Ребелія [1991] – новий TikTok феномен, який захоплює українські чарти. Вистава про найдорожче – нашу незалежність. Історія про тернистий шлях української інтелігенції другої половини XX ст. (шістдесятників та дисидентів) від МУР. Шостого жовтня 2025 року група завітала до Одеси.
МУР – творче об’єднання, засноване молодим режисером Олександром Хоменком у 2022 році. Спочатку їх навчально-історичні відео в соціальних мережах переглядали тисячі, згодом і мільйони. Вертикальний формат, поєднання сучасних та архівних фактів, якісний монтаж захоплюють аудиторію. Шаленої популярності проєкт отримав завдяки реп-мюзиклу про розстріляне відродження «Ти-Романтика».
З кінця серпня МУР збирають солд-аути по всій Україні з новою виставою «Ребелія», що розповідає про історію відновлення української державності. У турі 60 акторів, 16 танцівників, 25 міст. Наразі вони зібрали загалом вісім жовтневих палаців за 52 дні.
Усі теми, де вмирало серце кожного українця, який боровся за свою державу представлені у виставі. Прем’єра фільму «Тіні забутих предків» 1965 року з першою відкритою політичною акцією проти совєтської влади, трагедія в Биківні, Чорнобильська катастрофа, зібрання Народного Руху, ХХ з’їзд КПРС (Комуністична партія радянської України), сутність самвидаву в тодішніх обставинах, феномен Клубу творчої молоді.
Прологом до вистави є поява товариша Кольчика з прорадянським образом Шевченка під композицію «Ці стіни мають вуха». В основі задуму демонстрація спотвореної української культури («шароварщина») через надмірну експресію і домішки чужорідних елементів танцю. Акцентним є символічний жест: руки біля очей – «стіни мають очі». Музика, світло, костюми балета металевого кольору, люди в масках з червоними прапорами у залі – все це підсилювало враження переслідування та викриття не тільки фізичних дій, але й ворожих думок. Це можна відслідкувати у самому принципі КДБ: «Хто не з нами – той вже зник». Атмосфера нагадала мені сюжет антиутопії Дж. Орвелла «1984».
Характерні костюми, грим, реквізит, стиль мови кожного героя, взаємодії акторів між собою продумані до дрібниць. У виставі немає зайвих форм та елементів. Наприклад, червоні рукавиці Світличного символізують понівечені пальці через підрив боєприпасів в дитинстві на Луганщині; не впевнена поведінка Симоненка демонструє його як наймолодшого шістдесятника; кров на плащі представника другого управління КДБ УРСР товариша Кольчика метафорично передає кровний опір ув’язнених та репресованих.
Жанрова композиція альбому хаотична: від трагічного пафосу до кабаре та соулу. Мимоволі вистава нагадує бродвейський театр з двоактною побудовою. Важко осягнути велич феномену. Тільки балет у цій композиції загалом має 96 костюмів.
Внутрішня історія кожного персонажа детально вибудована режисером, при цьому він залишає місце для польоту фантазії глядача. Олександр ніби дає можливість домалювати малесенькі деталі образу кожному з персонажів. Ці деталі не будуть змінювати основний надійний каркас, але нададуть можливість зробити їх своїми, рідними. Трупа акторів і команда танцівників діють на сцені як єдиний організм.
У кінці першого акту представник КДБ з’явився на авансцені вже зі стільцем і текою з кримінальними справами. Він запропонував залу «поглянути» у майбутнє. Іншими словами, дорікав незнанням творчості українських шістдесятників. «Ви прийдіть додому. Подивіться на полиці. Чи багато у вас книг Світличного? Можливо ви з друзями нещодавно обговорювали творчий доробок товариша Дзюби десь за кавою…». Тоді одеська молодь не стала мовчати. П’ять дівчат по черзі декламували вірші українських класиків. Після чого натовп піднявся і проспівав гімн України. У той момент всередині кожного…йокнуло. «ЧАС НАСТАВ БОРОТИСЬ. НАСТАВ ЧАС БУТИ ПРОТИ». Відчуття публічного спротиву російському колоніалізму з’єднало нас в одному залі.
Цікавим сценарним елементом є постійна взаємодія героїв з залом. Ти більше не відчуваєш себе глядачем. Ти – частина бунту, частина Ребелії. Незвичним також було те, як актори динамічно з’являлися в різних куточках залу. Вони заповнювали собою простір.
Вразив номер присвячений Биківнянському лісу, що ховає у своїй землі тисячі людських душ, яких змусили замовкнути. У 1937-му році цю територію на Київщині віддали начебто під спецпотреби НКВС, а насправді організували таємне кладовище. «П’ЯТЬ-ШІСТЬ машин ПО 40 тіл В КОЖНІЙ. КОЖЕН ДЕНЬ. ЧОТИРИ РОКИ».
