Студенти четвертого курсу факультету журналістики, реклами та видавничої справи під час практики працюють над власними кваліфікаційними проєктами. Вони мають можливість реалізувати свої ідеї у форматі творчих робіт.
Ми поспілкувалися з кількома студентками, які створюють власні відеосюжети, щоб дізнатися про всі особливості створення такого проєкту.
Про тему та цілі власних проєктів
Ксенія Губанова:
Тема моєї роботи — «Як кіно обʼєднує молодь Одеси». Я полюбляю кінематограф в усіх його проявах — від самих картин до червоних доріжок, зйомок та інтервʼю з акторами. Проте поки у нас в місті з масштабними премʼєрам «перерва», я зацікавилася пошуком однодумців. Під час відвідування показів або лекції про кіно, я зрозуміла, що хочу поділитися думками оточення на більш широку аудиторію, себто у моєму відео. Таким чином я й вийшла на тему дипломної роботи. Мені було цікаво побачити, чим живе молодь Одеси, навіть поза темою кіноіндустрії. Адже після COVID-19 та під час повномасштабного вторгнення росії на територію України є відчуття вкраденого часу та відкладеного життя. Частково своєю роботою хочу показати, що жити можна тут і зараз: дивитися кіно, сміятися, обговорювати, знаходити друзів чи кохання. Тож основна ціль — побачити, які заходи існують у місті та як до них ставляться відвідувачі, які емоції вони переживають.
Ірма Ольховик
Тема моєї дипломної роботи «Звикання українців до війни. Крок до катастрофи чи стратегія виживання? (проблемний теленарис)». Обрала її, тому що, по-перше, особисто мені вона цікава, а по-друге, тому що в інформаційному полі, як на мене, мало висвітлена ця тема, особливо якщо говорити про більш широке її сприйняття. І тут я маю на увазі вплив звикання не лише на психіку, але й в цілому на життя громадян та країни. А також цікаво дослідити думки громадян стосовно цього явища. Перша — розібратися в поняттях «звикання» та «адаптація», оскільки багато людей або плутають їх між собою, або вважають синонімами. Друга — дослідження цих процесів: яка в них природа та які вони мають наслідки. Ну і третя — відповісти на питання, яке звучить в назві дипломної роботи.
Ірина Ханжи:
Тема моєї дипломної роботи — «Діяльність одеських музеїв під час війни». Цю тему отримала від наукового керівника Сергія Володимировича Азєєва, і я нею повністю задоволена. Кваліфікаційна робота була виконана у форматі зйомки журналістського сюжету. Я ставила перед собою три цілі під час підготовки сюжету: показати, як одеські музеї адаптувалися до роботи в умовах війни; висвітлити основні проблеми, з якими стикаються музейні установи; продемонструвати зусилля щодо збереження та популяризації культурної спадщини.
Про структуру проєктів та використані методи дослідження
Ксенія Губанова:
Моя відеоробота складається з різноманітних інтервʼю з представників культурних організацій чи кіноіндустрії в місті. Вони поєднуються з записами безпосередньо із заходів, а також моїми стендапами. Методи збору даних знову ж конфліктують з роботою. Коротко скажу, що пошук респондентів відбувся за допомогою Інтернету, тобто я знаходила різноманітні анонси, публікації та спілкувалася з їхніми організаторами. Далі ми вже зустрічалися й записували відео.
Ірма Ольховик:
Спершу я вийшла на вулиці міста шукати охочих відповісти на мої питання стосовно того, чи звикли вони до війни, як намагаються дотримуватись балансу між байдужістю та звиканням, та як, на їх думку, воно впливає на нас. Далі пішла поспілкуватися з психологом, щоб якнайкраще зрозуміти процеси звикання та адаптації, поговорити про наслідки та отримати поради — як краще проходити кожну стадію звикання та боротись з осудом інших стосовно цього. Потім вирішила торкнутися сфери волонтерства та звикання, тому сходила до волонтерського центру та поговорила із заступником директора про життя центру на початку війни та зараз: що саме змінилось, чи перестали так активно допомагати та як вони заохочують людей не переставати це робити.
Ірина Ханжи:
Структура мого журналістського сюжету складається зі: вступу; огляду стану одеських музеїв до початку війни; зміни в роботі музеїв після початку війни; інтерв’ю з музейними працівниками; проблем та викликів, з якими стикаються музеї. При створенні роботи застосовувала такі методи збору інформації: інтерв’ю з музейними працівниками, зйомку на місці, аналіз публікацій у ЗМІ, а також моніторинг соціальних мереж музеїв.
Про виклики та перешкоди в написанні
Ксенія Губанова:
Напевно, як для студентки вже 4 курсу спеціальності «Журналістика», це звучить дивно, але мені важко дається жива комунікація з людьми. Я також маю соціальну тривожність. І коли потрібно було наживо робити запис відео та спілкуватися з респондентами — серце гучно стукало, а мозок хотів зробити все ідеально. Поступово, з кожною наступною зйомкою, мені ставало більш комфортно. Я розуміла, що ніхто не бажає мені зла та ми зібралися для спільної мети.
Ірма Ольховик:
Найскладнішим було знайти перехожих, які б були не проти знятися та відповісти на питання. Але на це просто потрібно більше часу та не соромитися підходити до всіх людей та просити допомогти. Також складно було знайти волонтерський центр, який існує та функціонує за рахунок донатів та добровільних внесків. Тому що усі ті, до яких я дзвонила, мали або мецената, або інше джерело допомоги. Тут також варто мати більше терпіння та часу, щоб знайти саме те, що потрібно.
Ірина Ханжи:
Найскладніше в процесі зйомки — це організація інтерв’ю та отримання дозволу на зйомку в деяких музеях, оскільки не всі готові відкрито говорити про проблеми. Це вдалося вирішити завдяки налагодженню особистих контактів і пошуку альтернативних джерел.
Про висновки проєктів
Ксенія Губанова:
Зараз бачу, що ця сфера активно розвивається. Коли я починала підготовку до роботи, то знала лише про декілька ініціатив та експертів. Але через розмови з іншими персонами мій список локацій, подій та людей ставав все довшим. Хотілося усіх вмістити у відео, надати їм слово. Тому цей процес трохи перевантажив мене. І я дійсно бачу зацікавленість молоді в цій справі. Як і в створенні своїх кінопродуктів, так і в обговоренні чи перегляді відомих фільмів.
Ірма Ольховик:
На даному етапі я зробила висновок: неможливо однозначно стверджувати, що звикання — це добре, або що це погано, бо тема має багато «але», які іноді просто не можливо врахувати. Вважаю, що з боку суспільства та особистості — це добре, тому що ми переживаємо та справляємося з великим стресом, але важливо не просто звикнути до війни, але й пам’ятати про неї, та робити все можливе, щоб вона закінчилась.
Ірина Ханжи:
Мій сюжет демонструє, що, незважаючи на складні обставини, одеські музеї продовжують працювати, адаптуватися до нових умов, проводити онлайн-екскурсії, шукати підтримку та докладати зусиль для збереження культурної спадщини.
Наталія Сатанівська, пресслужба факультету