У прадавні часи існувала держава та й така фантастична, що зараз її назвали б казковою. Жив там нарід вільний та працелюбний. Жив поживав та добра наживав, тілько назву держави важко згадати: чи то Гетьманщина, чи то Русь, може Королівство Русинське. Республіка якась народна… І завжди так траплялось, що народ тої держави повертався у неволю і нові покоління могли лише мріяти про часи далекі, де вільно жили предки.
Мріяли Шевченко, Франко, Українка і багато-багато інших. Потім цю мрію плекали Хвильовий, Стус, Симоненко і ще більше поетів-дисидентів та невинно убієнних. Мрію про країну-утопію, про вільну і самостійну. І всі їх вірші й твори на цю тему лише це й сублімували.
Аж от у 1991 здійснилася маніфестація поколінь — Україна незалежна! Раптом стало зрозуміло — життя після утопії існує. Утопічності в ньому як у пісні Миколайчука “Піду утоплюся”.
Держава виявилась не дорослим в’язнем, що вирвався з темниці, а підлітком, що втік від аб’юзивних опікунів. Замість плану було старе надійне «робимо це, а потім щось якось розпєтляєм» .
На перших виборах обрати людину з тої системи, з якої майже століття вибиралися? Ха-ха, Чорновіл, гуляй лісом! Домовлятися про знищення стратегічного озброєння зі спадкоємцями тої системи? Хіба щось може піти не так? Забити на мету й заполонити культурний простір російським? Канєчно, а какая разніца?
І вот так, только получів нєзавісімость, народ снова стал на путь возвращєнія под гньот імперії, ведь что дєлать кромє как боротца за свободу оні нє зналі. І знаєтє что самоє пєчальноє? Ето і стало утопієй: паєхать в пітєр, пагулять па краснай площадє, пакушать тульскій прянєк. І вініть міліони тєх, кто отдалі жизнь за такую утопію, нєвозможно — єслі би оні дожилі, оні би что-то моглі с етім сдєлать. Вініть слєдуєт тєх, кто допустіл такую русіфікацию.
Но что інтєрєсно, не все було втрачено. Нарід не втратив свій бунтівний дух. Помаранчева Революція та Революція Гідності довели, що відверті спроби ошукати та придушити їх, пізнають народну лють і силу. А потім була ВІЙНА. Землі загарбав той самий ворог, що й останні тисячу років. ХТО Б МІГ ПОДУМАТИ. Народ згуртувався, добровольці пішли битися за утопію, за мрію поколінь! І в них майже вийшло. Для мільйонів життя зруйнувалося, але для десятків мільйонів — повернулося у старе русло.
І вот ми снова тут. Насладілісь борьбой за утопію і можна вазвращаться в рєальность. Так прашло єсчє восємь лєт: мєчтать пра жизнь в імпєрєє стало слаще, стало папрікольнєє. Маргєнштєрн, манєточка і прочіє — вот ана культура! І даже украінскіє групи приітворялісь імпєрскімі, вєдь украінскоє нєнадо. #@{₴?$0 дажє марожєноє, викупаєте, даже марожєноє маскіровалось под знамєнітую бєлорускую молочку. Страна, что одной рукой дєржіт мєч, другой — опускаєт щіт і оголяєт сєрдце.
Можєт так етот народ і вернулся би снова в імпєрію. Але сталося горе… і диво: імперія втомилася чекати і почала широкомасштабне вторгнення. ХТО Б МІГ ПОДУМАТИ, ЩО ДОГОВОРІТСЯ ДЕСЬ ПОСЄРЄДІНКЄ НЕ ВИЙДЕ? Нарід знову згуртувався, Україна відродилася! А мені сумно й боляче.
Сумно що мій нарід стає монолітною стіною лише перед обличчям екзистенційної загрози і одразу розпадається, як градус спадає. А боляче від питання: чим ця історія продовжиться? Наша утопія у боротьбі, у виході з під московського чобота, але чи не настав час вчитися жити після цього? Кажуть що жертва невинна, і це правда — всі мають право на помилку. Але яке ми маємо право повторювати цю помилку вдруге, втретє, вдесяте?
Моє покоління розбудовуватиме нову Україну, але вже зараз я бачу що на перескладання уроків історії пішли лише одиниці. російська музика, російські ігри, російські ліберали і російська мова досі живе й квітне у головах моїх знайомих і товаришів, а у мене лише одне питання — коли ж це нарешті скінчиться? Коли ми оберемо гірку правду сучасної України, а не солодкі фантазії про росію майбутнього?
Я не знаю. Але сподіваюсь що цей фейлетон я зможу дописати і кінець його буде щасливий. Лише б його не дописував хтось інший. Хтось, до чиїх рук потрапив клаптик спаленої газети, де колись друкувались ще не дисиденти, але вже мертві журналісти і поети.
Кирило Циба, студент 4 курсу
Джерело ілюстрації: Facebook
