Ніколи б не змогла уявити, що колись піду в гори в іншій країні. Це був мій другий похід, але відчувався він, як перший. Саме цього разу я по-справжньому відчула себе мандрівницею: жила в гірській хижці, стояла у довгій черзі до душової, постійно відчувала то холод, то спеку під час мандрівки й, звісно, не обійшлося без кількох падінь.

Де ти, гаряча вода?!

Усе почалося з того, що мені разом з українськими друзями запропонувала болгарська громадська організація «Отворени обятия»(Відкриті обійми) піти в гори під кінець вересня. Через цю організацію я змогла знайти багато знайомих та друзів. Але цей похід був за 171 кілометр від міста Софія, де усі з нашої компанії жили. Ми зібралися піднятися на найвищу вершину гірського хребта Пирину — Вихрен, 2914 метрів у висоту. З нами зібралися їхати, керівники цієї подорожі: Мітко, Євгеній (брат Мітко і наш гід), Христина.

Щоб дістатися до хижки біля підніжжя гори, нам спершу потрібно було доїхати до міста Банско. Звідти, ми поїхали до місця, де будемо ночувати, по серпантину з гарним краєвидом: сонечко світило і вітер шелестів листвою та грав нашим волоссям. Поки ми туди їхали, багато хто заснув, а хтось взагалі грав у карти та починав їсти свої запаси.

Прибувши до місця призначення, я була трохи здивована: ззовні хижка здавалася маленькою, але всередині було кілька номерів, кожен із яких вміщував по вісім людей. Надворі розташовувалися туалет і душова. Дві кімнати були повністю заселені нашою компанією мандрівників.

Найцікавішою особливістю цього місця була саме душова кімната. По-перше, вона була на вулиці. По-друге, гаряча вода подавалася за суворим графіком – якщо не встиг до 19:00, то це вже твої проблеми. Ця душова нагадала мені табір для дітей залізничників в Одесі, куди я їздила у четвертому класі. Вони мали щось спільне, але з однією різницею: у таборі

були окремі душові кабіни для хлопців і дівчат, а тут такого взагалі не було. Тож доводилося ходити митися парами, щоб один стояв на варті, поки інший приймає душ.

Коли всі розклали свої речі, ми спустилися до кафе, щоб зігрітися теплим чаєм. Під час чаювання наші керівники попередили: маршрут буде непростим, і чекати надто довго нікого не зможуть, адже о 15:00 наступного дня потрібно було повернутися з гір і вирушати додому. Тому тим, хто почувався невпевнено, радили залишитися в хижці. А всі, хто був готовий до походу, мали зібратися о 8:00 ранку біля входу.

Хапай «сосиску» і мершій

Ця ніч була непростою, хоча за вікном простягалися мальовничі ліси, освітлені повним місяцем, що манили у свої загадкові обійми. Та навіть ця краса не могла зігріти нас, коли під ранок температура опустилася до -3°C. Опалення не було, і лише ті, хто мешкав поруч із кухнею, могли відчути бодай трохи тепла. Мої знайомі, які ночували в іншій кімнаті, розповідали:

«Коли ставало зовсім холодно, всі тулилися один до одного, аби хоч якось зігрітися». Близько восьмої ранку з кімнат почали виходити сонні мандрівники—більшість тільки-но змогли задрімати після крижаної ночі.

Можу одразу сказати, що у мене вийшов дуже цікавий досвід зі своїм багажем. Ми всі знаємо, що мандрівники беруть у гори великі рюкзаки, де є все необхідне, як наприклад Дмитро Комаров з програми «Світ Навиворіт». Так ось, схоже, я неправильно дивилася цю програму, бо вирушила в похід із маленькою дорожньою сумкою, яку зазвичай беруть на морські курорти. Це була спортивна коричнева сумочка-«сосиска», в яку я втиснула найнеобхідніше: теплі речі та… тональний крем. На той момент моя цікава голова гадала, що можливо я буду мати час та сили, щоб привести свої сінці під очима до ладу. Ба більше, я навіть не взяла з собою маленький рюкзак, бо через теплі речі нічого туди вже не вміщувалося. Тож свою сумку я залишила в хижці, щоб не тягати усе. Одягнулася у

найтепліше, взяла телефон та воду. Турист готовий. Але в майбутньому буду знати, що треба брати з собою відразу і рюкзак і сумку.

