Моя поїздка до Освенціму більшою мірою випадкова. Зумовлений війною виїзд з України до польского селища на відстані 25 км від одного з найбільших комплексів нацистських концтаборів не зрівняється з жодним запрошенням.
Жах ядучої землі заманливо дивився на мене через дорожні знаки, що вказували шлях до сумнозвісного міста. Вони постійно впадали в очі. Інакше б я не відчула тієї переконливої близькості, що спонукала до візиту.
У день візиту дівчина, яка підвозила мене до автобуса, вкотре запитувала, чи не страшно їхати наодинці. Як може бути страшно їхати туди, звідки ти гарантовано повернешся живим та неушкодженим? Де зможеш, за бажанням, випити каву, з’їсти паніні або купити тематичну книжку на пам’ять? Звісно, мені не було страшно. Відчувалося інше — розпач.
Близько 1,1 млн загиблих, з них 1 млн — євреї. Передусім в’язні гинули через голод, виснаження, жахливі побутові умови, катування, антигуманні медичні експерименти, епідемії тощо.
Проходячи повз дерев’яні бараки, які на початку Другої світової війни німці планували використовувати для утримання коней, я помітила, що вітер нестримно повідомляє про весну. Думки плуталися, виникали асоціації, пригадувалися сни, якимось чином пов’язані з пейзажем. Уява малювала кадри, як в’язні так само, як-от я зараз, йдуть цими зеленіючими стежками, про щось думаючи. Авжеж, робота стомлених мізків насамперед була спрямована на виживання.
До цих місць не хочеться повертатися. Ані в сенсі особистісному, ані в загальнолюдському. Аушвіц — це застереження, пам’ятка на майбутнє, яку треба невтомно передавати наступникам.
Вхід на територію табору Аушвіц 1 — адміністративного центру всього комплексу, до якого ще входять Аушвіц 2-Біркенау та Аушвіц 3-Мановіц. Напис на чавунній брамі свідчить: «Arbeit macht frei» (з нім. «Праця звільнює»).
За колючим дротом.
Ванна кімната, де роздягалися жінки перед стратою. Їх по двоє виводили надвір і розстрілювали біля «Стіни смерті».
Стіна для розстрілів, більш відома як «Стіна смерті». Біля неї було вбито декілька тисяч людей.
Вилучені речі в’язнів. Масштаби говорять красномовніше, ніж будь-які інформаційні стенди.
Такий одяг мали приречені на примусову працю.
«Книга імен», в якій зібрані імена 6 млн жертв Голокосту.
«Я люблю називати твоє ім’я, люблю говорити: “Ханнелі!”. Відколи тебе забрали з моїми людьми, я мрію поспілкуватися з тобою. Ти мило дивишся на мене своїми світлими очима, ніжна, сумна посмішка на твоїх губах. Я люблю кликати тебе у своїй самотності, питати тебе на самоті: “Ти пам’ятаєш?”» — вільний переклад напису на одному зі стендів галереї «Before They Went Away».
Коли 27 січня 1945 р. Аушвіц був визволений, у ньому перебувало 7 тис. осіб. Від 1 листопада 2005 року 27 січня вважається міжнародним днем пам’яті жертв геноциду єврейського народу в часи Другої світової війни.
Напад рф на Україну та наслідки цієї повномасштабної війни, безсумнівно, є таким же геноцидом, спрямованим проти українців. Відлуння того, що пам’ятають непримітні, на перший погляд, освенцімські ліси. Їхній крик досі не вщух, і ви тільки прислухайтеся, що вони говорять…
Ярослава Фурсенко,
пресслужба факультету
Фото авторські