Його біль може здаватися дрібницею, його слова — перебільшенням, а прохання про увагу — простою примхою, але за всім цим є той, хто потребує допомоги. Ми взяли інтерв’ю у Юлії Кокоріної, кандидатки психологічних наук, доцентки ОНУ імені І. І. Мечникова, яка працює на перетині екзистенційного й психодинамічного підходів. Психотерапевт пояснює природу суїцидальних думок та допомагає побачити — що стоїть за мовчанням, за втомою, бажанням зникнути. І головне — як зрозуміти того, хто страждає?
— Як психоаналіз пояснює природу суїцидальних думок і намірів?
— Думки про зникнення, самогубство, хоча б раз відвідували кожну людину на планеті Земля. Ми замислюємося про це, наприклад, у складній життєвій ситуації: як було б добре, якби мене не було — тоді все вирішилося б само собою. Чи є це думкою про самогубство? Здається, ні. Але водночас ми говоримо про бажання виключити себе з життя, зникнути на певний час у небутті, аби проблемна ситуація минула, а потім — повернутися знову. Або в дитинстві, коли батьки, скажімо, покарали дитину. Вона плаче, засмучена. І що вона уявляє? Ось я помру, і батьки побачать, що мене немає, почнуть страждати, зрозуміють, як я їм потрібен, як їм погано без мене. І тоді, коли я повернуся, вони більше так ніколи не зроблять. Такі думки про смерть час від часу відвідують кожного з нас. Те, що Фрейд назвав принципом нірвани, — це прагнення опинитися в стані спокою та блаженства, який, по суті, є своєрідною «смертю» — станом небуття, де нас ніхто не може потривожити. Фрейд сформулював важливі принципи, що лежать в основі цього потягу: з одного боку — прагнення до спокою, гомеостазу, стану, де ніщо не вторгається (адже життя — це постійне втручання); а з іншого — парадоксальне те, що коли людина здійснює суїцидальний акт, вона стверджує не смерть, а життя. Адже саме через цей радикальний вчинок вона залишає слід, який запам’ятовується назавжди. Вона увічнює себе. Саме так вона, ніби залишається живою. У цьому й полягає парадокс: суїцид у психоаналітичному розумінні спрямований не в бік смерті, а навпаки — у бік життя.
— Які внутрішні конфлікти людини стоять за суїцидальною поведінкою з погляду психології?
— Тут також слід розрізняти. Перш ніж говорити про різні види суїциду, варто зазначити ось що: людина живе своє життя і має право вирішувати, коли й як йому надавати кінець. З одного боку, вважається, що так робити не можна, що потрібно жити за будь-яких обставин. Але з іншого — це особисте право кожної людини вирішувати, як вона розпорядиться життям. Причини суїциду можуть бути абсолютно різними: життєві кризи, важкі хвороби (наприклад, онкологічні чи психіатричні), що можуть призвести до суїцидальних дій. Таких причин — безліч, і в кожному конкретному випадку необхідно ретельно досліджувати власний внутрішній стан. Адже суїцидальна поведінка — це акт агресії, спрямований або проти себе, або проти іншого. Зараз у підлітків можна спостерігати демонстративне самогубство: мовляв, ось я зараз налякаю всіх — і мене почнуть цінувати. На жаль, не завжди все так добре закінчується. Існує істинне самогубство, коли людина доводить задумане до кінця, а є неправдиве самогубство, коли намагаються зіграти на почуттях іншої людини. Є також альтруєстичні самогубства й інші види. Отже, причин і внутрішніх конфліктів, що стоять за суїцидальною поведінкою, дуже багато, і в кожному випадку потрібно з’ясовувати їх індивідуально з фахівцем.
— Який фахівець потрібен для роботи із суїцидальними думками?
