Герой… Дивовижно, але таке коротке слово вміщує в собі прийняття моменту, біль, затаврований назавжди страх і водночас гордість.
Це звання здобувають мов вогонь, коли ситуація — блискавка. З одного боку, часу на роздуми зовсім немає, а з іншого — за секунду потрібно зважити чи не найбільшу за життя кількість «за» і «проти».
Наступна історія одного для з бойового шляху 18 Окремої бригади Морської піхоти, що розташований в смт Сарата Одеської області, відображає всю сутність поняття «герой».
У 2019 році їхнім місцем дислокації стало селище Гранітне, поблизу Горлівки, Донецької області. Поступив наказ — їхати. Як відомо, в армії не завжди одразу пояснюють причини відхилення від запланованих дій. Вояки, погрузившись, рушили в дорогу. Часто представники збройних угруповань незаконно тимчасово окупованих територій, попри всі домовленості, гатять із забороненої зброї. Так сталося й тоді. То було пряме попадання ракети, випущеної з протитанкового ракетного комплексу. Старшому матросові Богданові Андрусюку випала страшна та найвідповідальніша місія — урятувати побратимів, коли біда сколихнула тишу денну: тільки він міг ужити якихось заходів. Боєць витягнув усіх з автівки. Йому було байдуже, що він вже нічого не чує, що дихати стає дедалі важче… З останніх сил він дістався позицій, де сповістив про трагедію. Звичайно, після таких фактів з життєпису чоловіка уявляєш його кремезним і непохитним, до того ж досить зрілого віку, як з обкладинки чергового бойовика. Проте реальність часто відрізняється від стереотипів. Ось він: ще зовсім молодий, постать звичайна. Навряд чи хтось, коли йде вулицею, здогадується, що повз нього проходить герой.
Старший матрос Андрусяк Богдан Васильович:
«То було у квітні 2019 року, як зараз, сказали, що треба невідкладно йти. Я підійшов, коли всі вже погрузились і чекали на мене, заліз до кузова. Автомобіль рушив, а ми з хлопцями, які сиділи в кузові, жартували, але недовго, як виявилося, бо проїхали не більше 500 метрів. Тут раптово в очах у мене стало темно, далі — свист у вухах; я не зрозумів, що сталося, розплющив очі, а кузов вже розлетівся на друзки.
Я хутко вистрибнув звідти; першим побачив водія, який сидів біля водійських дверей, стікаючи кров’ю, через те що йому відірвало руку — то було надзвичайно жахливе видовище…Я відтягнув його на безпечну відстань, як одразу почув, що хтось із машини кличе на допомогу. Це був Сергій. Я, недовго думаючи, кинувся знімати його з кузова, бо самостійно він покинути його, очевидно, не зміг би, оскільки був дуже рясно уражений уламками. Відтягнувши його на безпечну відстань, я подивився, чи є ще хтось живий.
Не побачивши більше нікого, побіг кликати на допомогу. Коли я нарешті дістався позиції, Єнот (справжнє ім’я – Богдан Титаренко) і Володимир Броницький, побачивши мене, окривавленого, спочатку не зрозуміли, що сталося. Тоді я, як зміг, пояснив. Вони схопили аптечки і побігли за мною, аби надавати першу допомогу, посилаючись на навички, що їх нас навчили для екстрених випадків. Згодом привезли медика».
На превеликий жаль, подальша доля бійців, що фігурували в цій історії, склалася досить невтішно: водій, Іван Соломаха, лишився без кінцівки, Іван Тюлюпа майже втратив зір. Найгірша участь спіткала старшого матроса Володимира Лисаківського, який до цього неодноразово брав участь у боях українсько-російської війни. Після кількох діб боротьби за його життя в госпіталі він помер. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Богдана висунули на нагородження: грамоти, медалі, слова вдячності, чимало привілеїв — проте доля, очевидно, мала дещо цінніший дарунок… Він, розбираючи машину на запчастини, помітив уламок, що просто дивовижним чином застряг в кріслі й не долетів до його серця. Лишив його собі на пам’ять, одягнувши як прикрасу — символ щасливого випадку.
Знову машина із боєприпасами, знову дорога, от тільки вже далеко від фронту. Автомобіль перевертається догори дригом. Здавалося, нелегко витримати таку аварію. Більше 300 мін грузу, і будь-яка може спрацювати, але він виходить з кількома подряпинами.
— Чи не сама доля врятувала Вас за раніше проявлену мужність?
— Не знаю, чомусь ще над цим не замислювався, хоча командування натякало на це.
Богдан розповідає, що змалку надихався своїм земляком, представником «Розстріляного відродження» Миколою Кулішем: «Його пам’ятник стояв біля моєї школи, нам часто розповідали про те, як він не зламався, чинячи опір тоталітарному режимові, як вигризав роками свою свободу. Згодом, коли за освітньою програмою проходили його твори, я здивувався, які вони життєстверджувальні, сповнені сатиричним сміхом. Це стало моїм життєвим кредо — зберігати позитив за будь-яких обставин, не зациклюватися на минулому, а навпаки — цінувати кожну мить. Ми всією нашою сім’єю (рідний та двоюрідні брати Богдана теж перебувають у лавах ВМС) множимо славу нашого краю».
— Чи служитимете Ви надалі?
— Точно зараз не скажу, чи служитиму в подальшому, але якщо далі сепаратисти розрізатимуть землі України, то однозначно – так!
Дар’я Маслєнкова, 1 курс