На сцені члени київського клубу творчої молоді Василь Симоненко, Алла Горська та Лесь Танюк. Перед ними три столи на яких десятки піджаків, що символізують вбитих письменників, режисерів, митців, діячів УНР. Вони втрьох були першими, хто дізнався правду одного серпневого дня 1962-го року. Про те, що тут є захоронення, було відомо. Однак всі знайдені людські рештки влада СРСР скидала на совість німців.
І ось саме ця брехня – оживає на сцені. Актори не просто констатують факт – своїми тілами, напруженою тишею та раптовими криками передають жах від усвідомлення масштабів злочину. Кожен піджак на столі – не просто символ, це голос, який урятовано від забуття.
Кульмінація: позаду акторів на червоному тлі, ніби проступаючи крізь час і неправду проявляються людські обриси. Видовище вражає набагато сильніше за будь-які слова. Це пряме нагадування, що історія, яку намагалися приховати, завжди знає дорогу назад.
Не можна не відмітити майстерність балетної трупи. Особливо в номері про Чорнобиль. Це не танець у звичному розумінні – це втілена у тілах метафора болю. Хореографічними імпульсами, глибокою працею тіл, світловими променями, артисти змогли передати не лише фізичну агонію, а й той безмовний жах, що опанував їх душі. Світло тут виступало не просто елементом сценографії, а співрозмовником – воно розтинало простір, ніби радіаційний спалах, освітлювало спотворені риси страждання людських тіл.
«Ребелія»: розіб’є вам серце та зцілить водночас. Під час вистави люди плакали, сміялись і навіть просто замирали від шоку. «Як тільки сказали про що буде нова вистава, сльози самі з’явились на моєму обличчі», – прокоментувала глядачка Катерина. «Це був найкращий урок історії: від червоного прапора до синьо-жовтого», – додав відвідувач Дмитро. Емоційна вистава не закінчується фінальною сценою. Вона народжує внутрішній діалог, який потребує часу, аби відгукнутись у свідомості.
Найголовніше для мене – було побачити людей. Наших людей, які свідомо обирають українське, відмовляючись від усього чужорідного, російського. Зал був заповнений як підлітками, так і представниками старшого покоління. У холі я зустріла Софію, дівчина приїхала з області, аби побачити «Ребелію» наживо…«Я прийшла на виставу, бо мені болить історія українського народу. Я зацікавлена пізнавати її більше. Сьогодні усвідомила, що моя бульбашка свідомих і патріотичних українців набагато більша, ніж я гадала. Я хочу бути частиною активної України і людей, які люблять Україну в собі, плекають її мову та культуру. Тому я тут», – ділиться вона.
Вистава про минуле для майбутнього: «Знай, Україна починається з тебе». Якщо ми ігноруємо минуле, ризикуємо стати його заручниками. Тому, йдучи до майбутнього, ми маємо озиратися назад. Робити це задля того, щоб брати з нього найкраще – досвід та уроки. Бо саме в гармонії між минулим і майбутнім народжується теперішнє.
Ребелія [1991] зроблена з любов’ю до Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Василя Стуса, Леся Танюка, Івана Дзюби, В’ячеслава Чорновола, Івана Світличного, Алли Горської…Всі вони тут – живі. «Такої кількості любові в одному місці, такої гордості за країну – немає ніде. Вас це змінить і надихне так, що ви собі й уявити не можете», – Олександр Хоменко (режисер та автор сценарію).
Дві години Справжньої Живої Пам’яті. Вони не просто грають – вони проживають. Тому їхні пісні стають популярними, а вистави культовими, що свідчить про невідворотний процес українізації. Безумовно, проєкт сприяв цьому. Те, що робить МУР для українського медіапростору – титанічна робота. Це потрібно бачити, варто знати і треба пам’ятати. Адже це не просто історія з запилених підручників…
«Це історія людей,
Що померли за свободу.
Це історія ідей
Вирвати любу нагоду.
Щоб тебе побачить вільну,
Щоб лунали ноти гімну.
Ця історія триває
Всі століття безупинно» – уривок з пісні «Не побачу того дня»
День Незалежності тепер відчувається інакше, коли усвідомлюєш скільки крові пролито і досі проливається, аби її втримати. 24 серпня 1991 року існує тому, що тисячі людей присвятили життя своїй державі. Про це мріяли цілі покоління наших предків протягом багатьох років. Тепер ми, їхні діти продовжуємо виборювати своє право на життя та волю. Ми повинні пам’ятати, якою ціною – трагічні смерті синів та дочок України, окуповані міста, знедолені сім’ї, втрачене дитинство. Я мрію, аби наступні покоління не забули це і ніколи не жили посеред катастрофи. Час іде – ворог лишається той самий. Дякую, усім хто зараз веде свою ребелію. Свою боротьбу. Чинить спротив на фронті.
«Мета завжди лиш одна була: вільна Ти і вільний Я»
Анастасія Горжелян, студентка 1 курсу
Фото Pinterest