— Психіатр, адже медикаментозне лікування є обов’язковим. Психолог не працює з ліками — він лікує словом. Чи можна поєднувати? Так, можна. Психіатр — це лікар, а психолог — фахівець без медичної освіти. Психотерапевт також може не мати медичної освіти, але працює в певному методі (наприклад, драматерапії, гештальтпсихології, психоаналізі, екзистенційній психології). Важливо зазначити, що в психології існують різні напрямки. Не може один фахівець бути універсальним і працювати з усіма. Не кожен психолог візьме на себе відповідальність працювати з людиною, яка здійснила або планує суїцидальну спробу. Це має бути спеціаліст — суїцидолог, тобто психолог, який працює саме з такими пацієнтами чи клієнтами. І обов’язково — у тісній співпраці з психіатрами.
— Чи можна виявити суїцидальну поведінку?
— Самодеструктивні форми поведінки можна помітити. Людина не завжди прямо говорить: «Я хочу вчинити самогубство», але про це дає знати опосередковано. Тобто людина, яка перебуває в таких роздумах, шукає допомоги. Це не так, що вона мовчала-мовчала — і раптом зробила. Вона говорить із близькими, починає розмірковувати, у тому числі вголос, про кінцевість життя, про сенс існування, про те, навіщо жити. Інколи починає дарувати подарунки «на згадку». Це певні сигнали, які вказують на те, що потрібно прямо запитати, що відбувається і що її турбує. Отже, коли людина просить про допомогу — це не обов’язково відверте прохання, її потрібно вміти побачити через ці сигнали.
— Чи може людина дуже довго жити із суїцидальними думками? У такому разі вона продовжує подавати сигнали?
— Коли людина змиряється, єдиним способом бути почутою для неї стає самогубство. Це акт появи перед іншими через радикальний відхід зі сцени — радикальний відхід із життя. Ось, її не стало — і тоді точно помітили. Людина може розмірковувати про свої переживання та суїцидальні думки, але не обов’язково здійснювати це. Після таких роздумів вона може знайти для себе певний сенс життя, сформулювати його (наприклад, заради дітей, заради самоактуалізації чи ще чогось). Може й не знайти. Але знову ж таки, у кожному конкретному випадку потрібно досліджувати причини, через які людина хоче вчинити такий радикальний акт — позбавити себе життя.
— Як близьким побудувати довірливі стосунки з людиною, яка має суїцидальні думки? Як знайти до неї підхід?
— Насамперед, оскільки ми — люди, перше, чого нам потрібно навчитися, — це говорити одне з одним. Нам здається: якщо ми вміємо розмовляти, то і спілкуватися вміємо. Але це не так — це лише здається. Дуже важливо навчитися перебувати в діалозі одне з одним. У сім’ї потрібно будувати цей діалог так, щоб у дітей теж було місце для власного голосу. Не просто «ти маленький, нічого не розумієш, тому мовчи», — бо тоді ця дитина виростає, стає підлітком і все ще мовчить, оскільки їй колись не дали права на слово. Тому в родині має звучати розмова, і тоді не виникатиме труднощів із тим, щоб поділитися своїми переживаннями. Дитина говорить так, як уміє. Підліток — так, як уміє. Але головне — щоб говорив про те, що його турбує. Парадокс у тому, що чим більше ми говоримо про свої переживання, проблеми, суїцидальні думки, кризові стани, страхи — тим меншими вони стають. Треба говорити про це, і тоді вони вже не здаватимуться такими страшними. Бо якщо ми не говоримо — це не означає, що ми про це не думаємо. Ми пригнічуємо свою мову і спрямовуємо всю енергію всередину — на внутрішні переживання, на внутрішній монолог. У результаті накопичується багато невисловленого, ми продовжуємо це обмірковувати, переживати, відчувати. Напруження зростає, стає нестерпним, і тоді може статися нервовий зрив або навіть спроба самогубства. Тому, коли ми ділимося своїми переживаннями з іншою людиною, нам стає легше — і це гарна практика. Ось чому, коли людина приходить до психолога, вона може вже після першої сесії сказати: «Ви знаєте, я поговорив — і мені стало легше». Бо вона висловила своє занепокоєння і її хтось почув. Звісно, це не означає, що потрібно прийти до друзів і «вилити» на них усе, особливо під алкоголь. Коли людині погано, їй не можна пити — алкоголь лише фіксує стан. Здається, що трохи полегшало, але це оманливо: алкоголь може спричинити агресію або, навпаки, ще глибшу депресію. Тому, коли погано, — не можна пити, а краще звернутися до психолога й поговорити. Це буде набагато корисніше і зменшить ризик залежності. Отже, говорити потрібно. А якщо не знаєш, як почати, — просто скажи: «Знаєш, я бачу, що з тобою щось відбувається. Якщо ти захочеш — я завжди поруч. Ти можеш у будь-який момент прийти й розповісти, що тебе турбує, я вислухаю». Просто дати зрозуміти людині: якщо тобі погано — звертайся, не соромся, я поруч.
