Одеса оживає.
Бруньки ось-ось почнуть розпускатись, сонце починає не тільки світити, а і гріти, світловий день стає довшим. Небо не плаче.
Люди на вулицях вже не такі понурі, як наприкінці лютого. На бульварі Жванецького закохані, обіймаючись, дивляться на море та порт, підлітки невеликими компаніями сидять на лавках, а собачники деінде вигулюють своїх вихованців. Про трансформацію реальності нагадують періодичні сирени, жителі дворів, які колективно прибирають сміття у бомбосховищах.
Люди у волонтерських штабах все ще повні ентузіазму. Одесити й одеситки вже навчилися вправно вплітати стрічки у маскувальні сітки, швидко замішувати тісто для пиріжків для хлопців з територіальної оборони та збирати коробки з гуманітарною допомогою.
Весінньої Гуморини цього року не буде (буде «Гуморина-Джевеліна»), але ще є шанс на проведення літнього Одеського Кінофестивалю, — тож у червні кожен російський солдат має бути або у Сочі, або в чорному пакеті. Обов’язково. Бо українська спільнота волонтерів і кіноманів цього не пробачить.
Шкода тільки, що за наше відносно спокійне життя платять своєю кров’ю інші області, які виступають для нас щитом.
Присмак дежавю весни 2014-го року все ще відчутний: Україна в огні, і немов ще трохи — і це полум’я перекинеться і на твій Дім. Але, як співав гурт «Аква Віта», тепер усе інакше, і передусім у світоглядному плані: більше ніхто не підіймає триколори над Дюком і не кричить про «фашистскій госпєрєворот». Місто ще ніколи не було таким згуртованим — прикро, що приводом до цього стало саме повномасштабне вторгнення. Можливо, до цього ми могли прийти тільки, потрапивши у справжню критичну ситуацію. Тепер любити українське в Одесі, де завжди було багато людей з аполітичними чи інтернаціональними поглядами, значно простіше, ніж тоді, коли на організацію патріотичних акцій дивились або здивовано, або зверхньо.
Незважаючи на нові складові нашого життя, в тилу іноді починає здаватись, нібито нічого поганого не відбувається.
Але про все нагадують розповіді маріупольців у стрічці Твіттеру та повідомлення знайомого з окупованого Славутича.
Олександра Ковальова,
пресслужба факультету