цьому шляху. Через свій молодий вік і стать Юліана не раз чула заяви на кшталт:
«Чоловіки грають краще», — або «восьмирічна дівчинка ніколи не переможе дорослого». І ось, що вона про це каже:
«Вік у шахах не так важливий. Що до статі так, ми мислимо по-різному: чоловіки більше покладаються на логіку, а жінки емоційніші. Але це ніяк не заважає нам конкурувати із чоловіками. Якщо брати стереотипи про те, що це нудно, усі люди різні. Але якщо вам подобається продумувати стратегії, прораховувати наперед, а також мистецтво (адже шахи — це і про вміння уявляти, візуалізувати), то це не буде нудно».
На цьому розмова мала закінчитися, але Юліана попросила додати фразу, яку вона згадує, коли лінь займатися чи щось робити. Один спонсор якось дав їй слушну пораду:
«Сьогодні ти робиш те, чого інші не хочуть, а завтра живеш так, як інші не можуть».
І вона сподівається, що ці важливі слова допоможуть нашим читачам так само, як допомагають їй донині.
Марія Пижик