Підготовка до самого від’їзду, здавалось, зайняла цілу купу часу. Документи, підписи, покупки, потім знову документи, знову підписи та знову покупки. Три місяці я жила у режимі stand-by, і було відчуття, що ця біганина з паперами не закінчиться ніколи. Однак тоді я ще не знала, що мої випробування на міцність лише починаються.
Скільки себе пам’ятаю, то я завжди мріяла навчатись за кордоном. Було цікаво. А як воно? Чим відрізняється? Чим краще? А чим гірше? Під час перегляду чергового зарубіжного підліткового фільму найперше, про що я замислювалась, це про те, як же круто мати свій власний шкафчик, щоранку поспішати на шкільний автобус, а в обідню перерву між заняттями їсти найсмачніший бургер та трендіти (побалакати) з однокласниками про те, як провести наступні вихідні. Та мені не судилось. Шкільні роки пролетіли швидко, а всі спроби потрапити в омріяні заклади освіти Америки чи Європи не увінчались успіхом.
І от-от мав початись мій останній (або практично останній) навчальний рік в університеті — 4 курс — як раптом, несподівано та неочікувано, мені на очі потрапило оголошення про конкурсний відбір на семестрове навчання в одному з європейських вузів, до того ж і з моєї спеціальності.
У країні війна. І останнє, про що я могла та хотіла думати, так це про виїзд із України в цілому, не кажучи вже про навчання десь там, далеко. Однак у Долі як завжди свої плани на кожного з нас. Мої рідні та моя інтуїція якимось дивним чином змусили мене бодай спробувати взяти участь. Адже все, що було потрібно, — це гарні результати навчання в Одеському національному університеті імені І. І. Мечникова, студенткою якого, як не складно здогадатись, я є; написані англійською мовою мотиваційний лист та автобіографія, та ще декілька нескладних для оформлення документів. Здається, все нескладно, тож, а чому би й ні? Зізнаюсь, я довго вагалась. Війна, рідні, як бути, що я там сама буду робити, і ще незліченна кількість запитань у голові. Однак ті, хто знають мене, напевне, одразу здогадалися, що проігнорувати таку можливість я би не змогла. Інакше усе б життя корила себе за те, що не скористалася таким шансом.
Тоді я не думала: вийде чи не вийде, мені просто потрібно було випробувати цей шанс. Насправді, я не сподівалася на позитивний результат; а втім — не засмутилася би у разі відмови.
Тому лише уявіть вираз мого обличчя, коли одного літнього ранку я відкриваю електронну скриньку і бачу один непрочитаний лист: «Вітаємо! Ви успішно пройшли конкурсний відбір на навчання в Università degli Studi di Messina (Італія)».
З цього все й почалося.
Аліна Оганезова,
пресслужба факультету