— What’s the reason for your visit? (З якою метою ви приїхали?) — запитує мене інспектор прикордонного контролю аеропорту «Берлін-Бранденбург».
Я спокійно й доволі просто відповідаю про свої плани на цю поїздку:
— I just want to see the city, German culture, and my friends (Я просто хочу подивитися місто, познайомитися з німецькою культурою та побачитися з друзями).
Лунає швидкий, але такий жаданий звук проставлення печатки в мій закордонний паспорт. Рудий прикордонник усміхається, повертає документ та пропускає мене всередину будівлі. У душі я не до кінця усвідомлюю, у що саме вплутуюся, проте все ж йду назустріч невідомому Берліну.
Аеропорт столиці Німеччини одразу вражає своїми розмірами. Він дуже сучасний, оскільки його було відкрито тільки у 2020 році. Цей аеропорт замінив старі «Тегель» і «Шенефельд», що сьогодні вже не обслуговують пасажирські рейси. У ньому бачу декілька поверхів, багато закладів, різних виходів і навіть підземну станцію метро. Після маленького, зрозумілого і затишного аеропорту в Кишиневі цей здається окремим містом. Він водночас вражає і викликає мороз по шкірі.
Здається, що найскладніше вже позаду: я до Берліна дісталася, паспортний контроль пройшла, багаж отримала — залишається лише вийти звідси. Проте неочікувано для себе я потрапляю в справжній берлінський квест. Усередині будівлі поганий зв’язок, багато локацій і сотні людей, тож я ніяк не знаходжу своїх друзів, які мали мене зустріти. Ми хвилин тридцять бігаємо колами й поверхами, намагаємося телефонувати один одному. «Невже місто так одразу не хоче мене приймати?» — лунає думка в моїй втомленій голові. Раптом на одному з поверхів біля сірого ескалатора до мене підходить працівниця аеропорту. Вона чистою українською каже:
— Вам допомогти?
Знаю, що в Німеччині проживає понад мільйон моїх співвітчизників, але я точно не очікувала цього моменту. Почути рідну мову в перші хвилини в чужій країні під час стресу — це як ковток свіжого повітря і спокою. Уже через п’ять хвилин завдяки цій люб’язній жінці я стою разом із друзями.
Берлін із перших хвилин вражає своєю величчю. На шляху до готелю перед нами з’являються хмарочоси, тисячі автомобілів, довгі мости й тунелі, а також безперервний потік людей. Це не дивно, адже столиця Німеччини є найбільшим містом Європейського Союзу за кількістю населення. Однак через якийсь час ми в’їжджаємо до спального району, де має бути наш готель, і переді мною відкривається протилежна картина міста. Тут навколо тихо, маленькі будиночки та майже немає натовпу. Мої думки про цю охайну вулицю перериває інформація від друзів про те, що готелю за цією адресою немає:
— Він за п’ятнадцять хвилин їзди звідси. Навігатор чомусь завів нас не туди.
«Напевно, подорож буде дуже “цікавою”», — хочу відповісти я, та передумую.
Після трохи невдалого знайомства я намагаюся абстрагуватися від деякої упередженої позиції щодо Берліна, даю йому другий шанс почати все спочатку. Я починаю фокусуватися на вивченні міста за допомогою власного спостереження. Перше, що впадає мені в око — це особлива взаємодія між пішоходами і транспортними засобами. Зокрема, здебільшого люди переходять дорогу, не використовуючи світлофори чи переходи, а просто там, де їм зручно. Водії ж із повагою ставляться до них або принаймні добре вдають це. Зі ще однією незвичною для мене річчю я стикнулася біля однієї з доріг. Це світлофор, на якому самостійно не вмикається зелене світло, а тільки тоді, коли людина натискає кнопку на спеціальній жовтій «скриньці». Моя подруга робить це, тому за хвилину машини припиняють свій рух. Якби в мене не було цієї допомоги, я б невідомо скільки стояла там далі.
Родзинка тутешніх світлофорів, як виявляється, не тільки у власноручному перемиканні світла. Переходячи чергову дорогу, подруга звертає мою увагу на зображення світлофора. На ньому видніється людина, яка відрізняється від тієї, до якої я звикла в Одесі. Моя подруга говорить:
— Він називається «Ampelmännchen». Німці дуже цінують це особливе зображення. З ним навіть різні сувеніри продають майже в кожній туристичній крамниці Берліна.
