Ми сидимо на пляжі. Під ногами приємно хрумтить теплий пісок, а над головою пече яскраве серпневе сонце, від якого здається, що світ навколо розчиняється у золотавому мареві. Ми мовчимо, споглядаючи хвилі лиману, і тільки легкий вітерець рятує від спеки. Здається, що це найправильніше місце, де ми могли опинитися в цей момент. Але раптом — ніби хтось перемкнув картинку в нашій уяві — ми знову сидимо в аудиторії університету, втомлені після чергового іспиту, і знову починаємо мріяти.
Повітря здається важким, думки розпорошені, і я ловлю себе на бажанні втекти від цієї втоми бодай на кілька годин. Саме тоді я сказала Каті, що нам слід поїхати кудись, аби відчути свободу й перепочити від нескінченної рутини. І на мій подив подруга рішуче відгукнулася на мої слова та запропонувала поїхати на лиман. У думках одразу вималювалась відповідна картина. Так почався наш маленький задум, який згодом перетворився на пригоду.
Годинами ми зависали у відеочатах, розмірковуючи, що треба взяти з собою: пледи, купальники, кілька книг, фотоапарат, обов’язково — каву та якісь смішні дрібнички для настрою. Ми планували, як будемо гуляти берегом, які фотосесії влаштуємо на світанку та заході сонця. Час летів, але ніяк не збігався з нашими можливостями: то у мене робота, то в Каті нагальні справи, то ще й фінанси хиталися. Ми вже майже махнули рукою на ідею над якою думали два останні місяці, але в якийсь момент вирішили — досить відкладати, треба жити тут і зараз!
Катя поділилася нашою ідеєю з батьком, і він несподівано легко погодився нас відвезти. Для нас це було справжнім полегшенням: адже дорога до Тилігулу не з тих, куди можна просто вскочити в автобус чи маршрутку. Та був один нюанс — треба було почекати, доки у нього випадуть вихідні. Ми погодилися без вагань: краще трохи зачекати, ніж знову відкладати все у дальній ящик.
Так ми визначили дату — другого серпня. Цей день одразу набув подвійного значення: не лише нашої подорожі, а й святкування дня народження Катиного брата. Ідея здалася нам ідеальною — поїхати разом із родиною, поєднати відпочинок із маленьким святом, а потім залишитись удвох на цілий тиждень.
Чим ближче був серпень, тим більше в нас зростало відчуття очікування чогось особливого. Здавалося, що ось-ось почнеться маленька пригода, яка зламає коло буденності й стане тією самою літньою історією, про яку потім будеш згадувати довгі роки.
Катя зібрала свої багаточисельні сумки майже миттєво. До поїздки ще залишався тиждень, а вона вже жартома сиділа на валізах і тішилася думкою, що готова хоч зараз вирушати. Я ж традиційно відкладала все на останню секунду. Кожна футболка і кожна книжка викликали сумнів: брати чи ні? Врешті-решт я зібралася, хоча й у характерному для себе поспіху.
Нарешті настав день виїзду. Перед тим я ще встигла заскочити до спортзалу, щоб з почуттям виконаного обов’язку вирушати в дорогу. По приїзду на Поскот подруга мене зустріла і от ми вже поклали речі в багажник і стартували у нашу маленьку пригоду.
Святкування дня народження Саші вдалося на всі сто. У дворі запахло димком від мангалу, над яким батько Каті майстерно чаклував. Сміх, музика, розмови — усе сплелося в одну велику літню радість. Пиво текло рікою, тарілки швидко спорожніли, і навіть зірки на небі, здавалося, підспівували нашому настрою.
А наступного ранку родина залишила нас, сусідів не було, і ми з Катею раптом опинилися зовсім самі. Без інтернету, без гомону довкола — лише тиша, спокій і ми. Зате у нашому розпорядженні лишився повний холодильник м’яса й пива, наче спеціально для двох божевільних студенток, які вирішили втекти від усього світу.
Ми сміялися з цього, ніби з подарунка долі: у кого ще буває така нагода — залишитися посеред літа, на дачі біля лиману, з запасами, що могли б прогодувати цілу компанію? Це був наш маленький рай, у якому ми відчули, що літня пригода нарешті почалася по-справжньому.
Того ж дня ми нарешті вирішуємо здійснити головне — дійти до лиману. Адже саме заради нього ми й приїхали сюди. Ідея добиратися велосипедами відпала майже одразу, адже як тільки ми на них сіли, то зрозуміли, що ці ровери радянських часів точно не для нас. Тому керуючись настановами Катиних батьків, ми вирушаємо в дорогу пішки. Сонце стоїть високо над полем, і його пекуче світло розсипається на стерні, роблячи прості стежки сліпучо-мерехтливими доріжками. Ми крокуємо рівно тридцять хвилин. Поле тягнеться нескінченно, повітря пахне сухою травою, час від часу трапляються кущі шипшини та айстри, які вижили під пекучим сонцем. Розмова то стихає, то знову спалахує сміхом, а в голові крутиться лише одна думка: «Коли ж ми вже побачимо воду?»
І ось — за черговим підйомом відкривається вид: тихий лиман, розлогий, з ледве помітними хвилями. Берег майже безлюдний: кілька людей з наметами, що так само як і ми приїхали провести вихідні на лимані. Ми знімаємо взуття й відчуваємо під ногами шурхіт дрібних ракушок. Тилігул зустрічає нас так, ніби чекав давно.
Ми знайшли зручне місце, розклали наші речі на березі й без зайвих роздумів побігли до води. Лиман зустрів нас лагідно: тепла, чиста й прозора вода огортала тіло, ніби обіймала після довгої дороги. Ми сміялися, пірнали, змагалися, хто довше протримається під водою, і почувалися вільними від усього, що залишилося позаду.
Вибравшись на берег, ми розляглися на рушниках, підставляючи шкіру під пекуче сонце. Хотілося відчути, як тепло проникає до кісток, залишаючи золотавий слід на шкірі. Катя увімкнула музику — легку, літню, наче створену саме для цього моменту. Ми розмовляли, мріяли й час від часу замовкали, просто насолоджуючись тишею навколо та відлунням хвиль.
Коли сонце почало схилятися й небо забарвилося у м’які відтінки вечора, ми зібрали речі й вирушили назад. Дорогою вже відчували приємну втому, але в душі було передчуття вечірніх пригод.
Повернувшись, ми розклали диван і столик біля мангалу у саду. Я заходилася розпалювати вугілля, а Катя тим часом підбирала музику — саме вона відповідала за атмосферу, і кожна пісня влучала в настрій. Так, під пісні «Red Hot Chili Peppers», ми і не помітили як вогонь розгорівся, вугілля вкрилося сріблястим попелом — і настав час чаклувати з м’ясом. Я взяла на себе роль «майстра мангалу», і невдовзі повітря наповнилося апетитним ароматом.
Коли все було готово, ми накрили стіл і, зручно вмостившись, увімкнули «Піратів Карибського моря». Їли повільно, смакуючи їжу, й сам момент — нашу першу вечерю удвох у цьому маленькому світі.
А потім з колонок знову почала лунати музика, але вже зовсім інша — ритмічна, весела, гучна. Ми сміялися, підспівували, танцювали, забуваючи про час. І коли нарешті втомлені, але щасливі, ми лягли спати, за вікном уже починав сіріти світанок.
Що було далі? Новий день, нові пригоди… але про це вже на сторінках «BAZAR».
Дана Гринько, 4 курс
Фото авторки
