Два місяці тому батько повідомив мені новину, яка одразу викликала хвилю захоплення. «Після чотирьох років перерви знову планують провести ралі». Це свято швидкості, драйву й реву моторів повертається саме на День автомобіліста – 26 жовтня, коли відбудеться тренувальний заїзд.
Батько вже давно є частиною команди організаторів, і для нього ці перегони – не просто подія, а справжня справа життя. Цього разу він запропонував і мені долучитися до підготовки, стати частиною команди, відчути атмосферу ралі зсередини. Я погодилася без вагань. Хотілося бути поруч, бачити, як оживає цей багаторічний проєкт, і стати маленькою частинкою великої справи, яка об’єднує людей, закоханих у швидкість, техніку та командний дух.
День Х. Будильник задзвонив о п’ятій ранку, і хоч не хотілося розплющувати очі, усередині вже жевріла та знайома передстартова тривога – як перед довгоочікуваним святом. Ми швидко зібралися: у термос налили міцного гарячого чаю, щоб зігрітися, у переносний холодильник поклали вчорашні сендвічі. Сумки, акуратно складені ще напередодні, чекали біля дверей, і вже за кілька хвилин ми сідали в нашу Honda Civic.
Повітря було свіже, навіть трохи колюче – осінь нагадувала, що її влада ще триває. Місто дрімало, лише поодинокі вогні миготіли у вікнах, коли ми виїхали на трасу. Дорога вела за межі міста, у напрямку Маринівки, де мала зібратися вся команда.
Ми їхали мовчки, лише зрідка обмінюючись короткими фразами, – не тому, що не було про що говорити, а тому, що кожен у цей момент жив своїми думками. У салоні ледь чутно звучала музика, а в повітрі стояв знайомий аромат чаю з термоса, змішаний із запахом бензину та холодного металу – передчуття дороги.
Наш пост SOS
Приїхали рівно о сьомій. Сонце вже піднялося над горизонтом і щедро заливало все довкола теплим золотавим світлом. Поле біля узлісся, де мав розташуватися штаб, оживало: люди метушилися, розвантажували автомобілі, розкладали інвентар. Уже стояла напівзібрана велика червона палатка – вона мала стати головним пунктом управління, своєрідним серцем усіх подій.
Повітря було наповнене запахом сирої трави і ледь вловимим ароматом пального – знаком того, що поруч готуються справжні гонщики. Я допомогла батькові розвантажити сумки, а потім помітила знайоме обличчя – студента Дмитра.
–Побачив сівіка і одразу зрозумів що це ти. – вигукнув він, махаючи рукою й підходячи ближче.
Говорив він із запалом про те, що директор, пан Іван, запросив його та деяких студентів політеху, очі блищали. Було видно, що для нього це не просто випадкове доручення – це справжня пригода. Я посміхнулася, уявляючи, як студенти, ще зовсім недавно слухачі лекцій і лаб, тепер стоятимуть уздовж траси, стежачи за порядком і безпекою перегонів.
Довкола тим часом панувала організована метушня. Хтось діставав та розмотував сітки, хтось кабелі для радіозв’язку, з динаміків лунали короткі сигнали для перевірки. День обіцяв бути насиченим. Батько, зупинившись поруч, окинув усе оком і, вдихнувши, сказав із тихою гордістю:
– Оце воно – починається.
І справді, саме в цю мить я відчула, що ралі оживає. Усе, що було лише планами, схемами й обговореннями за столом, тепер ставало реальністю – гучною, яскравою, наповненою людьми, звуками, рухом.
Після короткої наради біля штабу з’явився Олексій – головний із безпеки. Високий, зосереджений, із блокнотом у руках і рацією на плечі, він говорив коротко й чітко, як справжній командир. Його голос лунав упевнено, перекриваючи ранковий гамір:
– Отже, колеги, розподіляємо пости. Пам’ятайте: безпека – перш за все. Кожен на своєму місці має бачити трасу, мати зв’язок і розуміти, що робити в будь-якій ситуації.
Ми з батьком уважно слухали. Коли пролунало наше прізвище, Олексій додав:
– Ви будете на посту SOS. Це ключова точка, гарна видимість і швидкий виїзд у разі потреби.
Ми кивнули. Відчуття відповідальності одразу додало серйозності. Пост SOS – не просто спостереження, а чергування на випадок будь-яких непередбачених ситуацій.
Перед тим як вирушити на нашу позицію, ми підібрали двох студентів політеху – двох з тих, кого запросили бути маршалами. Вони весело жартували дорогою, хоч і було видно, що хвилюються: для них усе це – перший досвід, як і для мене. Висадили біля їхнього повороту, побажали вдалого дня, і рушили далі.
