Олеся Корчевнюк (Lesiapik) — мисткиня з Оде си, що вже протягом оди надцяти років малює. Вона віднайшла себе у найсклад ніші часи й продовжує твори ти надалі попри рак та війну. Ми поспілкувалися з Олесею, щоб дізнатися більше про її шлях та творчість.
Пошук себе
Я з Одеси. Народилася і прожила тут до шести років. Після того, як моя мама вийшла заміж, ми переїхали до Києва. Проте всі літні канікули проходили у бабусі в Одесі. Мені згадується море, коли ми плавали за мідіями на хвилеріз, брали авоську, зривали їх і йшли додому смажити.
Навчалася у Києві й вже у дев’ятому класі мені стало нудно, тому я вступила в, як раніше це називалося, «тєхнарь». Закінчила Київський будівель ний технікум за спеціальністю ландшафтний дизайн. У 21 рік довелося переїхати в Одесу, щоб доглядати за бабусею. Мені подобалася професія, яку я обрала, але у реальності потрібно було йти вчитися далі, проте я не мала такої змоги. Мені потрібно було заробляти гроші на життя. Я не могла собі дозволити ще п’ять років просто вчитися, тому пішла у магазин одягу, як продавчиня-консультантка.
В одеських магазинах була касиркою, пізніше ста ла старшою продавчинею. Проте коли ти доростаєш до кар’єрного максимуму, то розумієш, що це все, вище вже не буде. Я змінювала магазини та перейшла потім у торгівельний центр, але з’явилася нав’язлива думка: «Все, для цього квіточка росла? Про сто в магазині бути?». Це трохи загнало мене в стан апатії, бо я не розуміла, що робити далі. По факту більше нічого й не вміла, крім торгівлі.
Як я люблю казати: «Мій переломний момент тісно пов’язаний з Україною, бо для країни він також став переломним». Це був 2014 рік і я «розтрощила» собі суглоб. Причому настільки, що довелося робити операцію, вставляти і штифти, і пласти ни. Просто вивернула ногу на підборах і спробувала встати, що призвело до зміщення. Це був стрес через біль та розуміння, адже я не могла навіть стояти. Я була на той момент адміністраторкою магазину, але зміна все одно дванадцять годин і ти просто не можеш стільки вистояти через травму. Все було погано і я не розуміла, що робити далі.
Моя подруга Саха тоді сказала: «Буду вчити тебе малювати». Я погодилася, бо все одно лежала і не могла нічого фізично ро бити. Вона почала потроху вчити мене працювати у фотошопі і дала мені маленький графічний планшет, що можна під’єднати до ноутбука. Не знаю, як у неї вистачило терпіння, щоб навчити мене, адже я не та людина, яка все схоплює на льоту. Згодом я почала працювати з нею у геймдеві (ред. — IT-сфера, що розробляє ігри), де ми були саме ілюстраторками, які працювали у 2D.
Якщо просто пояснювати, то це схоже на те як у минулому створювали мультфільми. Ти малюєш раз, потім наступний рух й так далі. Люди часто думають, що якщо малюєш на планшеті, то це не по-справжньому. Коли мені кажуть: «А, на комп’ютері…» — й ти стоїш думаєш, що ж вони зрозуміли. У наш час творчість — це не про техніку, а про сенс. Ти можеш зараз дряпати олівцем по паркану, але це нікого не здивує, бо це все вже було. Єдине, що може наразі привернути увагу — сучасність та дійсність, якісь емоції з переживаннями, думки чи посил. Всі думають, що якщо ти художник, то маєш вміти малювати все, а насправді ні. Раніше також були портретисти, пейзажисти, мариністи. Це нормально, що щось у тебе виходить гірше, а щось краще. Люди думають, що якщо ти айтівець, то можеш полагодити їм пральну машинку.
Також думають, що якщо ти працюєш у геймдеві, то вигадуєш якісь неймовірні всесвіти, але це не завжди правда. Є окремі люди, які пишуть сценарії та пропрацьовують інші аспекти. Зазвичай тобі видають дуже чітке технічне завдання. Причому настільки, що там вказані номера кольорів, тіней, світло, розмір. Спочатку мені це подобалося, бо кожен день я опановувала нову техніку чи ще щось. Після багатьох років це вже стало набридати. Я подумала, що хочеться чогось більшого. Якраз коронавірус ми нормально пережили, бо й так працювали вдома і для нас нічого не змінилося. Жартували з того, що для всіх це була паніка, а ми живемо так завжди. Після того як коронавірус закінчився, то я подумала, що варто шукати щось самій. Тоді я почала робити окреме портфоліо, бо є ігрове, а є просто художньо-ілюстраторське. Їх краще розділяти — це різні направлення. До прикладу, якщо ти публікуєш ілюстраторське портфоліо, то тобі ніхто не запропонує нічого в геймдеві.
