Журналістика буває різною: від усім відомої політичної чи економічної до творчої музичної журналістики. Проте є серед усіх цих різновидів одна сфера, де журналіст є спортивним, не тому що має бігати, аби створити ексклюзивний контент, а потім врятувати його від недоброзичливців; а тому що це просто його професія. Звичайно, мова йде про спортивну журналістику. Які переваги чи недоліки має спортивна журналістика на відміну від інших видів цієї професії — спробуємо з’ясувати це завдяки відповідям одних із провідних спортивних журналістів одеських ЗМІ: Леоніда Францескевича та В’ячеслава Кульчицкого.
З раннього дитинства нас привчають бути здоровими тілом і духом, не палити, не вживати алкоголь (хоча б не у великих дозах), навчатися та слухати, що кажуть дорослі. Завдяки спорту ми заводимо нові знайомства, іноді знаходимо своє призначення по життю чи навіть майбутню професію або просто слідуємо ментальним принципам, здобутих під час виснажливих тренувань, долаючи майбутні труднощі по житті. Спортивна журналістика саме про це.
Леонід Францескевич — відомий одеський спортивний журналіст, коментатор, ведучий, спортивний редактор, автор та ведучий програми «Спортивна п’ятниця із Леонідом Францескевичем» на «Odessa.online», головний редактор «rugby.od.ua».
В’ячеслав Кульчицкий — один з найкращих сучасних спортивних, футбольних журналістів, кореспондент футбольного порталу UA-Football.
― Розкажіть трохи про свій шлях до спортивної журналістики. Чому саме ця сфера зацікавила Вас?
Леонід: У дитинстві я займався різними видами спорту: боротьбою, карате, а в старших класах хлопці регулярно кликали мене грати у дворовий футбол. Грати я зовсім не вмів, але «за компанію» ходив. Ноги в мене завжди були сильними через заняття карате, це частенько допомагало. Паралельно я почав цікавитися спортивними трансляціями: дивився футбол, Олімпійські ігри, теніс, бокс — усе те, що тоді показували по телебаченню. Тоді не було Інтернету, на нашій вулиці не було кабельного телебачення, а супутникове ми не могли «потягнути» суто з фінансових міркувань. Та й телевізор у нас був тоді один на всю родину. Отож я почав цікавитися усім цим, в одинадцятому класі активно писав шкільні твори на футбольну тематику. Вчителька російської мови та літератури дозволяла мені писати на ті теми, які мене цікавили. Коли вступав до філологічного факультету ОНУ імені І. І. Мечникова на відносно нову спеціальність «Видавнича справа та редагування», вже розумів, що писатиму саме про спорт. Я був ще дуже малим тоді — щойно виповнилося шістнадцять, але я з перших же місяців почав писати. Спочатку до газети «Одеський університет» про студентський спорт, а навесні 2003-го — вже до «справжніх» газет, які читали тисячі людей. Якось так і почалося все це… Потім також почав випускати стінгазету «Олімпік» про футбольну команду філологічного факультету. Робив це багато років, навіть після завершення навчання, виграв з цією газетою міський конкурс студентських газет у номінації «Здорове покоління».
В’ячеслав: Я любив футбол з дитинства, це передалося мені по генах від батька. В одинадцять років почав ходити на матчі двох одеських команд: «Чорноморця» і «СКА». Через десять років став публікуватись у республіканській «Спортивній газеті». Було це у 1988 році. Писав, ясна річ, про футбол, адже це мій улюблений вид спорту, хоча були й публікації на інші теми, не спортивні. З 1990 до 1993 років я брав інтерв’ю в артистів та відомих зірок естради. Проте футбол все ж переважив.
― Які переваги чи недоліки має сучасна спортивна журналістика?
Леонід: Я гадаю, що спортивним журналістам зараз дуже важко доводиться жити та працювати, оскільки багато хто викидає інформацію у «голому» вигляді. Тобто якась гра відбулася — і сотні пабліків у соцмережах вже публікують фото із результатом. А читачі у наш час настільки ледачі, що їм, зазвичай, потрібна лише картинка з літерами та цифрами. І щоб не треба було щось відкривати, натискати. Це сумно, але та спортивна журналістика, якою вона була, навіть коли я лише розпочинав свій шлях, і та, яку ми бачимо зараз, — це просто небо і земля. Ви не повірите, але ще років п’ятнадцять тому у топових всеукраїнських газетах виходили огляди, наприклад, футбольних матчів розміром у 8-10 тисяч символів. Особисто я робив ексклюзивні інтерв’ю у газети на цілі розвороти по 12-14 тисяч символів. І це з радістю читали десятки тисяч вболівальників та фахівців. Уявіть собі цю цифру! Це ж половина курсової роботи!
