Одеська кіностудія перетворилася на імерсивний простір, де класичний образ пророка нації трансформувався у живий цифровий алгоритм. Ми побували на відкритті виставки, що ламає стереотипи про «бронзового» класика.
Коли людина в наш час чує про те, що відкривається нова виставка, присвячена Тарасу Григоровичу Шевченко — доволі природно постає питання: «Чи буде щось нове?». Зрозуміло, що ця постать є однією з найвідоміших та найвидатніших, саме тому доволі важко показати його та його творчість зі свіжого ракурсу. Відвідавши 28 березня відкриття виставки цифрового мистецтва «Шевченко як Open Source опору/спротиву», я не була достатньо ознайомлена з таким видом діяльності загалом, що лише посилило моє здивування від побаченого.
Як оживає тиша кіностудії
Заходжу всередину — і звичний простір кіностудії не впізнати. Повітря наче вібрує від низьких частот саунд-дизайну, а темряву зали розрізають промені проєкторів. Тут зібралися всі: від школярів, які з азартом «сканують» простір, до серйозних дорослих у костюмах, які зачудовано розглядають інтерактивні панелі. Основний рух зосереджений біля вхідних стендів у залі Віри Холодної. На цих банерах, замість звичних репродукцій, зашифровані портали в інший вимір. Варто лише навести камеру та перейти по QR-кодам, як на екрані телефону зʼявляються маски в мережах TikTok та Snapchat, об’ємні каліграфічні написи і навіть сукня, яку можна приміряти через камеру телефона. Це виглядає не як суха виставка, а як масштабний соціальний експеримент, де кожен глядач мимоволі стає співавтором.
Урочиста частина починається не з гучних промов, а з того, що сьогодні обʼєднує кожного з нас — хвилини мовчання. У залі стає настільки тихо, що чутно лише гудіння апаратури. Директор департаменту заходів Одеської кіностудії Андрій Гурець витримує цю важку паузу, після чого запрошує до вітального слова виконуючу обовʼязки голови правління приватного акціонерного товариства «Одеська кіностудія» Ганну Дочеву. «Виставка Шевченка Open Source — це поєднання українського кіно і сучасних цифрових технологій, які дають нові есенції, нове значення класичним образам, які ми звикли сприймати», — пояснює пані Ганна.
Діалог з класикою через цифрові сенси
Простір зали поділений на декілька шарів реальності, де цифрова галерея з відцифрованою графікою Кобзаря сусідує з роботами, створеними виключно у віртуальному просторі. Кураторка та мисткиня івенту Наталя Голинько люб’язно знайомить гостей із ідеєю, яка ховалася за полотном: «Для нас ця виставка – способ показати Шевченка не як постать із підручника в кожусі і в шапці, а як живе джерело сенсів, як інструкцію і як відкрити код для збереження національної ідентичності. Це про любов, про гідність, про те, як зберегти себе і як захистити нашу ідентичність».
Експозиція вражає різноманіттям: тут і каліграфія, і тематичні цифрові сукні, і маски для TikTok чи Snapchat, які дозволяють кожному «приміряти» символи спротиву. Особливий акцент зроблено на «Шевченко кінематографічному» та потужному імерсивному відео-шоу, над яким працювала мисткиня Юлія Овчар. Підлітки завмирають перед величезними проєкціями, де класичні образи розпадаються на коди й збираються знову під енергійний саундтрек. «Я не знав, що очікувати від цієї виставки, але я точно не очікував це. Дуже класно, що можна підходити та сканувати картини і дізнаватися про них більше. Загалом цікаво було подивитися на Шевченка по новому, як його оцифрували та передали його мистецтво. Виглядає нереально, особливо відео-шоу», — діліться своїми враженнями 14-річний Діма. Зацікавлена молодь навколо не просто споглядає — вони стають частиною процесу, буквально тримаючи мистецтво у своїх руках через екрани смартфонів. Для цього покоління Шевченко нарешті «вийшов» із рами й став частиною їхнього світу.
Завершуючи коло експозицією, я зупиняюся біля групи відвідувачів, що активно обговорюють побачене. Знову дивлюся на те, як класичні образи розчиняються в пікселях і знову збираються у знайомі рядки та мимоволі повертаюся до головної дискусії вечора. Чи є цифрове мистецтво справжнім мистецтвом, чи це лише технологічна оболонка для старих сенсів? І чи не стає цей «відкритий код» найнадійнішим способом зберегти нашу пам’ять у цифрову епоху?
Олександра Рачковська, студентка 2 курсу
Фото: авторки