Для мене творчість — це робота. У плані того, що це серйозно. Робота — моє заняття по життю. Не просто хобі, яке може змінитися на щось інше. Це те, чим я займаюся і воно важливе для мене. Звісно, це також моє самовираження, бо без цього ніяк.
Творчість під час війни
Після початку повномасштабного вторгнення моя творчість змінилася кардинально. Я думала про війну, але не могла уявити, що станеться все так масово й жахливо. Напевно десь тиждень я не малювала, а потім вирішила робити плакати. Чому їх? По-перше, я думала, що це має бути щось, що можна зробити швидко. По-друге, це як афіша, мем — все зрозуміло. Я показувала це в соцмережах, щоб донести іноземній аудиторії, що у нашій країні війна. Після цього мені стало навіть легше, і трішки згодом знайома надіслала сторінку в Instagram. Це була група людей, з різних куточків світу, які займаються рекламою. Вони створили сторінку й зазначили там: «Допомагаємо українським митцям». Я написала їм, думала, що це спрацює краще, ніж репости. Чому б ні, якщо в них є іноземна аудиторія? Хай знають про Україну та про те, що тут відбувається. Вони запитали у мене скільки хочу за картини. Я тоді розгубилася, бо не думала про це. Зрештою, мені запропонували 30$ за кожну, і так ми з ними співпрацювали два роки.
Пізніше ця організація зробила групову виставку всіх митців, яких вони спонсорували, провівши її у Лос-Анджелесі. Там були декорації у вигляді зруйнованої квартири від «прильоту», а на стінах висіли роботи. Організатори додали ще звуки повітряної тривоги та вибухів, і таким чином збирали гроші на допомогу війську. Була ще одна групова виставка в Остіні, штат Техас. Також маленька в Італії, на якій я вже була присутня. До цього не їздила, бо це дуже дорого.
Коли повернулася до України, то зробили виставку в диджитал форматі в Арт Центрі імені Віри Холодної на Одеській кіностудії. Картини показувалися через проєктор, з чого згодом зробили презентацію. Дуже шкода, що подія тривала всього два дні. Це звичний формат для Європи, але поки не для нас, проте мені все одно дуже сподобалося.
У моєму майбутньому, яке сама собі вигадала, хочу просто малювати і всі будуть такі: «Вау, я хочу це купити!». Це трохи з фантастики, але, можливо, колись до цього доживу. Тому, звичайно, хочеться бути визнаним митцем, мати популярність, гроші.
Боротьба за країну та життя
Мені хотілося більше свободи із серії «що хочеш, то й малюєш». Я розумію, що не буває суцільної свободи, бо зазвичай це хаос. Все одно мають бути якісь правила, але коли їх менше, то приємніше. Якраз був кінець 2021 року і я подумала, що з нового року почну шукати нову роботу. За два місяці нічого не знайшла, і згодом розпочалося повномасштабне вторгнення. Насправді я розуміла, що воно буде й вирішила навіть не їхати. Зазвичай зимувала не в Одесі, бо в мене кістки болять від холоду. Їздили завжди десь на місяць в Єгипет, Шрі-Ланку, не турами, а самі орендували житло. Насправді це не так дорого, як всі думають.
Саха тоді поїхала, а я залишилася — готувалася до війни, як могла. Придбала воду, їжу, зібрала тривожну валізу. З 23 на 24 лютого мала якийсь тривожний стан і не могла довго заснути. Я лежала і почула, як летять літаки, але не звичайні. Подумала тоді: «Все, напевно сьогодні почнеться. Вимкну телефон і звук, щоб поспати останній раз спокійно». Я прокинулася об одинадцятій годині, радісна, що так добре поспала. Згадала, що треба увімкнути телефон — одразу ж він почав дуже сильно вібрувати від повідомлень. Мама зателефонувала й почала кричати, щоб я бігла в аптеку, бо війна почалася. Мені нічого там не потрібно було, бо всі ліки я й так мала.
