Щоранку одні діти прокидалися під мультфільми з телевізора, інші — вибігали у двір, щойно чули голоси друзів під вікнами. Дитинство кожного покоління має свої символи: для одних це дворові ігри та книжки з бібліотеки, для інших — гаджети, мультфільми та онлайн-спілкування. Розповіді сімнадцятирічної Анни та сорокашестирічної Ольги показують, як змінювалися умови дитинства і що в ньому залишилося незмінним.
Ранок починається з голосів анімаційних героїв. Телевізор працює гучніше, ніж будильник, а на кухні вже чути кроки дорослих. У кімнаті ще напівтемно, але екран світиться яскраво — це сигнал, що час прокидатися. Для сімнадцятирічної Анни такі ранки були звичними. Пригадує, як розплющувала очі під знайому мелодію і, ще сонна, слухала діалоги героїв кінострічок.
«Я прокидалася під “Дору-мандрівницю”, а відразу після неї йшли “Черепашки-ніндзя”. Під ці мультфільми я збиралась у садок», — говорить вона.
Телевізор в її дитинстві був не просто розвагою, а частиною ритуалу. Особливо це відчувалося у бабусі. Після садочка — обов’язковий відпочинок у спальні, пульт у руках, на екрані — дитячі канали. Лежиш на ліжку, дивишся мультфільми і ніби відпочиваєш від усього світу. Водночас дитинство Анни було не лише про екрани. У кімнаті на столі завжди лежали олівці, фарби, бісер, клей і кольоровий папір. Вона багато часу проводила за творчістю: малювала, робила прикраси, створювала подарунки для близьких.
«Я любила робити щось своїми руками — подарунки для мами, для бабусі, для тата. Потім у мене було захоплення бісером, я плела різні прикраси», — розповідає дівчина.
На полицях з’являлися саморобні фігурки, листівки, дрібні сувеніри. Це були прості речі, але вони заповнювали час і створювали відчуття зайнятості. Згодом деякі захоплення зникли, але інші залишилися, наприклад, танці, які вона любить і нині.
Влітку простір дитинства змінювався. Замість квартири — дача, замість телевізора — подвір’я і компанія дітей. Там день починався рано і закінчувався пізно. На вулиці завжди знаходилися друзі. Вони збиралися разом, вигадували ігри або грали в ті, які вже знали від старших. На майданчику або біля будинку звучали знайомі слова: «квач», «хованки», «дочки-матері». Діти бігали між деревами, ховалися за рогом, сперечалися про правила і знову починали гру. Однією з улюблених була гра «Джин», у якій потрібно було називати ім’я і ловити м’ячика.
«Ми вигадували один одному імена, країни, вік — ніби створювали нову людину», — пояснює вона.
Такі ігри не вимагали техніки чи особливих умов, а лише простір і компанію. Проте не завжди була можливість виходити гуляти. Батьки часто не дозволяли залишати межі двору або квартири без нагляду. Тому значна частина часу проходила вдома. З роками до звичайних ігор додалися нові, зокрема цифрові. Спочатку це були завантажені відео на маминому телефоні. Потім — YouTube, перші блогери, перші улюблені канали. Згодом з’явилися планшети, онлайн-ігри, і серед них також популярні платформи, де діти могли спілкуватися навіть на відстані.
«Ми часто робили групові дзвінки, разом робили уроки або грали онлайн», — розповідає Анна.
Особливо це стало помітно після початку пандемії. Дистанційне навчання, обмеження на вихід з дому — усе це ще більше змістило дитячий світ у бік екранів. А потім додалася ще одна подія, а саме війна.
«Мабуть, найбільше не вистачило зустрічей з друзями. Спочатку не дозволяли гуляти, потім карантин, а далі війна. І так пройшли шкільні роки», — говорить вона.
Ці слова звучать спокійно, але за ними відчувається втрата звичайного досвіду, який багато поколінь вважали нормою.
