Карате стало її другим диханням, а вона — феноменом українського карате. У 14 років Дар’я почала підкорювати вершини європейських турнирів, а в 16, сама того не знаючи, виконала норматив майстра спорту. Про її старт у спорті, про перемоги і поразки, спортивні труднощі в умовах війни, емоційний стан та як спортсмени покидають свій «другий дім» читайте в цьому матеріалі.
— Яким був твій початок у спорті? Чому саме карате?
— На секцію карате мене відвела мама, коли мені був всього рік. Старші брат та сестра займалися довгий час, і мене теж вирішили спробувати віддати. Я відвідувала секцію десь до чотирьох років, після чого забула про неї на сім років. В одинадцять років я повернулася за власним бажанням — чомусь мені дуже подобався саме цей вид спорту. З цього моменту моє життя почало змінюватися кардинально.
— Розкажи про свої перші тренування: що запамʼяталося більш за все?
— Перші тренування були досить стресовими, брехати не буду. Особливо запам’яталися слова першого тренера: він побачив у мені потенціал і запропонував попрацювати з іншим тренером для подальшого розвитку. З огляду на те, що я тоді займалася недовго, це дало мені сильну мотивацію йти далі. Я дуже вдячна йому за те, що він дозволив мені розвиватися і дав гарний початок моєму шляху.
— Чи пам’ятаєш свою першу перемогу та першу поразку на турнірах? Як це на тебе вплинуло?
— Перша перемога прийшла досить швидко — через кілька місяців завзятих тренувань. То був мій перший великий турнір, де брали участь спортсмени з усієї країни. На той момент я займалася близько року, а зі мною в категорії були дівчатка, які займалися карате 4-5 років. Я досі пам’ятаю радість тренера та гордість батьків. Цей турнір став початком історії завдовжки шість років. Тоді я зрозуміла, що нічим не гірша за інших і що за належної підготовки зможу утримувати лідерство, навіть у такому юному віці. Я повірила в себе.
— Чи був момент, коли команда з карате стала для тебе «другою сім’єю»?
— Звісно. У мене було неймовірне бажання бути першою, я мріяла виграти чемпіонат України — це була моя мета номер один. Щоб цього досягти, я проводила майже весь час у залі: вранці тренування, школа, після школи — знову тренування до пізнього вечора. Я жила цим, знайшла багато друзів та працювала із чудовим тренером. З упевненістю можу сказати, що карате стало моєю другою родиною.
— Які особисті якості ти розвинула завдяки карате?
— Дисципліна. На тренуваннях я не могла працювати абияк — потрібно було викладатися повністю. Я не могла пропускати заняття, тому що це було потрібно, перш за все, мені самій. Звичайно, були моменти, коли хотілося поспати довше або залишитися вдома, але це були лише думки, і вони не заважали діяти. Ці якості дуже допомогли і знадобилися мені в житті.
— Як змінилися твої тренування під час війни? Де і як доводилося займатись?
— Війна сильно підкосила тренувальний процес. Перед її початком, у грудні 2021 року, я була на гарному підйомі — зайняла п’яте місце на Молодіжній лізі в Італії, у новій для себе категорії. Але 24 лютого 2022 року змінило життя багатьох. Моя сім’я, тренери та я, як і всі тоді, не розуміли, що відбувається і що робити далі. На півтора місяці я майже забула про тренування — робила вдома, що могла. Іноді приїжджав тренер, щоб потренуватися разом та підтримати розмовою. Коли я повернулася до зали, було дуже важко морально, але сподівалася на краще і щодня рвалася на тренування.
— Що ти відчувала, виходячи на татамі у воєнний час під українським прапором?
— Гордість. Виступати у такий час під прапором своєї країни неймовірно мотивувало працювати та рухатися далі. На жаль, Всесвітня федерація карате пропускала країну-агресора до змагань, і іноді доводилося ділити з ними татамі. Ніколи не забуду командного духу нашої збірної, коли комусь із наших спортсменів доводилося виходити проти представників тієї країни. Ця підтримка ні з чим не зрівняється.
— Які труднощі доводилося відчувати — фізичні, емоційні, матеріальні — вже у воєнний час?
