Нарешті ми дістались Італії. Доба промайнула швидко, хоча здавалось, що час тягнеться дуже і дуже довго. Особливо складно було чекати на кордоні з Польщею, де ми вимушені були затриматись щонайменше години на три. Як виявилось, у трьох із наших попутниць були проблеми з документами, тож довелось з’ясовувати. До речі, одну з них все ж «розвернули назад». Години в дорозі, Польща, Чехія та Австрія за вікном і от довгоочікуване: «Ну що, дівчатка? Приїхали!». Тож, вітаю, Брешіє!
Тиждень гостюватиму у бабусі та її родини. І я дуже рада, що тут є хтось, хто допоможе мені швидше адаптуватись. Тільки-но я сіла в машину, ми рушили — і одразу зрозуміла, що я не вдома. Хоча люди всюди однакові, звички — різні. Навіть правила дорожнього руху тут ніби є, але наче немає.
Мене розмістили у великій гостьовій кімнаті, з громіздким ліжком, доволі місткою шафою, гарним настінним дзеркалом та нереально крутим практично панорамним вікном. Вид із нього просто неймовірний. Гори, начальна школа, а з іншого боку стара, але надзвичайно доглянута церква зі дзвоном, що звучить кожні півгодини. У мене так і не вийшло до цього звикнути, і взагалі до усіх цих гучних звуків. Найтривожнішим, до речі, був шум гвинтокрила, особливо, коли довелось почути це вперше. Вночі. Як виявилось, то це явище тут часте, бо це один із способів пересування поліцейських, пожежників, швидкої або будівельників, які щось або комусь щось доставляють на височини.
Погода тут тепла, хоча за декілька тижнів вже почнуться заморозки. Не скажу, що на півночі Італії холодніше, ніж на півдні України, але для італійців навіть 10-15 градусів тепла — справжній мороз.
Італія зустріла мене дощами. Короткочасними та теплими, тому це зовсім не лякає.
Кажуть, це на щастя. Тож як у таке не вірити?
Аліна Оганезова,
пресслужба факультету
Попередній матеріал авторки читайте за посиланням