Якісна аналітика кіномистецтва потребує від журналіста досвідченості та майстерності. Якщо ж братися за цю тему, не маючи відповідного бекґраунду, ймовірніше за все матеріал читачеві не запам’ятається. Але чи завжди перші спроби пера у кінокритиці приречені на провал? Аби зрозуміти, як пишуть студенти-журналісти про український кінематограф, я й написав цей огляд університетських газет.
Загалом з 2019 по 2022 рік серед усіх газет, які мені були доступні, а це 29 видань, мені вдалося знайти 27 матеріалів. Огляди, рецензії, замітки — усі вони стосувалися декількох тем: становище та історія вітчизняного кінематографу, відгуки на конкретні фільми або їх анонси, матеріали про Одеську кіностудію та стрічки, які були зняті в Одесі, та добірки фільмів.
Чи є тема українського кінематографу актуальною серед студентів — це питання, на яке я спробую знайти відповідь упродовж цього матеріалу.
Розпочати я думаю з теми історії кінематографу. У декількох матеріалах, зокрема й про одеське кіно, початок завжди був однаковий: набір фактів та згадка найбільш знакових стрічок. Але були й перлинки, у яких були коментарі студентів або/та режисерів. Це робило матеріали живими та не такими прісними. Окремо виділити можна нетиповий матеріал, який розказує про розвиток українського кіно, авторкою якого є Анастасія Гижиця. У статті під назвою «Сторінками українського кіномистецтва» вона розписує покрокове становлення українського кіно наприкінці 18 — на початку 19 століття. Читати цікаво та завдяки фотографіям у матеріалі хочеться читати далі і далі. Та зараз, у 2023 році, коли загальний рівень національної свідомості українців став вищим, дивно не бачити на сторінках про історію українського кіно жодної згадки про вплив росії на цей процес. Приведу дві цитати з цього ж матеріалу: «Стрімке зростання українського кінематографа почалось відносно нещодавно» та «Кіно помічає аудиторія, воно на регулярній основі виходить на великі екрани й потрапляє на світові кінофестивалі». Але не розказується, чому з’явився цей попит саме зараз, оминули теми й про розстріляне відродження, яке включало зокрема й цензурування та заборону у кіно, а також темі малочисельності власне українських стрічок, які були відзняті українською мовою, через те, що їх знищували або залишали лише російськомовний варіант, як, наприклад, у фільмі «Вечори на хуторі біля Диканьки», що початково знімався саме українською.
Варто зазначити, що у матеріалах часто не вистачає коментарів, які б точно підходили до розкриття теми. Зазвичай коментарі експертів бралися з відкритих джерел, через що інколи здавалося, що вони тут є для того, аби просто бути.
Коли читаєш матеріали, які написані про окремі фільми, часто можна помітити зваженість та збалансованість критики. Ідеться, звісно, не про всі матеріали, але про переважну більшість. Автори описують ті моменти, на які варто звернути увагу при перегляді, або які глядачеві буде корисно знати. Ті студенти, які писали критику на українське кіно, справляли враження таких, що дійсно розбираються у тому, про що пишуть. Можна виділити такі матеріали як «“Черкаси”: межа між екранізацією та дійсністю» Вікторії Орлової, «Чи такий Кобзар, як його змальовують?» Катерини Кравець та «Вони вбивають з повітря, вони вбивають з землі…» про фільм «Маріуполь. Невтрачена надія» від Маргарити Хмельницької.
У 2022 році актуалізувалася тема війни у фільмах. Саме тому студенти писали про стрічки, які були випущені раніше, звертаючи увагу читача на те, що в Україні вже є достатня кількість фільмів про російсько-українську війну. І, можна сказати, типовим закінченням для усіх матеріалів є те, що автори висловлюють певні сподівання на те, що український кінематограф стає все якіснішим та більш помітним для широкого глядача. Про це пишеться прямо — самим автором або опосередковано: розказуючи про кількість нових фільмів, про збільшення попиту, зокрема й серед студентів.
У підсумку можна сказати, що кожного місяця в середньому було по 2-3 матеріали, а найчастіше писали восени. Деякі публікації були посередніми: в них не відчувалося, що автори дійсно взяли «свою» тему. Та попри це переважна більшість авторів писали якісно та цікаво, що наштовхує на думки про те, що вони розбираються в кінематографі і не новачки у цій царині. Або, можливо, студенти навчилися застосовувати на практиці здобуті журналістські знання: з пошуку інформації, зіставлення її так, аби картина для читача ставала більш ціліснісною тощо.
Тому дійсно: українське кіно розвивається та лише набирає актуальности. Це можна прослідкувати як і у всеукраїнському інфопросторі так і на сторінках студентських газет, де журналісти вміють писати не лише професійно, але й цікаво. Звісно, є багато того, що можна удосконалити, що можна додати або прибрати, але ж якщо не робити взагалі нічого, то тоді й не буде недоліків, правильно?
Микита Кишиневський
Роботу виконано в межах лабораторії періодичної преси