В умовах повномасштабної війни культура часто опиняється поза увагою — через стрес та безліч інших проблем людям доводиться перенести мистецтво на другий план. Але попри це музеї продовжують працювати, зберігати колекції й приймати відвідувачів, які не забувають про творчість. Ми навідались до Одеського музею західного та східного мистецтва, щоб побачити, як живе заклад у ці непрості часи та що може запропонувати поціновувачам.
Загальна проблема багатьох музеїв наразі — відсутність відвідувачів. Ці будівлі, які зберігають у своїх стінах нашу культурну спадщину, унікальні експозиції та колекції, здебільшого порожні. Винятком стають дні відкриття нової виставки, але про них також дуже швидко забувають. Тож коли ми проходимо до основної зали, в якій, окрім наглядачок, нікого немає, зовсім не дивуємось.
Вони ж навпаки, трохи здивовані раннім відвідувачам. На вечір заплановано відкриття виставки картин Єлизавети Новікової, тому вони не очікували, що хтось завітає раніше третьої години. Вони дуже привітно нас вітають і розбігаються — кожна до свого залу. Усюди, окрім центральної зали, темно — світло вмикають спеціально для нас, коли ми проходимо до першої виставки.
Невеличке приміщення з подертими стінами, які додають атмосфери до картин, що тут висять. Тут розташована виставка «Муза часу» Едуарда Пороніка. Більшість картин виконані у дуже ніжних тонах, вони ніби напівпрозорі. Перше, що відчувається, коли проходиш залою, — це спокій. Кожна картина унікальна, запрошує до роздумів. Особливу увагу привертає велика картина «Заїжджі шапіто». Вона переносить глядача у світ кочового цирку, де вже затихли останні акорди веселощів. М’які пастельні кольори створюють відчуття легкого смутку за чимось минущим. Автор ніби закликає зупинитися на мить і замислитися про те, як швидко минають яскраві миті нашого життя.
Також не можна проігнорувати картину «Ми знову разом, мій любий (зустріч на річці Стікс)». На полотні зображені дві постаті у каптурах посеред річки мертвих. На відміну від інших картин, тут туманна палітра холодних тонів, яка створює атмосферу тривожної тиші та задумливості. Через міфологічний образ річки Стікс автор звертається до теми втрат, прощання та надії на зустріч після розлуки. Робота викликає емоції суму й водночас внутрішнього спокою, нагадуючи про силу зв’язку між людьми навіть за межами життя.
Ми проходимо до наступної зали, де нас зустрічає виставка Єлизавети Новікової, яка готується до офіційного відкриття за кілька годин. Окрім нас, у залі вже є інші поціновувачі мистецтва, які вирішили не чекати урочистого старту. Декілька літніх жінок із задоволенням розглядають виставлені картини та перемовляються.
До нас підходить працівниця музею Галина, яка з ентузіазмом починає розповідати про виставку: «Ви могли помітити, наскільки ці роботи відрізняються від минулої зали. Вони дуже яскраві, живі. Новікова свідомо використовує насичену палітру і густу фактуру, що нагадує техніку імпресіоністів, але в більш грубому, експресивному виконанні. Картини передають шум і рух міста не через деталізацію, а через колір і текстуру.
Її картини запрошують зупинитися, насолодитися її пейзажами та кольорами. Вона їх дуже “смачно” передає, не вважаєте? Можуть навіювати ностальгію за містом, у якому ніколи не був. Хіба це не талант?»
Поки Галина розповідала, до нас приєдналися й інші глядачі, які з цікавістю слухали, періодично погоджувалися й кидали погляди на роботи, про які йдеться мова.
Наступна зала з постійними експонатами музею, а саме з меблями минулих століть. Це виявилося неочікуваним сюрпризом, адже майже всю постійну колекцію музею евакуювали ще на початку повномасштабної війни. Старовинні лави, трюмо, крісла і секретери. Подерті часом, але з такою дбайливістю збережені музеєм.
До нас приєднується Лідія, чергова в цьому залі. Вона з гордістю розповідає, як вони тільки нещодавно дізналися, що в деяких секретерах є додаткові шухляди, які можна відкрити: «Ось скільки вони в нас стоять, а ми буквально минулого місяця дізналися, що це не просто різьба, а така собі дверця. Ось зараз усім колективом гадаємо щодо цього бюро. Я змогла відкрити декілька дверцят, а ось ці бокові — не знаємо як. Але впевнені, що там щось є. Стоїть собі роками, а ми кожного разу щось нове знаходимо».
