Робота артиста на перший погляд легка, але насправді за кожною біографією людини ховається невдачі та перемоги. Акторка Одеського академічного українського музично-драматичного театру імені В. Василька Катерина Полякова розповіла про свій шлях: з міста Енергодара до роботи в Одесі.
— Чому ви вибрали саме роботу акторки в театрі?
— Це дуже важке питання. Я не можу відповісти чітко й на питання «Що таке театр?», бо воно базується на відчуттях. Просто я в якийсь момент відчула, що це моє. Все почалося зі шкільних гуртків. Постійні позитивні відгуки «В тебе класно виходить!» допомогли мені усвідомити, що у мене дійсно все виходить.
Катерина зазначила, що готувалась вступати на архітектора. Акторка ходила до художньої школи, готуючись до іспитів у Київський національний університет технологій і дизайну. Але в останній момент вирішила подати документи до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого.
— Що змінило вашу думку?
— Думку змінила завдяки подрузі Поліні Мітуріч. Вона закінчила харківський виш. Теж вчилася на акторку. Саме вона спонукала мене піти до театрального гуртка. Пізніше звернула мою увагу на вищі навчальні заклади. Говорила мені: «Дивись, є університет імені Карпенка, є Київський національний університет культури і мистецтв. Вибирай!». Вона взяла мене під своє крило.
— Які ролі були улюбленими в театральному гуртку?
— У школі кілька років поспіль ми ставили новорічні казки. І я чомусь постійно грала роль Жаби. На батьківських зборах вирішували, які костюми потрібні: «Нам потрібно два такі-то костюми, а для Каті костюм Жаби». В певний момент це мені почало дуже подобатись. І я намалювала картинку, де я в зеленому вбранні свого персонажа й підписала: «Жаба — це роль мого життя». Мама досі її зберігає.
Три роки поспіль Катерина грала цю роль. З теплотою вона згадує перші кроки на шкільній сцені й підкреслює важливість її персонажа в казкових постановках.
— Яка була перша вистава, що вразила тебе?
— До першого курсу я ніколи не була в театрі. Я з маленького містечка Енергодара. І в нас не було театру. Якщо ми сім’єю виїжджали з міста, то не їхали в театр, на жаль. Першу виставу я побачила в театрі Франка в Києві, коли вже навчалася в університеті. Це була вистава Сергія Маслобойщикова «Verba» за «Лісовою піснею» Лесі Українки. Сергій Володимирович нині навчає курс сценографів, а сценографи — це не просто декоратори, що роблять хатинку з солом’яним дахом. Вони створюють простір та обставини. На цій виставі сценографи розставили стіни так майстерно, що актори зникали в темряві і виринали з неї. Неймовірні відчуття. Мені запам’ятався актор Олександр Бегма у ролі Лукаша.
У школі я ненавиділа Лесю Українку через те, що ми вчили «Contra spem spero!», читали, що в неї був туберкульоз кісток, слухали про її страждання. Художні твори були про те, як українці страждали та помирали. А насправді «Лісова пісня» — заклик до життя. Українське фентезі з чарівним світом. І це перша вистава, яка мене вразила.
— Якими були перші ролі в студентські роки?
— Перші два курси мені не щастило. Перший рік — стандартна програма. Студенти проходять етюди тварин та предметів. У день показу кожен має принести п’ять етюдів. Я приносила жабу, котика, собачку, лисицю, ховраха. Була келихом для вина тощо. Проте на екзаменаційний показ жоден мій етюд не взяли.
На другому році навчання ми працювали з українською прозою. На курсі проходили роботу Івана Франка «Будка ч. 27». Мені дісталася роль Ксені. Це божевільна жінка. Згодом ми дізнаємось, чому вона така. Ксеня приходить по людину, яка її скривдила. Це моя така перша фундаментальна підготовка, опрацювання образу. Якщо університет називають альма-матер, то тут теж щось таке перше, рідне. Буду пам’ятати цю роль все своє життя.
Веселі ролі теж були, ті ж численні етюди, які не дійшли до іспитів. Я грала трупа, жіночого Джеймса Бонда і все що завгодно.
— Як проходив перехід від студента до працівника театру?
— Випуск з університету відбувся якось раптово. Було очевидно, що я хочу залишитись в акторстві. На жаль, фільмів у нас дуже мало, зате є багато серіалів, якість яких сумнівна. Звісно, що я вибрала театр, бо нас більше готували до театру. Професія називається «Актор театру і кіно», але від кіно тільки назва. Але через те, що мені не щастило в студентські роки, я не впевнена в собі, як і кожен актор. Я ще не зустрічала своїх колег, які були б повністю в собі впевнені. Мрія кожного карпенківця — театр імені Івана Франка. І я була впевнена, що мене туди не візьмуть. Бо я сама себе не взяла би.
Я їздила до Одеси до Михайла. Він мій одногрупник, колега та «партнер по життю». Ми разом ходили в Одеський академічний український музично-драматичний театр імені В. Василька. І мене вразило, що тут хороший репертуар. Мене дуже бісить, коли кажуть, що регіональні театри гірші за київські. Це слово стало мати негативне забарвлення. Нам в студентстві казали: «Будеш так грати — поїдеш у провінційний театр». Я і Михайло побачили гарний репертуар саме в театрі імені В. Василька. Пізніше ми дізналися, що оголошено конкурс у театрі. Ми та ще один наш одногрупник пішли на прослуховування. Нам поставили кілька запитань: «Чому ви прийшли? Що ви хочете тут змінити?». Я відповіла, що через репертуар вибрала саме цей театр. Театр Василька має славну історію, нещодавно відсвяткували його сторічний ювілей. Тут працювало багато класних режисерів – і українських, і закордонних. Це потужний театр. На запитання щодо змін, я відповіла, що хочу «запустити сюди повітря», щоб старі вистави пішли. Я розумію, що вистави типу «Кайдашів» є в кожному державному театрі, це вважають класикою. Але вона застаріла. Її треба переосмислювати або прибирати. Тож я пройшла прослуховування. І з липня працюю тут.
— Нова вистава «Привіт, монстре!» — одна з популярних вистав театру. Розкажи про неї.
— Це перший постановочний процес, в який я потрапила. І це був надзвичайно важкий процес. Ніхто не порозумівся з режисером. Таке буває, це нормально. Всі намагались зрозуміти його ідею, але він творча особистість часто змінював свій задум і завдання для акторів.
— В інших виставах берете участь?
— Оскільки в театрі тільки нещодавно, то як і всі молоді актори проходила хрещення масовкою та другорядними ролями. Першою була «Кайдаші», в масовці грала роль дівчини. Це дуже весело. Наприклад, коли грають епізод весілля і багато людей танцює на сцені. В «У неділю рано зілля копала» грала циганку. Зараз вже мене ввели у виставу, яка мені подобається — «Камінь». Вона про минуле німецької родини. Я граю дівчину, що докопується до правди про свою сім’ю.
— З ким б ти хотіла співпрацювати зі світу театру і кіно?
— Зі своїм викладачем Олександром Рудинським, актором серіалу «Камінь, ножиці, папір», як з колегою на знімальному майданчику. Захоплююсь творчістю своєї викладачки Олени Хохлаткіної. Вона грає у «Конотопській відьмі». Рівняюсь на неї, як на фахівця. Хочу досягти такого професіоналізму, щоб коли заходила до театру, всі вигукували «Ах!».
Дарія Аверкієва, студентка 2 курсу
Фото з Instagram акторки
