Під час повномасштабного вторгнення, переслідувань і трагедій, які трапляються все частіше, журналісти знаходяться поруч із людьми, які пережили глибоку травму. Їхні історії важливо чути, записувати та передавати суспільству — щоб зберегти правду, засвідчити злочини, підтримати тих, хто постраждав. Водночас ці розмови потребують особливої делікатності, поваги та розуміння. Як не завдати додаткової шкоди? Де межа між інтересом суспільства та безпекою героя? Як залишатися професійним і водночас людяним?
Про це ми поспілкувалися з Ольгою Гужвою — журналісткою, соціологинею, психологинею, медіаексперткою, волонтеркою, яка має безпосередньо практичний досвід інтерв’ювання з людьми, що пережили травматичний досвід.
Про головні етичні принципи, яких слід дотримуватися журналісту при спілкуванні з постраждалими, які пережили травматичні події
Слід дотримуватися певних ключових етичних принципів. З ними можна познайомитися у довіднику на сайті КЖЕ (Комітету журналістської етики), де все дуже детально розписано та проаналізовано. Але перше і головне — це отримання згоди на проведення цього інтерв’ю. І обов’язково письмову згоду від батьків, якщо героєм матеріалу виступає дитина. Люди, які погоджуються на інтерв’ю, повинні мати чітке пояснення цілої розмови, для чого саме, яким чином і на яких платформах буде використана ця інформація. Також слід розуміти, що особа має право відмовитися в будь-який час від інтерв’ю, під час розмови чи навіть після того, і це її повне право. Найголовніше — повага, бо це розмова на рівних, де відсутні жалість, яка може принижувати людину, певні емоції, що прослідковуються на обличчі, які можуть також травмувати героя чи героїню.
Надважливе використання коректної лексики: не стигматизувати постраждалих, тих, хто був свідком у певних травматичних подій, не задавати питання із серії «Що ти відчував/відчувала? Як далі ти з цим житимеш?». Необхідно дійсно ретельно готуватися до інтерв’ю, адже варто усвідомлювати, що це непроста розмова для людини, яка приймає рішення публічно розказати її особистий досвід. Дуже важлива конфіденційність і безпека: якщо людина хоче, щоб її голос або обличчя були заблюрені — слід це враховувати при побудові концепту матеріалу, та змінювати імена або певні назви.
Перед тим, як спілкуватися з людиною, треба вивчити тему, на яку ви готуєте матеріал. Журналіст має розуміти, як зможе підтримати співрозмовника чи співрозмовницю під час інтерв’ю. А також має бути чутливим, не наполягати на якихось питаннях, і якщо людина хоче помовчати або навпаки поговорити, поплакати, то він повинен бути готовим до цього й планувати таким чином години інтерв’ю, щоб у героя чи героїні була така змога.
Про те, як журналісту створити безпечний простір для розмови та налагодити довіру з людиною, яка пережила травматичний досвід
Суттєво необхідно створити умови для безпечної та комфортної бесіди, не перевантаженої емоціями з боку журналіста. Важливо проговорити усі деталі майбутнього матеріалу, враховуючи його мету, цільову аудиторію, а також, хто буде його дивитися, якими каналами, чому це важливо, і чому саме ця історія має бути почута. Слід обрати комфортне місце для бесіди, яке має бути спокійним і не відволікати співрозмовника. Це сприятиме формуванню відчуття безпеки. Людина має розуміти, навіщо їй знову проживати болісні події, які вже залишили в її житті глибокий слід. Саме тому журналіст має бути максимально делікатним і поділяти з героєм інтерв’ю цінності, які стоять за цією розмовою.
Не менш важливо передбачити достатньо часу для розмови. Людина може коротко відповідати на питання, і в якийсь момент, коли це буде щира бесіда, розмова може перейти у довгий діалог, де будуть озвучені важливі деталі. Журналіст не повинен тиснути на співрозмовника, вимагати подробиць чи давати оцінку сказаному. Треба розуміти, що розмова може повторно травмувати людину, тому не слід фокусуватися на моментах, що можуть викликати емоційну реакцію, навіть якщо це є центральною подією вашого матеріалу.
Про питання, яких краще уникати, щоб не завдати людині додаткової психологічної шкоди
Під час розмови з людиною, яка пережила травматичний досвід, вкрай важливо бути надзвичайно обережним, щоб не завдати додаткової шкоди. Наприклад, не варто задавати питання, що стосуються того, що вона відчувала чи що саме відбувалося під час загибелі близького, або коли вона була свідком певної ситуації, чи коли її катували. Також не варто уточнювати та акцентувати увагу на емоціях, питаючи: «Чи вам було страшно? Що ви відчували? Чи відчували агресію? Що ви хотіли зробити в той момент?» Оскільки людина сама повинна вирішувати, чи готова вона описати ці емоції та чи готова взагалі про це говорити. І в багатьох випадках герої розповідають беземоційно, тобто говорять про страшні речі, не виказуючи жодних емоцій. Ні в якому разі не слід ставити запитання, які змушують людину виправдовуватися. Наприклад: «Чи могли б ви вчинити інакше? Чи могли б ви в цій ситуації вдіяти по-іншому? Чому ви не хотіли так довго говорити про це?»