Наша локація виявилася неймовірною. Ми піднялися на пагорб, з якого відкривався широкий краєвид: унизу, між смугами дерев, вилася стрічка ґрунтової дороги – траса, що простягалася на сім кілометрів. Звідси було видно її майже всю – повороти, підйоми, відкриті ділянки, де машини мали розганятися на повну.
Вітер легко гойдав верхівки дерев, у повітрі стояв запах осіннього листя й бензину. Ми розклали таблички, перевірили рацію, закріпили прапори та приготували термос із чаєм.
З цієї висоти все здавалося спокійним і гармонійним – ніби сама природа чекала, коли її тишу розітне перший рев моторів. І я раптом зрозуміла, наскільки особливий цей момент: стояти тут, поруч із батьком, бути частиною великої події, що от-от оживе на наших очах.
Одразу написала Дімі, надіславши фото з нашого пагорба – з висоти все виглядало настільки мальовничо, що хотілося поділитися цим краєвидом із кожним. За кілька хвилин прийшла його відповідь: «Класно вам! А я стою біля старту – шум, пилюка і нічого не видно далі ніж на сто метрів».
Я засміялася. Йому справді не пощастило з панорамою, зате саме там починався весь драйв – перші секунди заїзду, вибух реву моторів, коли пілоти натискають газ до межі.
Старт!
Близько дев’ятої ми з батьком нарешті сіли поснідати. Гарячий чай здавався найсмачнішим у світі, особливо на свіжому вітрі. Сендвічі, приготовані звечора, розійшлися на диво швидко – мабуть, апетит додавав і ранній підйом, і хвилювання перед стартом.
Раптом у рації, що лежала поруч, почувся знайомий голос:
– Увага всім постам! Заїзд починається за п’ять хвилин. Перевірка зв’язку, приготуйтеся до прийому перших екіпажів.
Ми з батьком одразу зібралися. Перевірили рацію, ручки, бланки протоколів для записів і прапор, що лежав поруч, на випадок потреби подати сигнал. Атмосфера навколо змінилася – сам вітер затих, ніби чекаючи.
Наша задача була чітко визначена. Ми – на середині траси, отже, маємо записувати час проходження кожного екіпажу та його номер, а потім передавати дані в штаб. Це не лише для фіксації результатів, а й для безпеки: якщо раптом якась машина не з’явиться на наступному посту, організатори одразу знатимуть, де її шукати.
Я дивилася на годинник, відчуваючи, як усередині наростає хвилювання. Усе навколо завмерло – і осінні дерева, і трава, і навіть далекий гомін штабу. Лише десь унизу, за кілька кілометрів, уже чулися перші відголоси стартового сигналу. Зовсім скоро мала пролунати симфонія моторів – і початися справжнє ралі.
Перші машини з’явилися раптово – спершу почувся далекий рев моторів, який набирав сили, немов гроза, що наближається. Потім із-за повороту виринув перший екіпаж – стрімкий, вкритий пилом, з номером на дверцятах і спалахами сонячних відблисків на кузові. Вони промайнули повз нас так швидко, що я ледве встигла підняти фотоапарат і натиснути кнопку.
Далі – другий, третій, четвертий… Гул двигунів котився над полями, наче хвиля, і серце билося в унісон із цим ритмом. Працювали злагоджено: батько оголошував номер машини й час, я записувала й одразу передавала інформацію по рації. Усе відбувалося швидко, точно, майже машинально, але водночас у кожному проїзді відчувалася енергія, пристрасть і азарт.
Погода нам справді всміхалася – небо ясне, без жодної хмарини, сонце лагідно гріло, хоч вітер і нагадував, що вже кінець жовтня. Пил, піднятий колесами, час від часу долітав до нас, осідаючи на одязі й у волоссі, але це зовсім не псувало настрій – навпаки, здавалося частиною цієї великої пригоди.
Минуло, мабуть, хвилин двадцять, коли я помітила щось незвичне. Внизу, біля одного з найскладніших поворотів, стояла машина – Skoda Fabia. Вона нерухомо застигла на узбіччі, трохи боком до траси. Серце одразу стиснулося – на такій ділянці це було небезпечно.
На тому посту вже діяли маршали – хлопець та дівчина у яскравих жилетах підбігли до екіпажу, щось запитали, потім разом допомогли викотити машину далі, на безпечну відстань від траси. Все виглядало злагоджено, без паніки – досвід брав своє. Я одразу взяла рацію:
– Пост SOS. Увага, штаб! На третьому повороті зупинилася Skoda Fabia, номер 14. Машину відкотили на узбіччя, екіпаж не постраждав. Пілот і штурман залишили авто та прямують пішки до штабу.
– Прийнято, SOS, – відповів спокійний голос у динаміку. – Дякую за оперативність.
