У такі нелегкі часи, у період воєнного стану, дуже влучною та правильною є фраза: «Завжди залишайся людиною». Саме ці слова щодня студенти ОНУ імені І. І. Мечникова підтверджують справами. Займаючись волонтерською діяльністю, вони демонструють непереможність та незламність українського духу. Пропонуємо вам ознайомитися з унікальними історіями, які спонукали студентів нашого університету долучитися до волонтерського руху.
Катерина Гонтар, студентка 1 курсу факульету журналістики, реклами та видавничої справи: «Оскільки я перебуваю зараз у безпеці, у мене є можливість допомогти тим, хто постраждав від цієї війни і потребує підтримки. Особисто я пережила в 2015 році бомбардування та дикий страх, і я розумію, як це і що потрібно біженцям та постраждалим. Ранок починається з перегляду повідомлень у чатах. Ми з командою розбираємо завдання на день та потрібні контакти, і, починаючи з 8 ранку, активно працюємо та вирішуємо всі питання. День проходить у напрузі, часто треба бігати по магазинах, щоб встигнути купити все необхідне, також потрібно знайти та забронювати житло. Пізно ввечері наші волонтери збираються на планерку, де ми ділимося успіхами та виконаними завданнями.
Допомогу ми надаємо, в основному, біженцям з Маріуполя, але не залишаємо без уваги і людей з інших міст, якщо вони чи їхні родичі потребують допомоги. Основне наше завдання зараз — координувати добровольців на машинах, щоб у них була можливість вивезти більше людей із Маріуполя. Також разом із ними ми надсилаємо гуманітарну допомогу, медикаменти, воду. Тих, хто вибрався, ми забезпечуємо одягом та житлом, надаємо психологічну допомогу та підтримку. Окремі люди в команді складають списки зниклих, щоб у разі чого, швидше повідомити новини їхнім родичам. Також доводиться обробляти безліч інформації та фото, щоб зрозуміти, де ще можуть бути люди.
Оскільки мої рідні теж були в Маріуполі, морально переживати це було дуже складно. Відчуваєш певний тиск від людей, які не можуть знайти свої сім’ї. Багато сліз пролито. Це нестерпний душевний біль. Хотілося кричати, волати від безвиході. Загалом зараз не легше, але вже без зайвих емоцій на обличчі… Безсонні ночі не дають змоги нормально жити і мислити, нерви часто здають.
Якщо хочеш допомогти, немає потреби навіть шукати оголошення про пошук волонтерів. Починай з малого, шукай чати на кшталт “перекличок”, там пропонуй свою допомогу. Можна стартувати не з матеріальної допомоги, просто координуй. Люди після того, що сталося, не можуть зібратися і зрозуміти, куди їм йти і де жити, у багатьох навіть немає усвідомлення, що вони вижили і зараз у більш-менш безпеці. Також спробуй надати підтримку та психологічну допомогу. Ще можна збирати теплі обіди нашим військовим, навіть гаряча кава підніме їм настрій та бойовий дух».
Тетяна Саустян, студентка 1 курсу факультету журналістики, реклами та видавничої справи: «Вирішила волонтерити, тому що хочеться допомогти, бути корисною. Зараз ми, неповнолітні дівчата, — це також підтримка, і у наших силах полегшити життя солдатів та жителів, які знаходяться в гарячих точках. Дні проходять досить по-різному, але кожен день розпочинається з плетіння маскувальних сіток, їх у нас уже дуже багато. До цієї справи доєдналися дуже багато жителів мого містечка: від дітлахів до людей літнього віку. Далі ми збираємо гуманітарну допомогу, яку привозять нам з усієї громади, якщо приїжджають гуманітарні конвої, то загружаємо їх. Деякі підприємці мого містечка обмінюють зерно на макарони заради допомоги, і ці конвої також завантажуємо та розвантажуємо ми.