Саме в таких дрібницях столиця починає розкриватися для мене.
Не встигли ми оговтатися від маленьких пригод на початку поїздки, як місто підкидає нам наступний квест. Ми їдемо наземним потягом, як раптом він зупиняється на колії посеред шляху між високими будівлями. Минає п’ять, десять, двадцять хвилин, а він досі просто стоїть. Мені пояснюють, що німецький міський транспорт доволі часто затримується чи взагалі скасовується. Я переконуюся в цьому, коли починаю дивитися на інших пасажирів: ніхто не панікує, не звертає уваги, вони ніби звикли до подібних ситуацій. Ми обговорюємо деякі зміни в наших планах, коли потяг нарешті обережно починає рух, а потім різко набирає швидкість.
— Я ж казала, усе буде добре. Ми ще не раз будемо запізнюватися. Це ж залізнична компанія «Deutsche Bahn», — сміється моя подруга.
Я жартую, що тут будь-яка дорога до пункту призначення перетворюється на цілу пригоду для нас. Проте якщо спочатку це мене дратувало та навіть лякало, зараз я намагаюся просто адаптуватися до цього.
Моє серце столиця починає підкорювати все ж таки не через транспорт, а завдяки їжі. Смачний запах відчувається ще за кілька метрів від закладу, до якого ми поспішаємо. Це невелике світле кафе з дерев’яними довгими столами та відкритою кухнею, на якій готують «Döner Kebab». Для мене бути в Берліні й не спробувати його — справжній злочин. Ця страва — шалено популярний німецький вуличний фастфуд, який складається з хрусткої піти або лаваша, смаженого м’яса, свіжих овочів та різноманітних видів соусів. Для українців вона більше відома як шаурма. Попри велику кількість відвідувачів, нам не доводиться довго чекати на замовлення. Молодий офіціант виносить для нас дерев’яні таці з білими серветками й соковитими «Döner Kebab». З першого шматочка мої смакові рецептори отримують справжню насолоду від їжі.
— Я думаю, ця страва варта того, щоби прилетіти сюди, — виношу свій вердикт.
Оскільки смак першого німецького фастфуду припав нам до душі, ми вирішуємо продовжувати наше гастрономічне дослідження. Ми йдемо в локальний паб куштувати «Currywurst» — смажену сосиску зі спеціальним соусом на основі кетчупу або томатної пасти з карі. Насправді цю страву тут можна спробувати майже на кожному кроці в спеціальних кіосках. Увійшовши до закладу, я знайомлюся з атмосферою справжніх німецьких посиденьок. Тут натовп поїдає сосиски, п’є пиво та слухає музику. Попри черги, нам дуже швидко офіціант із довгою бородою виносить замовлення та бажає смачного. Я пробую страву і вкотре переконуюсь, що геніальність у простоті. Якщо в Німеччині є певні проблеми з міським транспортом, то, на мій погляд, із їжею їх немає. Поки ми сидимо в пабі, помічаю, що люди голосно сміються, цокаються келихами пива та захоплено розмовляють. На цій вечірці я почуваюся чомусь максимально комфортно, а столиця починає показувати мені себе привітною. Саме тут я вперше ловлю себе на думці, що Берлін мені подобається дедалі більше.
Ці почуття підсилюються в непомітному, непопулярному китайському кафе. У ньому немає нікого, окрім нас і, власне, працівників закладу. Моя подруга розговорилася з дівчиною-офіціанткою, і виявляється, що обидві родом із В’єтнаму. Мила дівчина, почувши це, пригощає нас одним безкоштовним баоцзи. Нам дуже незручно, однак офіціантка рішуче не приймає наших відмов від гостинця. Я вкотре вражена добротою людей, які трапляються на моєму шляху в цій подорожі.
— Tschüss (Бувай), — прощаємося ми з працівницею кафе, вирушаючи на подальшу прогулянку Берліном.