— Чи можуть близькі запобігти трагедії, якщо людина вже прийняла рішення?
— Одного разу до мене підійшла студентка, у якої був друг, що збирався вчинити самогубство. Вона намагалася його відмовити й запитала мене, які є можливості, інструменти, щоб його зупинити. Я відповіла їй, що розмова — ми можемо поговорити з ним, спробувати з’ясувати, що відбувається і чому. Але ми ж не чарівники. У нас немає чарівних засобів, немає таких слів чи дій, які б миттєво зробили людині добре. Можна залишитися поруч, але що б ми не говорили, як би не переконували, не оточували турботою — право вибору завжди залишається за людиною. І з вибором, який вона зробить, нам доводиться лише змиритися. Він може бути для нас болісним. Треба розуміти межі власних можливостей.
— Люди з суїцидальними думками шукають уваги, хочуть бути поміченими?
— В основному, люди із суїцидальними думками — це люди, які, певною мірою, прагнуть бути поміченими. Вони хочуть, щоб їх побачили, щоб їх існування помітили. І тут часто неправильно розуміють: мовляв, «ой, їм просто уваги не вистачає». Але йдеться зовсім не про таку увагу. Дивіться, ось простий приклад, а потім повернемося до теми суїциду. Маленька дитина, скажімо, років чотирьох, іде з мамою вулицею. Мама зустрічає знайому, зупиняється, починає розмову. Дитина якийсь час стоїть, чекає, мама говорить. Але в якийсь момент дитина починає смикати маму за руку. І мама каже: «Ти що, уваги хочеш? Не заважай, я розмовляю!» Але ж справа не в тому, що дитина хоче «надокучити» мамі. Вона просто терпіла, скільки могла. Вона маленька — її межі терпіння короткі: п’ять, десять хвилин. І в якийсь момент мама відвертає свій погляд від дитини до іншої людини. І хоча, вона все ще тримає її за руку, але погляд уже не спрямований на дитину — вона вибуває з поля її уваги. У цей момент дитина незамічена, виключена з материнського простору. Те саме ми переживаємо й у дорослому віці. Коли зустрічаємося з другом або близькою людиною після довгої розлуки — і раптом бачимо, що він відволікається. Ми реагуємо: «Ми ж давно не бачилися! Чому ти не зі мною?» Це і є та увага, яка конституює нас, як бажаних для іншого. Отже, справа не в «нестачі уваги» в тривіальному сенсі, а в тому, що будь-яка увага — це завжди визнання нашої присутності, нашої значущості. І коли її бракує, людина почувається, ніби викресленою із життя інших. Тому людина, яка перебуває в складному внутрішньому стані — у стані вибору між життям і смертю, — прагне саме такого екзистенційного визнання. Їй потрібно, щоб її побачили як того, хто страждає, хто потребує прийняття, навіть зі своїми недоліками, хворобами, тривогами. І тут важливо розуміти: сучасний світ структурований дуже жорстко, якщо не сказати — жорстоко. Ми постійно маємо відповідати очікуванням інших. Культурна норма така: «нікому не цікаві твої проблеми». На роботі, в навчанні — ти маєш бути зібраним, адекватним, бажано — усміхненим. Навіть якщо тобі зле, інші не повинні страждати через твій стан. Ми не маємо права демонструвати сумнів, незнання. Варто лише сказати: «Я цього не знаю», — і вже з’являється ніяковість, сором: як це — не знаєш? не читав? І ми живемо в