Всі знають, що сміття треба виносити ще до того, як воно почне смердіти. Але в голові ті пакети зберігають по 30 років кожного разу, дістаючи більший аби покласти в нього той, що вже рветься. Хоча суспільству варто бути вдячними. Завдяки великій жертві цих людей, ми маємо змогу бачити цікаве природне явище – кругообіг сміття в голові.
А поруч з ними завжди викроковує поважна пані. Чи то її ім’я – Ностальгія, чи то її сестра, або якась дальня родичка, яку ніхто особливо і не чекає, але вона щоразу приходить. Невідомо. Від її усмішки не розходяться хмари, а синоптики не пишуть – буде сонячно. Вона бридка, ніби якась липка, тягуча маса, в яку варто лише ступити ногою, потім іншою, а далі вже і кроку зробити не виходить. Так і доводиться стояти на місці, поки люди йдуть вперед. І саме вона підсаджує в юні голови теплі спогади про часи, яких вони не бачили. Десять раз думку закине, один попаде. Майстерність. І коли «Десятий» відбивається від звичного усвідомлення сучасності, його серце сповнює до того невідоме йому відчуття власної особливості та кращості. Він бачить те, чого не бачать інші нерозумні голови! Так вони й об’єднуються – ті, хто скучить, та їх горді нащадки – і разом вони гуртуються проти зазомбованих послідовників «американської мрії» та хоробро захищаючи найкращі, відкопані палеонтологами, цінності. Вони мужньо стоять проти натовпу, який йде по своїх справах і в якому бачать абсолютно всі пороки сучасного суспільства.
Зазомбованих не виходить контролювати наріканнями більшості: вони взагалі забули про найважливіше правило в житті – «А що скажуть люди?». Повиряджаються, як павичи, і ходять, мулять очі нескореним захисникам минулого. Але жахливе різноманіття одягу це півбіди. Ці неконтрольовані, ще ж до вух дісталися, ходять українською розмовляють. Що взагалі-то, як кажуть світлі розуми не правильно, бо Одеса багатонаціональне місто, а в багатонаціональній Одесі всі «рускіє» і розмовляють російською. Світлі розуми не пам’ятають, як в їхньому дворі сипали прокльони на того кота, бозна-якого. Бо всі вони в тому дворі були Васьки, – і їм казали: «Щоб тебе дощ намочив», коли ці покоцані, облізлі бешкетники з подраними, від постійних сутичок, вухами, зі столу стягували рибу. Захисники минулого згадують тільки ті часи коли в світі не було місця егоїзму, бо кожен думав про інших, про те, що вони подумають і безумовно поважали…старших… не рагулів, точніше нікого.
І як же не подякувати світлим розумам, за те що так хвилюються за кожного перехожого. Бо живуть з дуже простою філософією: «їх справи – то мої справи». І ця філософія дає цим особливим незаперечне право займатися найвищою формою благодійності, яку тільки можна уявити – роздавати непрохані поради. Така філософія заклала в їхніх головах голос, який нашіптує важливість ігнорування здорового глузду, бо інакше ж почнуть поважати оточуючих. Але вони існують в соціумі, який зневажають, а потім передають ці звички своїм дітям. Ніби бродячі артисти, вони кожного разу обирають новий театр, аби влаштувати свій виступ. Маршрутки – одна з їх улюблених сцен. Вони розпочинають свій перформанс, коли тільки-но опиняються всередині. Називається – сядь так, аби сусід переосмислював своє існування. Аби підсилити розумову діяльність того нещасного поруч, старанно чавкають жувальною гумкою. А коли водій зробить зупинку на перетині Пастера-Ольгіївська, вони не забудуть дістати ту гумку з рота, згадати своє спортивне минуле та поцілити нею прямо у відчинені двері. Хороший артист, має залишати свої візитівки всюди. Зрозуміло, що головне правило життя працює тільки тоді, коли дії не виходять за межі їхньої системи координат. Інакше не було б і акторів кімнати страху. Викликати мурахи вони полюбляють своєю нетаємною зброєю – переглядом відео «подборки лучших русских сериалов про серийных убийц». Чого стидатися цій пані, коли в неї таке неймовірне відчуття прекрасного. Ну точно не перегляду шедевру кінематографії з вилізаними пейзажами сусідських боліт.
Як може минуле керувати майбутнім? Та що станеться з суспільством, якщо шлях будуть креслити старі звички та забобони. Напевно, з якоїсь архаїчної шухляди доведеться дістати камені та палки.
Олександра Тер-Григорьян, 3 курс