Ноги боліли, серце калатало…

Наш похід розпочався. У найкращому випадку дорога до вершини мала зайняти близько трьох годин. Спочатку було легко, але з кожним кроком підйом ставав дедалі крутішим, а на дорозі траплялося більше каміння. У якийсь момент мені навіть захотілося розвернутися назад, поки я ще не відійшла надто далеко.

Ми робили три короткі зупинки за весь час підйому. З кожним підйомом ми наближалися до мети, але і складність маршруту зростала. Ноги боліли, серце калатало. З кожним кроком, сонечко почало підпекати, тепла кофтинка знімалась. І навпаки, коли починав дути вітерець, кофтинка знову вдягалась.

За час підйому я вражалась силою своєї компаньйонки. Перед поїздкою в неї почався менструальний цикл, але, незважаючи на біль і дискомфорт, вона йшла далі й навіть не думала про повернення назад.

Още пет минути — Вихрен

Кульмінаційним моментом нашої мандрівки став підйом на сам Вихрен. Біля вершини перед нами відкрився краєвид на мальовниче Муратове озеро. Купатися в ньому суворо заборонено — високогірні джерела мають дуже крихку екосистему, якій можна зашкодити навіть легким доторком. Те саме стосується і води: хоча вона здається кришталево чистою, у ній можуть міститися мікроорганізми, небезпечні для людини. Озеро здавалося глибоким, а його поверхня віддзеркалювала навколишні пейзажі: гори, зелені схили й ласкаве сонце. Коли воно світило яскраво, можна було побачити темно-синє дно, яке поступово переходило в яскраво-блакитні відтінки ближче до берегів.

Останній відрізок маршруту виявився найважчим через велику кількість мармурових каменів. Вони були різних розмірів, від малих до великих, за

які можно були легко зачепитися та впасти. Мої друзі навіть помітили гірських кіз, які розгулювали собі по крутих схилах і не помічали нас. У цих тварин був свій вайб і зайняття, навіщо їм люди.

Піднімалися ми серпантином. Попереду йшов гід, а в кінці групи — наш керівник Мітко, бо він був найсильнішим і міг допомогти, якщо комусь ставало зле чи доводилося нести додатковий вантаж. У нас вже був такий випадок, під час цієї мандрівки. Моїй компаньйонці, ставало зле, важко було дихати, і Мітко забрав її багаж, щоб їй було легше йти.

Цікава деталь про болгар: вони завжди кажуть «още пет минути» (тобто

«ще п’ять хвилин»), коли треба трохи почекати. Але ця фраза ніколи не означає точний час. Кожні п’ять хвилин стають вічними.

І ось, цей час настав! Через ті самі «вічні п’ять хвилин», ми досягли своєї цілі. Стоячи на вершині, я відчувала, як вітер грає з моїм волоссям, а руки поступово дерев’яніють від холоду. Але ніщо не могло затьмарити моменту — переді мною відкривалася панорама гір Пирину, яка виглядала, ніби кадр із фільму про пригоди. Вершина Вихрен — ми тебе підкорили!

Я щасливий павуко-слимак

Але далі почалося найцікавіше — спуск. Гід дав мені свою скандинавську палицю, і з її допомогою я якось трималася на ногах… хоча все одно тричі впала. Якщо підйом був випробуванням сили, то спуск — на виживання. Я відчула себе головним героєм у грі «Не впади та не зламай нічого». Але, схоже, я грала на найвищому рівні складності, бо моєму балансу явно не вистачало прокачки. Кожні свої приземлення я отримувала на п’яту точку. Один знайомий із групи допомагав мені, щоб я не зірвалася й не втратила життя десь серед каміння і води.

Увесь спуск — аж до самої хижини — я почувалася то павуком, то слимаком. Головне було — якось доповзти вниз без травм. Особливо важко ставало, коли на шляху траплялися великі камені, через які потрібно було перелазити. Це було досить цікаво, адже я боялася оступитися, бо тоді

назва гри «Не впади й не зламай нічого» була б недоречною. Тож я дуже обережно злазила з цих каменів і повністю вкривалася пилюкою, яку зібрала за весь час цих «вправ».

Але, ось ми повернулися до місця старту. Забравши свої речі, ми зручно вмостилися в автобусі, кожен у своїх думках. Дехто одразу заснув, дехто ще розглядав фото на телефоні, мов намагаючись усвідомити, що це сталося з нами. За вікном небо переливалося помаранчево-рожевими кольорами заходу сонця. Я дивилася на горизонт і посміхалася — це була пригода, яку я ніколи не забуду.

Дана Мельніченко