цій культурі постійної демонстрації благополуччя, де не можна показувати нестачу чи вразливість. Сучасна культура нав’язує нам стан постійного задоволення, веселості, а результатом цього стає депресивна людина. Бо наш світ дає миттєвий доступ до всього: нам не потрібно чекати кіносеансу — ми відкриваємо фільм онлайн; не потрібно йти в бібліотеку — інформація поруч; не потрібно збирати гроші — можна взяти кредит. Ми нічого не чекаємо, усе доступне «в один клік». І водночас ми стаємо нетерплячими, роздратованими, коли щось не відбувається миттєво. Цей комфорт і швидкість мають зворотний бік — вони формують депресивного суб’єкта, людину, в якої ніби є все, але яка почувається порожньою, бо немає того, що можна було б справді чекати, бажати, прагнути.
— Тобто депресія виникає з відсутноті дефіциту?
— Дивіться, у цьому й парадокс: щоб бути щасливим, начебто не потрібно жодних зусиль. Але щоб хотіти бути щасливим, потрібно, щоб чогось бракувало. Лише тоді виникає бажання, яке нас рухає вперед. Ми чекаємо, прагнемо, долаємо шлях. А коли здається, що в нас уже все є, і більше нічого не треба хотіти, — тоді й народжується депресія, а за нею можуть іти тяжчі наслідки. — І, ніби припускаючи найгірше, можна сказати, що в такій ситуації єдине, що залишається людині, — це право на самогубство. Єдине бажання, яке ще лишається на боці самої людини. Хоч і воно може бути відібране — тим самим «панівним дискурсом», який диктує, як треба жити, як відчувати, що вважати правильним. Тобто навіть ця жага уваги — це теж прояв нестачі, яку людина прагне заповнити. Саме вона тримає її у світі, не дає остаточно зникнути. Людина готова навіть «бити себе», завдавати болю, тільки б відчути, що її бачать, що вона існує для когось.
— Як близьким, зрозуміти людину, яка страждає, сприйняти серйозно її жагу бути поміченою, навіть коли може здаватись, що це «примха»?
— Та все ж дуже важливо з повагою ставитися до почуттів і слів близької нам людини. Навіть якщо нам здається, що її переживання незначні. Зрозуміло, що ми — живі люди, і часом у нас накопичується роздратування. Але якщо людина звертається до нас зі своїм болем, варто дати їй можливість виговоритися — уважно вислухати й не знецінювати. Не казати: «Та це ж дрібниця, несерйозно». Принаймні послухайте. Можна запропонувати звернутися до психотерапевта. Сказати, наприклад: «Я не спеціаліст, але, може, ми разом знайдемо фахівця, який зможе допомогти?» Людині потрібно мати місце, де вона може висловитися, знайти підтримку, отримати допомогу. Навіть якщо близьким це важко — тоді нехай знайдеться спеціаліст, якого це не дратуватиме, бо це його професія. Але не варто применшувати чужі страждання лише тому, що ми самі не можемо їх відчути. Те, що нам здається дрібницею, може бути справжнім болем для іншого. Для дитини, наприклад, величезна трагедія — коли не купили ляльку. Вона справді страждає. Для дорослого це може виглядати смішно. Але якщо замінити ту ляльку на «не купили будинок» — то вже зрозуміло, що це теж боляче. Тому увагу треба звертати не на предмет, через який людина страждає, а на її почуття. Треба дати місце почуттям іншої людини.
Вікторія Бєккєр
