Упродовж останніх десятиліть тема расової нерівності знову вийшла на перший план у глобальному суспільному дискурсі. Протести, гасла, соціальні кампанії — усе це знаходить відображення і в культурі, передусім у кіно. Сучасні режисери дедалі частіше звертаються до теми расової справедливості, аби не лише показати її прояви, а й осмислити джерела, наслідки та можливі шляхи розв’язання проблеми.
У цій добірці ми підготували три фільми, що об’єднані спільною метою — дати глядачеві інструмент для глибшого розуміння соціальної нерівності через особисті історії.
«Я вам не негр» (2016)
Фільм «Я вам не негр» — документальний портрет Джеймса Болдвіна, американського письменника та громадського інтелектуала. У 2016 році режисер Рауль Пек вдихнув нове життя в слова геніального публіциста, які не втратили актуальності й до сьогодні. Стрічка побудована на незавершеному рукописі Болдвіна «Не мій негр», у якому він розповідає про своїх трьох убитих друзів у 1960-х роках: Малколма Ікса, Медгара Еверса та Мартіна Лютера Кінга-молодшого. Кінопродукт не є біографією в класичному сенсі, оскільки фільм через спогади, уривки промов демонструє цілісну картину американського расизму.
Джеймс Болдвін — ключова постать Америки 60-х. Його тексти досліджували глибини расової ідентичності, суспільної несправедливості та людської гідності. Пек повертає ці теми до сьогодення, де вулиці США вибухають протестами Black Lives Matter. Фільм зчитується як міст між минулим і теперішнім, доводячи: історія расової дискримінації — ще не завершена. Рауль Пек відмовляється від класичної документальної форми. Він не використовує talking heads чи розлогі коментарі сучасників. Усе тримається на тексті самого Болдвіна, який озвучує Самюель Л. Джексон.
Болдвін у своїй критиці не вдається до прямого звинувачення чи агресивного викриття, але його слова викликають дискомфорт у тих, хто досі вірить у «американську невинність». Таким чином йому вдається розвінчити уявлення про расизм як про проблему минулого. Системна нерівність — це структура, в яку вплетені культура, мова, образи з кіно, освіта та закон. Основна ідея фільму полягає в тому, що расизм не є прикрим відхиленням від американської історії — він є її ядром. І справжні зміни можливі лише тоді, коли ця правда буде визнана. Болдвін не дає відповіді, не обіцяє зцілення — але дає інструмент: чесність. Чесний погляд на те, ким ми є у цій системі. І вибір: залишатися частиною цієї системи — чи змінювати її.
«Зелена книга» (2018)
Кінопродукт режисера Пітера Фарреллі став одним із найбільш обговорюваних кінопроектів 2018 року, отримавши Оскар за найкращий фільм. Це історія про двох людей, які, здавалося б, належать до різних світів, але в процесі подорожі зрозуміють, що важливіше за все — людяність.
Події фільму розгортаються у 1962 році, коли італо-американський водій Тоні Ліп бере на себе обов’язок супроводжувати відомого афроамериканського піаніста Дона Ширлі під час його концертного туру на південь США. Власне, «Зелена книга» — путівник для афроамериканців, в якому зазначалися безпечні для них місця для ночівлі та харчування під час подорожей у часи сегрегації. Фільм базується на реальних подіях, але при цьому відображає ширший контекст американської історії 1960-х років.
Ключовий момент ідеї полягає в тому, що головні герої змінюються не тому, що хочуть врятувати одне одного чи «виправити» — вони змінюються, тому що відкривають у собі здатність до емпатії. На прикладі стосунків між Доном Ширлі та Тоні Ліпом фільм показує, як двоє зовсім різних людей. Спочатку Тоні ставиться до Дона зверхньо, бачачи в ньому лише «чорного шефа» зі своїми «дивними» звичками, а Дон — до Тоні як до грубоватого неосвіченого чоловіка. Але спільна поїздка Півднем США, де сегрегація панує на кожному кроці, вчить їх обох цінувати те, що є по-справжньому важливим — гідність і чесність.
Основна ідея кінострічки полягає в тому, що міжособистісне порозуміння та вміння слухати можуть подолати соціальні бар’єри — расизм, класові упередження, культурні відмінності. «Зелена книга» демонструє, що справжні зміни починаються з особистої трансформації кожної людини. І ці зміни можливі лише тоді, коли ми здатні вийти за межі власних стереотипів і дати шанс іншому бути почутим і прийнятим.
«Ненависть, яку ви породжуєте» (2018)
Фільм «Ненависть, яку ви породжуєте», знятий Джорджем Тіллманом-молодшим — соціально гостра драма про расову несправедливість, пошук ідентичності й силу голосу, який більше не хоче мовчати. У центрі оповіді — Старр Картер, темношкіра підлітка, яка живе на межі двох світів: бідного афроамериканського району й престижної білої школи. Її життя різко змінюється після того, як вона стає єдиним свідком вбивства її друга дитинства — беззбройного хлопця, застреленого білим поліцейським.
Ця кінострічка стала відображенням сучасної Америки, розділеної упередженнями, страхами та замовчуванням. Творці фільму ставлять глядача перед складними питаннями: Що означає «говорити правду» у суспільстві, яке не хоче її чути? Як зберегти власний голос, коли за нього можуть покарати? І хто ми є насправді — ті, ким нас бачить світ, чи ті, ким ми намагаємося бути? Старр постає як героїня, яка має свої труднощі, та яка змушена подорослішати швидше, ніж хотіла б. Вона балансує між лояльністю до своєї громади і власним прагненням «вписатися» в білий привілейований світ. Але коли реальність жорстоко втручається — вибір стає очевидним: мовчати означає підтримати несправедливість. Саме в цьому криється основна ідея фільму.
«Ненависть, яку ви породжуєте» — це фільм про відповідальність: перед собою, своїми близькими, перед правдою. І попри всю важкість теми, стрічка дає віру в те, що зміни можливі, якщо говорити, діяти й об’єднуватись.
Наталія Сатанівська, пресслужба факультету