Щодо переваг, це, звичайно, швидкість, оперативність, розв’язані руки, оскільки в наш час ми маємо чимало сайтів, на яких швидко оновлюється інформація. Це дуже зручно. Маємо змогу працювати у кількох ЗМІ одночасно і не втрачати ані час, ані гроші.
Щодо недоліків, у наш час, на жаль, ЗМІ майже не виділяють (або взагалі не виділяють) кошти на спортивних журналістів, на спортивні рубрики тощо. Через це спортивних журналістів стає все менше і менше. На жаль.
В’ячеслав: Переваг раніше було достатньо, зараз їх стало значно менше. Колись думка журналіста мала величезну силу, її боялися, а зараз на неї вже не так зважають. Хоча критику і правду від журналістів винні персонажі ніколи не любили. Переваги були завдяки багато чому. Наприклад, можливості їздити у різні міста та за кордон на матчі наших команд та збірної, відвідувати змагання та інші заходи. І все це безкоштовно. З іншого боку, для когось недоліки полягають у потребі бути легким на підйом та мчати по завданню редакції куди завгодно і будь-коли.
― Що є головним вмінням для спортивного журналіста?
Леонід: Гадаю, тут мова йде про любов до спорту, до журналістики, до своїх читачів/глядачів/слухачів/підписників, професіональні знання з різних видів спорту — все потроху і разом одночасно. І ще, це дуже важливо — у нас, спортивних журналістів, немає вихідних. Зазвичай, більша частина змагань відбувається у період з п’ятниці до понеділка. Зранку, вдень, ввечері, вночі. Ми маємо слідкувати за усім тоді, коли інші сплять. Хтось десь виступає на турнірах у США чи Австралії, а ми дивимося, пишемо… В цілому, можна дуже багато про все це розповідати, у вас не вистачить літер!
В’ячеслав: Дуже глибоке знання предмету: як поточних справ у спорті, так і історії. Без цього вправним журналістом людина не стане ніколи, як би вона не намагалась.
― Назвіть трьох найкращих одеських або в українських сучасних спортивних журналістів на вашу думку?
Леонід: У спортивній журналістиці немає такого, щоб ми якось виділяли найкращих чи найгірших. Річ у тому, що нас дуже мало! Тобто, усі, хто в наш важкий час тримається у русі, працює у сфері спортивної журналістики, вже є найкращими.
Якщо говорити суто про Одесу, то хотілося б відзначити моїх колег та друзів: Влада Єфімова, Дмитра Богомолова, Сергія Шевченка, Анатолія Мазуренка, Миколу Алексєєва та гуру футбольної журналістики — В’ячеслава Кульчицького. На нас тримається уся спортивна журналістика Одещини.
В’ячеслав: Серед одеських назвав би Францескевича, Єфимова, Мазуренка. Серед українських таких багато. Дуже багато! Один з них — Олександр Гливинський.
Сучасна спортивна журналістика крокує нога в ногу з часом, у якому ми живемо. Короткі точні повідомлення разом з глибоким знанням того, що журналіст адресує своїй аудиторії, щиро вітається у сучасних спортивних майстрів пера та слова. Стає очевидним, що спортивний журналіст — це не професія. Це ритм життя, це про любов до своєї справи. Спортивним журналістам доводиться задовольнятися меншим, завжди бути прикутим до щохвилини змінюючихся подій у світі, іноді відчувати себе самотніми, але точно не одними, адже «свої люди» завжди знайдуть їх. Де б вони не знаходилися, за які б команди чи спортсменів не вболівали, всіх спортивних журналістів споріднює сильний зв’язок під назвою «любов до спорту». Цей зв’язок не розірвати ні відсутністю бажаного матеріального забезпечення, ні можливою деградацією спорту; справжній майстер своєї справи завжди знаходить відкриті зони у складних життєвих пертурбаціях, аби вивести свої навички в улюбленому ремеслі на ударну позицію, приречену лише на успіх.
Олександр Волочан, 3 курс