День територіальної оборони традиційно відзначається українцями вже третій рік поспіль у першу неділю жовтня. Жінки також працюють у розділах ТрО на рівні з чоловіками. Навіть ті, хто ніколи не тримали в руках зброю. Сьогодні наша редакція вирішила розповісти про декількох з них. Пані в ТрО: хто вони, про що думають, чому вирішили змінити життя та чим хочуть поділитися. Ми взяли інтерв’ю у бійців 122 окремої бригади територіальної оборони Одеської області, аби дізнатися відповіді на ці та інші цікаві питання.
За даними Міністерства оборони, у лавах ЗСУ служать більше 38 тисяч жінок. Окрім того, є цивільні люди, які приєдналися після початку повномасштабного вторгнення. Тому наразі армія налічує близько 50 тисяч військовослужбовиць, які обіймають різні посади. Ми поспілкувалися з чотирма пані: Ганною («Мангуст»), Оленою («Фельдшер»), Лілією («Сонечко») та Оксаною («Квітка»). Вони служать у територіальній обороні Одеської області та попросили не називати їхніх прізвищ.
— Яким було ваше 24 лютого?
— Коли почалася війна, ще на телебаченні ніхто не сказав, зателефонував мені син з Миколаєва, сказав: «Мамо, почалася війна». Звісно, день у мене минув жахливо. А наступного дня я прийшла до тероборони, тому що неможливо було, коли знаєш, що дитина твоя під вибухами, — згадує пані Олена, медик ТрО.
— Чи давно ви в теробороні? Можливо, цей досвід не новий для вас?
— Ніколи не служила в армії. Ми з сином прийшли сюди ще на початку, з 25 лютого вже служимо, — розповідає пані Ганна.
— У який момент ви зрозуміли, що хочете почати військову службу?
— Я взагалі не була готова до війни, а коли я прийшла до військкомату, коли побачила дуже молодих людей… І я спитала чи вони одружені, чи в них є родини, продовження роду, а вони говорили: «Ні, але ми йдемо воювати». Саме тоді, коли я подивилась на цих молодих людей, до мене прийшло повне усвідомлення, що я теж буду служити, — ділиться спогадами пані Оксана, бойовий медик із позивним «Квітка».
— Після того, як зрозуміла, що тут у роботі чимось можу допомогти іншим людям, таким же синам. Ніхто не хотів воювати. Син у мене такий, чоловік пішов (до армії), а я чому — ні? Я завжди першою йшла, — пояснює «Фельдшер».
— Розкажіть, будь ласка, де ви працювали до початку повномасштабної війни?
— Я не служила, але я вже була фельдшером. Спочатку в районній лікарні працювала, а зараз я працюю, точніше, працювала… до війни… у Християнській клініці», — згадує пані Олена.
— Раніше? Можу лише сказати, що більше 20 років я ФОП, лікар-терапевт, — додає «Мангуст».
— Я вчителька української мови та літератури в одній з місцевих шкіл. Я збудувала будинок, зробила кар’єру, виростила дітей, тобто, по суті, усі свої питання закрила, плюс я гарно стріляю. Тепер служу в третій роті тероборони: я стрілець і солдат, — додає «Сонечко».
— Розкажіть, будь ласка, про роль жінок у війську.
— Справа в тому, що жінка в армії дуже потрібна, однозначно. Так було завжди, ви згадайте Запорізьку Січ, коли козаки йшли, а жінки залишалися вдома. Чого у нас жінки настільки самостійні, поводяться нарівні з чоловіками? Через те, що у нас це вже закладено століттями, правильно? Він ішов, а вона ставала там «командиром», усе «розрулювала», усе вирішувала й зараз нічого не змінилося, — коментує пані Лілія.
— Чому, на вашу думку, українки вступають до лав ЗСУ? Це якось пов’язано з характером?
— Звичайно, бо українська жінка може не тільки зліпити вареники, але також і постояти за свою родину, — пояснює пані Ганна.
— Як ви сприймаєте свою нову «професію»?
— Я пишаюся тим, що тепер військова, чесно. У перші місяці я навіть просила керівництво, щоб відправляли в різноманітні відрядження разом з іншими бійцями, наприклад, до Миколаєва. Але мені відмовляли через відсутність досвіду бойових дій. Єдине, що мене не влаштовує на новому місці роботи, — лайка. Я б виключила її взагалі й намагаюся боротись з такими звичками своїх бійців, — зізнається «Фельдшер».
— Як до вас ставляться колеги-чоловіки?
— Хлопці нам дуже допомагають. Усі чуйні, привітні. Ти почуваєшся тут, мабуть, на висоті. А ми приносимо їм якусь радість, якесь різноманіття в службі. Ну ви бачите, у нашому приміщенні, наприклад, завжди багато квітів, — розповідає «Мангуст».
— Чи почуваєте ви себе якось по-особливому, зважаючи на те, що тут служить лише шестеро жінок?
— Навіть не знаю. Я не можу сказати, що ми тут королеви, але ми все ж дівчата, — посміхаючись відповідає начмед, пані Ганна.
— Поговорімо трохи про інше. Чому, як ви вважаєте, наш народ так швидко об’єднався в боротьбі з ворогом?
— Розумієте, ми незалежні, ми не живемо «під чиїмсь чоботом», нам ніхто не наказує. Ми — вільна країна й до цього теж були вільні. Це нас єднає. Ми, насправді, не край росії, а центр Європи. Це дві великі різниці. У нас інший закладено фундамент, отакий, на якому будується сама особистість, — резюмує «Сонечко».
— Чи змінилось розуміння свободи після початку вторгнення? Як саме?
— Думаю, так. Тепер розумію, що навіть та свобода, яку ми маємо зараз: свободу говорити, свободу працювати, свободу навчатись, свободу мандрувати й зустрічатися з друзями — це все теж свобода й «руський мир» нам цього не дасть, — запевняє пані Ганна.
— Чи стикалися ви за весь час служби з якимись упередженнями стосовно жінок в армії?
— Так, спочатку казали деякі в ТрО: «Ой лишіть, з вами там буде більше проблем». А чого така впевненість, що саме зі мною буде більше проблем? Я так не вважаю, тому що я думаю, що все-таки я досить сильна, у мене є певний стержень. І якби могла вбити путіна, я б у лоб вистрілила, чесне слово. От не знаю, скільки в мене ненависті, скільки негативу, ну просто… Я, мабуть, так сильно не ненавиділа нікого, як ненавиджу їх. Такої сили почуттів у мене ніколи не було. Я готова вбивати, вбивати орків, інакше їх не сприймаю. І рука моя не здригнеться, — відповідає «Сонечко».
— Що б ви порадили людям, які вагаються, чи вступати їм до військових угруповань?
— Раджу кожному чоловікові та кожній жінці замислитись над тим, що станеться, якщо окупанти прийдуть до їхніх міст, як повторяться події з Бучі, де вороги безжально катували та ґвалтували людей. Це буде краще, як вважаєте? Якщо ти не пішов до армії воювати, ти маєш бути волонтером. У нас от багато дівчат є волонтерами. Кожна людина має внести якусь лепту, — переконана пані Олена.
Як бачимо, жінки в теробороні доводять, що кожен може зробити щось для своєї Батьківщини. Хоча їхнє життя кардинально змінилося за останні місяці, вони не втрачають оптимізму та щоденно працюють, наближаючи нашу перемогу. Від імені редакції, ми вітаємо всіх військових тероборони з професійним святом та дякуємо їм за віддану службу.
Марія Пушкаревська
Редакція «DeFacto»
Джерело фото: фото автора