— Найбільше було важко морально — сім’ї, мені, тренеру. Ніхто не розумів, що буде далі. Особисто я боялася прогаяти свій спортивний підйом і, що буде важко втягнутися назад у тренувальний процес.
— Що стало твоєю мотивацією не здаватися?
— Віра сім’ї у мене. Я бачила, як вони переживають і вкладаються, тому не хотіла підвести їх. Я не давала собі здатися чи опустити руки через це. Хотіла довести, що я найкраща.
— Як ти готувалася до виконання нормативу майстра спорту?
— Тренувальний процес та моральна підготовка нічим не відрізнялися від звичайної рутинної роботи — просто працювала як завжди.
— Що було найскладнішим на цьому шляху?
— Утримувати лідерство. Я досить швидко піднялася і моя праця почала приносити результати, але найважчим було завжди бути на сходинку вище за інших і не здавати позиції.
— Розкажи про своє посвячення у майстри спорту: як все пройшло та які емоції ти відчула?
— Чесно кажучи, я навіть не знала, що виконала норматив. Я особливо не гналася за титулом майстра спорту. Після того, як посіла друге місце на чемпіонаті України у дорослій категорії, тренер написав мені: «У п’ятницю на 11.00 потрібно буде приїхати в спортивне управління, тобі потрібно бути пристойно одягненою. Я скажу адресу». Тоді я навіть не здогадувалася, що це буде вручення МС, і дізналася про це в останній момент. Я була щаслива, але ще більше тішили емоції сім’ї та їхня гордість за мене.
— Що для тебе означає звання «майстер спорту» в нинішніх умовах?
— Мене тішить сам факт, що я маю таку заслугу, не більше. Щаслива, що сім’я пишається мною.
— Як минулорічне завершення спортивної карʼєри вплинуло на твоє життя? Що стало причиною твого рішення?
— Мені було дуже важко й боляче приймати рішення про відхід, але я розуміла, що просто не справляюся. Останніми змаганнями став турнір у Словаччині — відбірковий на молодіжну збірну. Тоді я програла українці й не потрапила до збірної. Коли їхала до готелю збирати речі, мене накрив потік думок, і я вирішила, що з мене досить. Це не була слабкість чи злам — просто в той момент це було правильне рішення.
— Свого часу ти стала феноменом українського карате — майже через рік без турнірів ти все ще тримаєшся на високих місцях у рейтингу. Твої колеги здебільшого захоплюються чи заздрять такому успіху?
— Я б не сказала, що у спорті є колеги — є суперництво. Мені завжди заздрили, і зараз не знаю, чи змінилося щось. Але я досі на слуху в «колег», так що припускаю, що нічого не змінилося.
— Чи хотіла б ти повернутися в карате в найближчому майбутньому? Якщо так, то які цілі б поставила перед собою цього разу?
— Я не можу сказати, що хочу повернутись. Так, я сумую — за тренуваннями, змаганнями, п’єдесталом. Але я розумію, що без карате мені буде краще, незважаючи на те, що це частина мене. Мої цінності та погляди на життя змінилися, тож, напевно, ні, не повернулася б.
— Якби не карате, якою людиною ти стала б?
— Навіть не знаю і не можу уявити. Але явно не тою, якою я є зараз, адже професійний спорт був дуже великим вкладом у моє життя — як у фізичну, так і в ментальну складову.
— Як ти бачиш розвиток спорту у країні після війни?
— Я бачу майбутнє спорту в Україні, як відродження через біль. Нові покоління зростатимуть не заради слави, а заради ідеї — показати, що нація, що пройшла через пекло, все одно здатна перемагати.
— Що б ти сказала молодим спортсменам, які наразі переживають важкі часи?
— Ніколи не забувайте, для чого ви почали. Спорт — це не лише перемоги, медалі та оплески. Це шлях, де кожен день ти стикаєшся із самим собою: зі своїм лінощами, болем, сумнівами, страхом. Іноді здається, що все — кінець, що сил більше немає. Але саме у ці моменти народжується справжній спортсмен. Жоден тренер, ні команда, ні підтримка близьких не замінять внутрішній вогонь. Його треба берегти і живити, навіть коли всі довкола кажуть, що час здатися.
Катерина Мініна