Я зітхнула з полегшенням. На щастя, усе обійшлося без пригод. Після кількох хвилин тиші знову почулося наростаюче гарчання моторів – перегони тривали. Час непомітно розчинився серед гуркоту моторів, пилу та коротких переговорів по рації. Сонце піднялося вище, день став теплішим, але вітер не вщухав – він гойдав прапори, шелестів сухим листям, приносив із траси запах гарячої гуми. Ми вже трохи втомилися, та адреналін і відчуття відповідальності не давали розслабитися.
Мотоцикли вриваються в гру!
Нарешті по рації оголосили перерву – настав час обіду. Невдовзі під’їхала машина з їжею, і один із волонтерів, усміхаючись, передав нам пластикові контейнери з пловом. Аромат свіжого рису з овочами, спеціями та шматочками м’яса миттєво розвіяв втому. Можливо, справа була свіжому повітрі чи саме в тому, що за весь ранок ми майже не присідали – але кожна ложка здавалася маленьким дивом. Ми їли мовчки і дивилися, як над трасою в’ється легкий серпанок пилу, ніби сама земля дихала після напруженого змагання.
Після короткого відпочинку знову пролунала команда в ефірі:
– Увага всім постам! Готуємося до старту мотоциклістів.
Ми швидко перевірили рацію, годинник і бланк. Цього разу завдання ускладнювалося: номери на мотоциклах були куди менші, ніж на авто, а швидкість – навіть більша.
Перший байк промчав повз нас, лишивши за собою лише спалах кольору й запах бензину. Я ледве встигла зчитати номер і продиктувати його батькові. Наступний – ще швидше. Це була, мабуть, найскладніша частина дня – очі напружено ловили кожен рух, руки тремтіли від швидкості записів, а в голові гуділо від раційних сигналів і реву двигунів. Але водночас у всьому цьому відчувалася неймовірна енергія. Ці мотоциклісти летіли вперед, ніби відчували дорогу кожною клітинкою, і дивитися на них було захопливо.
Фініш
Коли останній мотоцикліст зник за поворотом і в рації пролунала команда «Фініш усім постам», траса нарешті стихла. Здавалося, навіть вітер зробив паузу – лише десь далеко ще ледь чутно перегукувалися маршали. Ми з батьком перезирнулися: перегони добігли кінця.
Попереду залишалася не менш важлива частина – зібрати все, що за день стало частиною нашого маленького “посту SOS”. Ми згорнули сигнальні стрічки, склали пластикові знаки, акуратно зняли сітку огорожі. Пилюка покривала все – руки, одяг, техніку, – але це вже нікого не бентежило: після такого дня вона сприймалася як почесний знак участі.
Потім ми забрали двох студентів-маршалів, яких висаджували зранку. Вони були зморені, але усміхнені – у кожного на обличчі читалася гордість, наче вони щойно пройшли власні перегони. У машині стояла приємна тиша, лише шаруділи пакети й дзвеніли металеві прапорці.
Коли ми повернулися до штабу, там уже зібралися всі. Сонце поволі схилялося до обрію, небо ставало м’яко-бузковим, а довкола стояла особлива атмосфера – втоми, задоволення і спільної справи, яка об’єднала нас усіх.
Я віддала протокол із нашого посту пану Івану, директорові змагань. Він уважно переглянув записи, посміхнувся і кивнув. Потім покликав усіх ближче – коло утворилося майже само собою. Голоси стихли. Пан Іван підняв руку й сказав коротку, але щиру промову – про те, як важливо, що після кількох років перерви ралі повернулося, що без нас, волонтерів і маршалів, цього свята не було б. Його слова звучали просто, але від них стало по-справжньому тепло.
Після цього до нас підійшла жінка у військовій формі – я не буду називати її імені, але кожен, хто був там, запам’ятав її усмішку. Вона роздала нам пакунки з футболками – подарунок від бригади військових, які сьогодні була глядачами. «Ви сьогодні – теж команда, і не менш хоробра, ніж ми на полі бою».
А потім слово знову взяв директор і, усміхаючись, додав:
– І ще один маленький бонус – усім учасникам сьогоднішнього дня безкоштовна заправка. Ви це заслужили.
Люди засміялися, загомоніли, і в повітрі відчувалося щось дуже справжнє – вдячність, єдність, спільна радість від того, що все вдалося.
Коли ми поверталися додому, трасу вже обіймали сутінки. Я дивилася у вікно й відчувала приємну втому – ту, що буває після великої справи. У серці залишався спокій і гордість: цього дня я була частинкою ралі. І, можливо, саме тому воно стало для мене особистим святом швидкості, командного духу й життя, яке завжди рухається вперед.
Катерина Дерікот, студентка 4 курсу
Джерело фото: Фото авторки, фото пресслужби Одеського Автомобільного Клубу