До травня 2022 року я була в Україні, потім поїхала до Італії і повернулася звідти в березні 2023 року. Коли ти у відриві від свого соціуму, рідного контексту, то стаєш «зголоднілим» до цього, і більше хочеш повернутися до коріння. Коли ти постійно тут, то ти у своєму ритмі, який стає буденністю. Я не розуміла, як я можу повпливати, до прикладу, на громадську думку. Можливо, і зараз не дуже це усвідомлюю, але розумію: маленькими кроками, там відкрила виставку, тут поспілкувалася, на якийсь захід прийшла, десь якась колаборація — оце вже так і робиться.
Був кінець 2023 року — тоді я захворіла на щось вірусне. Наче вилікувалася, але розуміла, що мені все одно погано. Вирішила, що треба піти все перевірити, і «доперевірялася». Мені зробили лапароскопію (ред. — метод хірургії, який передбачає огляд черевної порожнини і таза із застосуванням елементів операції та оптичних приладів). Взяли біоматеріали та здали в лабораторію на аналізи. Після цього сказали — рак яєчника третьої стадії. Лікарі сказали, що мені пощастило, бо пухлина перекрутилася з яєчником і воно почало давати больовий ефект. Якби цього не сталося, то про хворобу я й не дізналася б. Найгірше те, що рак не болить.
Зрозуміло, що я була в шоці. Тим паче після операції — тобі погано, а тут ще й кажуть третя стадія. Це було дуже жорстко напевно, як і у всіх. Ти розчавлена і морально, і фізично, а тобі треба бігати по лікарях та дізнатися хто з них правий та адекватний. У мене ніколи не було нікого з раком, тому я нічого не знала про це. Лише в загальних рисах, що це погано, люди помирають, використовують хімію і все.
Подруги говорили, що можуть знайти лікування за кордоном, якщо я хочу — це було реально, поїхати за якоюсь програмою. До прикладу, в ту ж саму Німеччину, але в мене не було на це ані моральних, ані фізичних сил. По-перше, дуже важкий переїзд, а в мене низький больовий поріг. По-друге, там так само потрібно бігати по лікарях, а я не знаю німецької. Надто багато справ, які потрібно було б вирішувати, а ти на нулі. Люди думають, що це так — взяв і поїхав, а ти помираєш, і у тебе немає сил. Через це я відмовилася. Тут є всі мої і можуть допомогти.
В Україні отримати лікування теж нелегко. Я один раз була в онкодиспансері, після цього сказала, що ще раз туди піду тільки вперед ногами. Наразі лікуюся в іншій лікарні, де все платно. Одна моя хімія може коштувати від 10 до 12 тисяч гривень. У мене вже були шість хімій, велика операція і внутрішня хімія.
Після 8-годинної крапельниці з хімією ти йдеш додому. Спочатку почуваєшся так, ніби дуже втомилася, можеш лежати та трохи їсти. Слава Богу, мене не нудило, але я все одно схудла на 20 кілограмів. На третій день починається найгірше. Це було так жорстко, що я ніколи такого болю не відчувала у своєму житті, навіть після операції. Чому? Хімія знищує багато нервових закінчень. Біль починає наростати, поширюватися всім тілом і доходити до піку. Водночас можуть бути судоми. Можна приймати знеболюючі, але через кожні чотири години. В один момент біль так наростав, що я не знала, коли буде найгірше. У такі моменти в мене вже починалася паніка. Мама колола знеболююче раз на дві години, і ми все записували, щоб якщо викликали швидку, то не стався анафілактичний шок (ред. — алергічна реакція, що виникає, коли організм надто гостро реагує на алерген) від того, що вони будуть вводити. На четвертий день починаєш відходити. Наступний тиждень починаєш ходити, на другий тобі вже більш-менш нормально, третій ти вже наче людина, а на четвертий знову на хімію.
Ти знаєш, що все може повторитися, і це страшно. Важко знову це переживати. У раку є оця проблема — лікування довге, і тобі постійно хочеться його кинути. Це складно як матеріально і морально, так і фізично. Насправді я просто сильно боюсь фізичних страждань і розумію, що якщо не буду лікуватися, то буде тільки гірше і не помру швидко.
Наразі я в стадії, коли пройшла курс лікування. У вересні маю здати повторно аналізи, і буде видно чи не пішли далі метастази (ред. — поширення хвороби в організмі через кровоносні, лімфатичні судини або всередині порожнин тіла). Лікарі дають гарні прогнози, проте рак може повернутися.
Майя Цоколенко, 2 курс