Сьогодні, гортаючи стрічку Telegram чи Twitter (вибачте, X), ми бачимо дивну суміш: ось збір на мавіки, ось новини про прильоти, а одразу за ними – мем про «бавовну» в Енгельсі чи акулу в Хургаді. Для стороннього спостерігача зі Заходу це може виглядати як дикість. Для нас – спосіб не збожеволіти і водночас інструмент боротьби. Але ким ми стали в цьому процесі? Ми просто споживачі контенту чи повноцінні бійці невидимого фронту? Давайте розбиратися без пафосу і офіціозу.
Еволюція сміху: від захисту до нападу
Психологи кажуть, що гумор – це захисний механізм. Сублімація страху. Коли тобі страшно, ти або біжиш, або завмираєш, або… починаєш іронізувати. У перші дні великої війни український інтернет вибухнув не відчаєм, а лютою сатирою. Згадайте ромів, що вкрали танк. Або жінку з банкою помідорів (чи огірків, історія вже стала легендою), яка збила дрон.
Це був момент переходу. Ми перестали жартувати над собою як над жертвами обставин («ой, знову сесія»). Ми почали жартувати над ворогом. І це фундаментальний зсув. Сміх вбиває страх. А ворог, над яким сміються, перестає бути величним і страшним. Він стає жалюгідним.
В інформаційній війні це називається десакралізацією. Російська пропаганда роками будувала образ «другої армії світу», грізної сили, яку треба боятися. А українські студенти, сидячи в бомбосховищах гуртожитків, за кілька тижнів розбили цей міф на пікселі за допомогою фотошопу і влучних підписів. Ми перетворили їхніх генералів на клоунів, а їхню техніку – на металобрухт ще до того, як це зробили ЗСУ на полі бою.
Феномен NAFO
Якщо ви думаєте, що це суто українська історія, то згадайте NAFO (North Atlantic Fella Organization). Це, мабуть, найяскравіший приклад того, як хаотична енергія інтернет-тролінгу перетворилася на організовану силу. Тисячі людей по всьому світу поставили собі на аватарки собак породи шіба-іну і пішли в коментарі до російських дипломатів.
Здавалося б, дитячий садок. Ну що можуть зробити картинки з собаками проти державної машини пропаганди, в яку вливаються мільярди нафтодоларів? Виявляється – багато. Вони забивають ефір, вони висміюють безглузді наративи, вони змушують російських послів втрачати контроль і писати дурниці у відповідь.
Студенти тут грають першу скрипку. Ми – покоління, яке народилося з телефоном у руках. Ми відчуваємо контекст, розуміємо, що таке «крінж», і миттєво розпізнаємо фальш. Коли російські боти намагаються мімікрувати під українців, пишучи про «немає сечі терпіти ці пекельні борошна», саме ми розганяємо це як мем, та знищуємо сам сенс їхньої інформаційно-психологічної операції (ІПСО). Ми використовуємо їх зброю проти них самих.
Етика чорного гумору: де межа?
Але тут виникає питання, про яке не люблять говорити вголос. Де проходить межа між сатирою і розлюдненням? Коли ми сміємося над смертю ворога – чи не втрачаємо ми частинку себе?
Це складна тема. В академічних аудиторіях нам можуть розповідати про гуманізм і європейські цінності. Але війна диктує свої правила. Наш гумор став чорним, як ніч під час блекауту. Ми сміємося з речей, від яких у наших батьків (а тим паче у іноземців) холоне кров. Мем про «чмоню» чи пакети – це не просто картинка. Це вияв люті, яка не знаходить іншого виходу.
Чи маємо ми право на такий гумор? Так. Оскільки ми – сторона, що захищається. Сатира агресора – це знущання сильного над слабким. Сатира жертви агресії – спосіб показати зуби, продемонструвати, що нас не зламали. Поки ми здатні сміятися над абсурдністю зла, воно не має над нами повної влади.
Однак є нюанс. Інформаційна гігієна. Іноді в погоні за хайпом ми можемо підхопити неперевірену інформацію, розігнати «зраду» там, де її немає, або навпаки, висміювати тих, хто цього не заслуговує. Студентство – це інтелектуальний авангард. Наша відповідальність – не перетворюватися на дзеркальне відображення російських пропагандистів. Наш гумор має бути гострим, але розумним. Він має бити точно в ціль, а не розпорошуватися на все підряд.
Ми – інфовоїни (навіть якщо не хочемо цього визнавати)
Давайте чесно: кожен, хто сьогодні має смартфон і доступ до інтернету, є учасником війни. Твій репост – це куля. Твій коментар – це підтримка бойового духу наших або деморалізація ворога.
Ми часто недооцінюємо вплив «м’якої сили». Коли іноземний студент бачить у TikTok відео про українських студентів, які вчать конспекти при світлі ліхтариків в метро – це працює краще, ніж десяток офіційних заяв МЗС. Бо викликає емпатію. Показує нас не як абстрактну «геополітичну точку», а як живих людей, які хочуть жити, вчитися і кохати, але змушені боротися за виживання.
Наша креативність – це ресурс. Погляньте на український Twitter. Там немає ниття. Там є збори, є аналітика (часом диванна, але щира) і є той самий гумор. Ми створили унікальний культурний код. Фрази «Доброго вечора, ми з України», «Російський військовий корабель…» стали частиною світової поп-культури. Хто це зробив? Не піар-агентства за мільйони доларів. Це зробили звичайні люди. Це зробили ми з вами.
«Мемні війська» майбутнього
Що буде далі? Війна закінчиться (і закінчиться нашою перемогою, без варіантів). Але інформаційне протистояння триватиме. Навички, які ми здобули зараз – критичне мислення, вміння швидко реагувати на фейки, здатність об’єднуватися навколо ідеї за лічені хвилини – залишаться з нами.
Ми, сьогоднішні студенти, формуємо нову політичну культуру України. Це культура, де політик більше не є недоторканним ідолом. Якщо він скаже дурницю – він стане мемом за п’ять хвилин. І це, мабуть, найкращий запобіжник від авторитаризму. Сатира не дає владі «забронзовіти».
Ми навчилися розрізняти правду і брехню не з підручників журналістики, а на практиці, під звуки сирен. Ми знаємо ціну слову. Ми знаємо, що коментар може врятувати життя (якщо це коментар під збором на турнікети), а може й нашкодити (якщо це фото роботи ППО).
Замість висновків
Не хочеться писати пафосних фіналів. Просто подивіться на свого сусіда по парті. Можливо, саме він адмініструє той канал на 100 тисяч підписників, з якого ви щоранку дізнаєтесь про відбої тривог. Або вона малює ті самі арти, які потім репостять світові зірки.
Ми всі – частина великого, хаотичного, але неймовірно живого організму, який протистоїть темряві. Наша зброя – це наш інтелект і наше почуття гумору.
Тож наступного разу, коли ви будете сміятися з чергового мему про палаючий нафтозавод, не думайте, що ви просто марнуєте час. Ви заряджаєтесь. Ви підтримуєте спільний дух. Ви показуєте світові, що українці – це нація, яку неможливо залякати. Бо націю, яка сміється в обличчя небезпеці, неможливо перемогти.
Смійтеся. Поширюйте. Донатьте. І вчіться. Бо нам ще цю країну відбудовувати. І повірте, там теж буде з чого посміятися, але це вже буде зовсім інша історія.
Владислав Гетманець, студент 4 курсу
Джерело фото: Офіційний сайт спільноти NAFO
