Ранкове сонце Тбілісі неквапливо здіймається над вершинами гірських схилів, кидаючи теплі промені на золотий купол Церкви Святої Трійці — одного з найбільших православних храмів на Кавказі. Звідси й починається моя мандрівка.
Навколо ще тиша: тільки шепіт вітру, що проникає крізь дерев на церковному подвір’ї, і подзвін з храму нагадує, що місто вже прокидається.
Пересічний мешканець Сакартвело обов’язково перехреститься і тихенько схилить голову, минаючи святиню.
Спускаюся вниз вузенькими, крутими вуличками Авлабарі. Старі будинки з різьбленими балконами приховують у собі історії поколінь. Майже кожен картвел вважає, що якщо в будинку немає балкону, то це не комфортна квартира для життя. Маленькі кав’ярні вже відчиняють двері для відвідувачів, і запах свіжозмеленої кави змішується з ароматом випічки.
Біля мосту Метехі я зупиняюся, щоб оглянути однойменну церкву та статую царя Вахтанга Горгасалі, який за легендою і заснував місто. Він велично сидить на своєму коні, піднімаючись над Тбілісі, наче готовий обороняти місто від ворога, як і півтори тисячі років тому від персів. Саму пам’ятку встановили в 1967 році.
Переходжу річку Куру, картлійською — Мткварі, по знаменитому мосту Миру — скляний, сучасний. Далі мій шлях проходить до підніжжя фортеці Нарікала. Підйом крутий, але вартує кожного пройденого кроку. З кожним поворотом відкривається новий ракурс на черепичні дахи Старого міста, різнокольорові фасади будівель та лабіринти вуличок. Де-не-де можна помітити щось рідне: український прапор, що звисає з балкону старого будинку, стікери на вітринах закладів у кольорах нашого стягу, і всім знайомі фрази.
Уздовж стежки — аромати бузку, плодових дерев та яскравої гліцинії, яка обвиває будинки.
Нарешті — вершина, старовинна фортеця Нарікала, яка ніби тримає над містом мовчазну варту. Вітер тут здається особливим — ніби насичений шепотом століть. З цього місця рукою подати до Національного ботанічного саду Тбілісі — справжнього оазису в центрі величезного міста. Це найбільший сад всього Південного Кавказу, площею161 га.
На касі біля входу приємно здивувала табличка «Ми разом з Україною. Всім українцям відвідування Ботанічного саду — безоплатне».
Йдемо милуватись красою. Дерева тут ніби сплять у полуденному затінку, струмки дзюрчать між камінням, а повітря сповнене щебетом птахів. Різноманіття квітучих рослин, дерев та навіть кактусів — дивує.
Сідаю на лавку навпроти водоспаду, втомлена, проте щаслива. Саме тут чудово відчутний контраст між цілющою силою природи і гамірного ритму життя міста.
Далі — останній підйом: стежка веде до найголовнішої статуї — Картліс Деда (Мати Картлі). Вона стоїть на горі, тримаючи в руках чашу з вином для тих, хто прийшов з миром та добром, і меч — для тих, хто прийшов з війною.
Символ гостинності і сили, чимось дуже схожа на Батьківщину-Мати в Києві. З її підніжжя відкривається панорама, від якої перехоплює подих: усе місто як на долоні, і здається, що весь Тбілісі — це один живий організм, що дихає історією, любов’ю та теплотою.
Сонце вже схиляється до заходу. Я знову дивлюсь на той шлях, який подолала за день, і розумію: Тбілісі — це не звичайне місто, це відчуття. Про нього не можна розповісти, його треба прожити.
Віолетта Самосват, 3 курс