Я надаю допомогу у своєму рідному містечку у Вінницькій області. Так як у нас тут, слава Богу, спокійно, то наша гуманітарна допомога відправляється у Вінницю, а вже звідти в Київ, Миколаїв, Харків та інші міста. Я була в захваті від того як наші люди згуртувались, як швидко вони знаходили потрібні речі, всі стали однією родиною і викладали свої сили на 100% заради перемоги. Як би страшно не звучало, і я не хочу цього казати, але зараз відчувається, що більшість вже ніби звикли до війни. У деяких уже не має того азарту допомагати (хоча думаю, що бажання є завжди, але ж то різні речі). Зараз у кожному населеному пункті є центр прийому гуманітарної допомоги. Аби бути волонтером не обов’язково мати гроші. Зараз допомога потрібна абсолютно всюди — тому, щоб почати займатись волонтерством, потрібно лише бажання».
Вероніка Джога, студентка 1 курсу магістратури факультету журналістики, реклами та видавничої справи: «У перші дні війни дуже змінилися цінності та переваги. Я не змогла сидіти без діла та споглядати, як інші страждають. Дуже пишаюсь, як швидко наш народ згуртувався: ресторани відкрили двері для приготування, цехи для виробництва бронежилетів тощо. Тому приєдналася до команди, яка щоденно годує близько 200 біженців і наших захисників. У тому наша сила, що кожен прагне більше допомогти. Ми щоденно готуємо перші та другі страви. Звечора домовляємося про меню та вже на ранок закупляємо всі необхідні інгредієнти. Через велику кількість порцій готуємо на мангалі у великих посудинах. У нас немає вихідних чи перерв, адже їсти завжди потрібно. Приблизно з 10:00 до 18:00 години йде весь процес. Потім долучаємо пекарів, забираємо пиріжки, хліб та розвозимо всім, хто цього потребує.
Так, як моя сім’я знаходиться у Вінниці, я поки тут. Один із місцевих ресторанів надав можливість готувати на їх кухні, що неабияк сприяло процесу. У нашій команді з десяток людей, хтось займається фінансовими розрахунками, хтось відповідальний за розпалювання мангалу, інший знаходить необхідні точки поставки продуктів. А щодо приготування, то на кухні готуємо вдвох з дівчиною. Наша допомога, насамперед, надається біженцям, які розміщені в школах, готелях, де не має змоги приготувати щось. Ще одна задача нашої команди — доставити їжу територіальній обороні та поліції міста, які на пості 24/7.
Хоч це щоденна праця, яка потребує певних зусиль, коли її поєднуєш із навчанням і поготів, я приємно втомлююсь і маю сили допомагати далі. Коли бачиш сім’ї, які пережили чимало горя і потребують турботи, вдячність людей — дуже надихає та дає енергію рухатися далі. Напевно, якби я сиділа склавши руки, почувала би себе знесиленою. Ми постійно постимо нашу роботу в соціальних мережах, аби люди бачили, куди витрачаються кошти. Адже, тут не лише наша допомога, а й тих, хто фінансує волонтерство».
Єлизавета Близнюк, студентка 1 курсу факультету психології та соціальної роботи: «Займаюся волонтерством зі школи. Для мене важливо нести добро, тому волонтерю з великим задоволенням. Із приходом війни в наше життя, я чітко зрозуміла для себе, що і зараз зроблю все можливе. Я працюю онлайн, кейс-менеджеркою на гарячій лінії від Української Волонтерської служби. Приймаємо термінові запити на гуманітарну допомогу / перевезення / пошук ліків / допомогу військовим. Спочатку було важко, працювала по 7 годин щодня, потім із початком навчання зменшила зміну до 5-и годин, але навіть коли важко, продовжую працювати, адже є величезна мотивація допомогти людям і, якщо я можу, зроблю все, що від мене залежить.
Найголовніше — бажання допомогти та мотивація. Особисто я відчуваю, що кожен закритий мною запит, може стати спасінням для людини, і це нереально мотивує. Я хочу бути поряд у такі важкі часи, адже кожен із нас зараз працює заради України на своєму фронті. Я волонтер і цим пишаюсь!».
Неможливо не пишатися цією нестримною жагою наших студентів — допомагати рідній країні. Така людяність, чистота намірів та єдність народу несуть у собі надзвичайну цінність — і вже становлять величезну частину перемоги. Найголовніше пам’ятати: разом ми — сила!
Дінара Алібейлі, Вікторія Бухта, Анастасія Квашніна,
пресслужба факультету