Про те, чи можна ставити уточнювальні запитання, якщо розповідь здається неповною, недостатньо розкритою
Тут немає готового рецепту, треба ставитися до співрозмовника обережно, з повагою, розуміти, що ця розмова є максимально чутливою, і про це неприємно, боляче говорити. Спогади можуть і травмувати, тому люди часто «запаковують» їх далеко в підсвідомість, намагаючись не згадувати. Тож важливо уточнювати запитаннями: «Чи хочете ви про це поговорити? Чи можете ви про це говорити? Чи дозволите ви мені задати це питання?». Потрібно пояснити, що співрозмовник може не заглиблюватися в деталі, і що він може відмовитися відповідати на це питання або відмовитися говорити про певні моменти — і це абсолютно нормально. І ні в якому разі не наполягати, якщо співрозмовник не хоче говорити на певну тему або навіть хоче припинити інтерв’ю, яке щойно розпочалося. У такому випадку потрібно дати йому право зробити це без жодного тиску з боку журналіста.
Про ситуації, коли варто відмовитися від інтерв’ю, навіть якщо людина погодилася говорити
Такі ситуації трапляються, й до цього треба бути готовими. Навіть якщо людина погодилася, і ви з нею домовилися про інтерв’ю, але ця історія є для неї максимально емоційно важкою, вона її дестабілізує, тривожить, — у людини можуть навіть початися панічні атаки. Або, якщо просто ваш співрозмовник дуже емоційно реагує, схвильований, то варто припинити розмову — і це є головним. Якщо ви проводите інтерв’ю з неповнолітньою особою, з дитиною, без супроводу психолога або без присутності батьків, і ви оцінюєте її стан як емоційно нестабільний, також варто припинити розмову — навіть якщо дитина чи підліток не проявляє ініціативи з власного боку. Адже стан людини, яка мала травматичний досвід — надважливий.
Звернімо увагу й на те, що необхідно уникати будь-яких маніпуляцій, навідних запитань або підробки фактів. Якщо ви бачите, що хтось до або під час інтерв’ю намагається маніпулювати, або підтасовувати певні факти, і ви це фіксуєте, то це також може бути підставою для припинення інтерв’ю.
Як журналісту показати співчуття, але залишатися професійним? І як реагувати, якщо співрозмовник розгубився, почав плакати або замкнувся в собі?
Ті історії, з якими зіштовхуються журналісти, коли спілкуються з людьми, що пережили травматичний досвід, — надзвичайно важкі. І залишатися осторонь дуже-дуже складно. Навіть за всі ці три роки повномасштабного вторгнення щоразу надзвичайно складно слухати подібні речі й не реагувати на них емоційно. Але тут головне — розуміти, що активне слухання, підтримка, якщо це дозволяють обставини і людина не проти, — це важливо. Підтримати можна як вербально, так і невербально: обійняти, потримати за руку — знову ж таки, тільки якщо це доречно і якщо людина не заперечує. Не слід перебивати, переривати: якщо людина хоче говорити довго й про речі, які навіть не пов’язані з поставленим питанням — дайте їй цю можливість. Дайте також можливість помовчати. Не поспішайте з наступними запитаннями — дайте час, щоби співрозмовник оговтався. Запропонуйте води, чаю — залежно від ситуації.
Треба мати на увазі: якою б важкою не була ситуація, журналіст — насамперед журналіст. Він не психолог, не рятівник. Він може підтримати, побути поруч, але не має намагатися «врятувати», не має намагатися надати підтримку, на яку часто немає ні кваліфікації, ні часу. Адже так можна ненавмисно завдати ще більшої шкоди. Якщо ви знаєте, до кого можна звернутись, — потрібно запропонувати підтримку пізніше: поділитися контактами психологів, певних організацій, соціальних служб або служб супроводу, які можуть надати допомогу. І, звісно, не тиснути на людину. І тим більше — не зводити підтримку до банального жалю, адже саме це може травмувати значно більше, ніж щире ставлення й спілкування на рівних.
Порадьте як медійнику впоратися з емоційним навантаженням після таких інтерв’ю та не вигоріти?
Журналіст — це не лише людина, яка один раз бере інтерв’ю і спілкується з героєм або героїнею матеріалу. Він ще потім працює з цим текстом: багато разів перечитує його, монтує. І іноді саме під час постійного опрацювання ти глибше занурюєшся у деталі, помічаєш певні емоції, які ніколи не побачить твоя аудиторія, або деталі, які шокують, і ти приймаєш рішення — чи варто їх показувати. Тому дуже важливо відпочивати, знаходити речі, які тримають тебе в ресурсі. Відпочинок — це основа: сон, їжа, прогулянки на свіжому повітрі допомагають хоча б трохи відновитися в такі складні моменти. Треба розмежовувати роботу та особисте життя, не переносити емоції героїв на власний досвід. Це дуже правильна порада, яка мала б працювати, але на практиці — не завжди, бо ці історії залишаються з тобою. Я прослухала понад сотню різних, жахливих історій, і не можу сказати, що вони існують окремо від мене. Вони стали частиною мого світосприйняття, частиною тієї позиції, яку я займаю зараз. Варто знайти власні методи, які тримають тебе в ресурсі: це може бути спорт, чашка кави, розмова з близькими, прогулянка, консультація з психологом — або все разом. Головне — знайти те, що дозволяє залишатися в ресурсі, а отже залишатися професійним і не травмувати ні себе, ні інших.
Наталія Сатанівська, пресслужба факультету