Дитинство сорокашестирічної Ольги виглядає інакше вже з перших деталей. Тут немає планшетів чи мобільних телефонів. Немає онлайн-дзвінків або соціальних мереж. Основним місцем зустрічей був двір. День починався зі школи або домашніх справ, але майже завжди закінчувався на вулиці.
«Ми майже весь час проводили на вулиці. Навіть узимку», — згадує вона.
У дворі завжди знаходилися діти. Хтось приносив м’яч, хтось — гумку для стрибків. Вони ділилися на команди, сперечалися про правила і починали гру. Серед улюблених розваг були «резиночки», «вибивало», різні спортивні ігри. Діти бігали, стрибали, лазили по деревах і парканах.
«Ми лазили по деревах, ходили по підвалах, навіть у люки заглядали. Було цікаво досліджувати все навколо», — розповідає Ольга.
Навіть холодна пора року не ставала причиною залишатися вдома. Взимку діти так само виходили надвір: гратися, бігати, досліджувати двори. Вулиця була місцем, де проходило майже все дитинство. Коли ж наставали моменти тиші або нудьги, з’являлися книжки. У першому класі Ольга записалася до шкільної бібліотеки. Вона пригадує, як вибирала книги, яких не було вдома, і приносила їх щоб почитати.
«Я брала різні книжки: казки, історії, все що було цікавим у тому віці», — говорить вона.
Читання ставало альтернативою грі, коли не було друзів поруч або коли надворі була негода. Телевізор у її дитинстві займав зовсім інше місце, ніж у сучасних дітей. Мультфільми показували недовго, приблизно по 15 хвилин на день. Це була подія, на яку чекали.
«Було “На добраніч, малюки”, а у вихідні — довші передачі з мультфільмами або дитячими фільмами», — згадує Ольга.
Чекати улюблену передачу означало підлаштовувати день під її час. Ніхто не міг перемотати або переглянути серію знову, бо потрібно було дивитися саме тоді, коли її показували. Не всі моменти дитинства були приємними. Ольга згадує, що не любила дитячий садок через обов’язковий денний сон і молочну кашу, яку вона не хотіла їсти. Школа теж не завжди викликала захоплення. Але час після уроків, коли можна було вийти надвір або відкрити нову книжку, залишився одним із найприємніших спогадів.
Дві історії — дві різні картини дитинства. У спогадах Анни поруч із іграми стоять телефони, відео та онлайн-спілкування. Її дитинство розділене на періоди: до появи гаджетів і після. А також на періоди, які змінили зовнішні події — карантин і війна. У спогадах Ольги основним простором була вулиця. Там проходили зустрічі, ігри, сварки й примирення. Формувалося коло друзів і виникали історії, які запам’яталися на десятиліття. Проте між цими історіями є спільні риси. В обох випадках дитинство пов’язане з фізичною або творчою активністю. З бажанням вигадувати нові заняття, коли стає нудно. З людьми, які були поруч: друзями, батьками, родичами. І Анна, і Ольга говорять про дитинство як про теплий період, який не завжди цінується одразу.
«Коли маленький — не цінуєш, а коли виростаєш, починаєш розуміти, що втрачаєш», — говорить Анна.
«В дитинстві усі мріяли скоріше подорослішати, щоб мати більше свободи, але з віком все частіше виникає бажання повернутися в ті безтурботні часи», — відповіла Ольга.
Ця думка звучить знайомо для багатьох поколінь. Змінюються технології, умови життя, можливості для спілкування. Але дитинство, незалежно від часу, залишається періодом відкриттів, пошуку занять і перших спогадів, які з роками набувають особливої цінності. І коли слухаєш ці історії, стає зрозуміло: різниця між поколіннями помітна, але основа дитинства — гра, цікавість і бажання бути поруч із іншими залишається незмінною.
Вероніка Сінкевич, студентка 2 курсу
Фото: з власного архіву Анни та Ольги