Далі Лідія провела нас до старих лав і закцентувала увагу на арках та стовпах, що були вирізані на них: «Не знаходите, що їхній вигляд дуже схожий на палац Дожів, що в Італії? Можливо, вони колись стояли саме там». Після цього Лідія підіймає очі вгору й говорить нам зробити те ж саме. Над меблями висять гобелени ручної роботи монахині Естер Серпіонової. «Ви тільки подивіться на цю ручну роботу, це неймовірній труд. На жаль, їхня майбутня доля невідома, адже майстриня нещодавно померла. Попри те, що вона подарувала свої роботи музею, монастир хоче забрати їх собі. Цю красу мають бачити люди, таким чином буде вшанована пам’ять монахині. Але як воно буде — невідомо».
Наступні зали присвячені роботам Гарольда Ізмайловського. Одразу декілька колекцій. У маленькому залі висить автопортрет разом із портретами його батька та матері. В наступному приміщенні — його картини, присвячені міфології та космосу.
Найбільшу увагу привертає картина «Реквієм за мрією». Це емоційно насичене полотно, що вражає хаотичним переплетінням людських фігур, розмитих у вирі болю й втрат. Через приглушену кольорову палітру автор передає атмосферу згасання мрій і кінця ілюзій. Оголені, вразливі фігури втілюють стан внутрішнього надлому, а м’яка, пластична манера письма викликає відчуття розчинення в часі й просторі. Це не просто зображення страждання — це реквієм по нездійсненому, що наштовхує глядача до роздуму про власні надії та втрати.
«Це не еротика, це мистецтво. Так він відображає ймовірність міфологічного буття людської свідомості. Його авторський стиль можна побачити неозброєним оком», — так описує картини Лідія.
Не можна не звернути увагу на картину «Вибір Юпітера». Темні кольори із золотистими спалахами підсилюють атмосферу боротьби й напруги. Ізмайловський переосмислює образ бога як символ складного вибору між владою й людяністю, переносить міф у площину сучасних переживань. Картина викликає водночас захоплення і тривогу — вона передає складність вибору між суперечливими рішеннями .
В останній залі розташовані роботи Гарольда, присвячені війні. Якщо попередні виставки ще якось відволікали від реальності, закликали до різних філософських роздумів, то ця колекція жорстко повертає в сучасність.
Наприклад, картина «Червона планета» не може не викликати емоцій у відвідувачів. Тут поєднується апокаліптичний пейзаж із особистою та політичною трагедією. Палаюче червоне небо створює відчуття вибуху, руйнування й втрати, де Донеччина постає як чужа, спустошена «червона планета». Це не просто картина, а тривожна метафора знищення, що промовляє до кожного на глибинному рівні.
Полотно «Азовсталь», своєю чергою, передає трагедію оборони Маріуполя. Завод постає як символ незламності, а композиція занурює глядача в атмосферу руйнування, відчаю й внутрішньої боротьби.
Ця виставка може бути важкою та болісною для сприйняття, але вона є важливою для нас, нашої культурної пам’яті. Завдяки таким колекціям зберігається пам’ять про ті трагедії, які переживає наша країна.
Насамкінець ми вирішили спитати Лідію про життя музею під час війни: «Авжеж, важко порівнювати довоєнні часи з теперішнім. Адже раніше в наших залах стояли постійні експонати, от як меблі, які ви бачили. Але після початку війни більшість евакуювали — про всяк випадок. Тож тепер у нас регулярно нові виставки. На жаль, вони тимчасові, але багато з них дійсно гідні, щоб їх побачили люди. Знаєте, попри все, що коїться, — люди потребують мистецтва. В ньому — наші роздуми, біль, радість. Кожен знайде щось для себе. У мистецтві — наша історія. Без нього просто не можна. Люди завдяки йому продовжують жити й розвиватися, навіть в таких умовах. Хоча наразі не дуже багато відвідувачів, але є дні, коли збираються повні зали. Це не може не тішити», — каже жінка.
Попри війну, часто напівпусті зали та виклики сьогодення, Одеський музей західного та східного мистецтва продовжує бути місцем тиші та сильних емоцій. Мистецтво в музеї живе, як живе й пам’ять, надія, прагнення до краси — навіть тоді, коли зовнішній світ здається зруйнованим.
Валерія Митько, 3 курс