На вулицях міста я спостерігаю різні культури, національності та мови. З одного боку, столиця цим підкуповує, тому що ти не почуваєшся «білою вороною». А з іншого — це слугує нагадуванням про те, що ти не вдома. Але ми знайшли певний плюс у тому, що нас майже ніхто не розуміє: можна спокійно обговорювати якісь свої плітки та секрети. Хоча насправді в Берліні ми натрапляємо на українську мову не один раз. Ми стоїмо на скляній зупинці міського транспорту й чуємо знайомі слова рідною мовою. Це дві дівчини-українки обговорюють свої плани на сьогодні. Я чомусь усміхаюся їм, ніби інтуїтивно відчуваю щось близьке.
Про рідну домівку в столиці Німеччини нагадує не тільки звучання нашої солов’їної. Ми підходимо до локації, де розташовані посольства різних країн. Серед них також є російське: велика бежева будівля з прапором країни-агресорки вгорі. Біля неї встановлена своєрідна огорожа, чергують декілька мікроавтобусів із написом «Рolizei» (Поліція). Моя подруга ділиться:
— Тут навіть скасували зупинку міського автобуса, яка була раніше.
А прямо навпроти російської будівлі люди створили невеликий український меморіал. Він складається з прапора, свічок і плакатів, один із яких має напис «putin stop» (путіне, зупинись) . Проходячи повз ці місця, вкотре повертаюся до повномасштабної війни, яка триває вдома. Спочатку в моїй голові виникає певний дисонанс: як ці дві паралельні реальності так легко існують одна навпроти одної. Однак згодом я розумію, що подібне можна побачити в інших містах. «Ти — не проста», — лунає в голові думка про столицю. Мені стає очевидно, що Берлін нічого не приховує, а навпаки — одразу демонструє всю свою багатогранність, проблеми та недоліки.
У місті поєднання протилежностей відчувається не тільки крізь нації, політичні погляди, а й через архітектуру. Вона водночас поєднує в собі минуле й сьогодення, мале й велике, стилі від німецького бароко до хай-теку, експериментальні й консервативні рішення. Таке співіснування зовнішнього вигляду міста певним чином нагадує мені рідну Одесу. У нас також можна побачити подібне, наприклад, якщо порівняти Аркадію з історичним центром. У столиці Німеччини я особливо добре відчуваю цю контрастність світів біля «East Side Gallery». Це найвідоміша ділянка Берлінської стіни, вздовж якої представлено мурали художників із різних куточків світу. Протилежність полягає в тому, що сама стіна — визначна історична пам’ятка, яка водночас природно вписується в сучасність завдяки вуличному мистецтву. До того ж поєднання епох я бачу й у самому районі. З одного боку, тут є нові офіси, скляні багатоповерхівки, сучасний концертний хол, а з іншого — історична Берлінська стіна, міст Обербаумбрюкке, будівлі минулих років.
Схожу ситуацію я помічаю, коли підходжу до Берлінського собору, виконаного в стилі необароко з елементами Відродження. Але варто відвернутися від нього, як я бачу величезні фасади бізнес-центрів та модернізовану Берлінську телевежу. Хтось може це назвати безглуздими чи недоречними архітектурними рішеннями, однак я вважаю інакше. Пригадуючи ці різні вулиці, квартали, райони столиці, я відчуваю щось близьке. Можливо, тому що така контрастність нагадує мені про Одесу, а можливо — про мене саму. Я остаточно закохуюся у Берлін.
На зручних сидіннях аеропорту ми насолоджуємося останніми хвилинами в Берліні, стежимо за стартом реєстрації і ділимося враженнями від проведеного вікенду. Якщо на початку поїздки я не знала, що на мене чекає, то перед самим вильотом я розумію, що вона перетворилася на безцінний досвід. Як мінімум я тепер орієнтуюся в лініях метро, можу знайти потрібний заклад і навіть не загубитися в аеропорту. Звичайно, я не пізнала всю столицю і вона не стала моїм домом, проте я встигла її полюбити. Вона не приховувала своїх недоліків, вражала людьми, демонструвала особливості, захоплювала величною історією, показувала гарні місця, та це тільки мала частина.
Підходячи до прозорої кабінки паспортного контролю, я мимоволі пригадую запитання від прикордонника, яке він мені поставив на самому початку. І якщо тоді я відповіла про мету моєї подорожі до Німеччини дуже просто, то зараз я розумію, що це значно більше, ніж тільки побачити Берлін і німецьку культуру.
Соф’я Касяненко, студентка 3 курсу
