Поет і аудиторія, література і критика, творчі пошуки – ці та інші питання ми обговорювали з Дмитром Журавлем – молодим письменником, журналістом, магістром ОНУ імені І. І. Мечникова.
— Привіт, Дмитро. Як розпочався твій шлях поета?
— Свідомо розпочався, мабуть, десь років п’ять тому, але тут така штука, що я дуже сильно не люблю слово поет. Не через те, який воно, власне, сенс має, а через те, як воно сприймається сьогодні. Бо, коли ти кажеш поет, до тебе не застосовують слово письменник, але, коли ти кажеш слово прозаїк, то ти автоматично стаєш письменником. Тому краще, мабуть, слово автор.
— Коли ти написав свій перший вірш?
— Це було дуже банально: у нас був чи не перший «літературник» у моєму рідному місті. Туди приїхали якісь автори з Одеси, з інших міст. Я був у ролі слухача. Мені було страшенно цікаво, страшенно не звично все це чути, бачити, що люди, які щось пишуть, можуть бути цікавими іншим. Власне після цього я щось там перше написав.
— Були на творчому шляху моменти, позбавлені творчості ?
— Так, це нормально, це стабільно. У кожного письменника вони періодичні, від того, що не має можливості, не має часу, або не має тих подій, які б змусили рефлексувати в тексти.
— Чи є у світі літератури людина, творчістю якою ти надихаєшся? Кого сьогодні читає Дмитро Журавель?
— Я б сказав так, що я читаю багато і різного, але тут питання «надихатися творчістю чи надихатися власне автором-людиною?». Якщо казати власне надихаєшся, то радше авторами. Ось є чудовий автор, режисер, письменник, мій друг — Валерій Пузік. Чудовий прозаїк. Він мене радше надихає своєю творчістю, своїм підходом до створення текстів. Тому що він вважає, що писати треба постійно, потрібно фіксувати кожну мить. Це при тому, що він ще й паралельно художник і режисер, він все одно надає перевагу своєму літературному автору.
— В одному з інтерв`ю річної давності ти сказав, що варто виховувати читацьку аудиторію. Якими шляхами? І чи маєш результати у цьому напрямку?
— Я думаю, що я абсолютно безрезультативний, тому що те, що відбувається принаймні в Одесі, це, як правило, якісь читання «своє для своїх». Виховувати аудиторію потрібно, тому що не завжди попит створює пропозицію, а дуже часто навпаки. Наприклад, та ситуація, яку ми маємо з Зеленим Театром, коли до нас привозять багатьох ліберальних авторів з Росії. Це ж не тому, що одесити прагнуть їх бачити, а тому що власне організатори мають можливість домовитися з ними. Аудиторію треба не стільки виховувати, скільки спрямовувати. Аудиторія – це абсолютно самостійна і самодостатня одиниця, це річ, яка в літературі, можливо, важливіша за автора. Тобто автор може лише давати якісь підказки, якийсь вектор подальшого їхнього руху, але аж ніяк не втручатися в їх особистий вибір. При цьому аудиторія в принципі вирішує подальше життя автора, типу успішність/не успішність. Якщо це автор, як Андрій Кокотюха, що ставиться до своєї творчості, як до ремесла, способу заробітку, то для нього аудиторія – це головне, на що він орієнтується. Він пише класичні масові твори, детективчики. Він вже назбирав 69 книг і пише десь по шість книг на рік. Це приклад людини, яка ставиться до літератури як до роботи. І яким чином він виховує аудиторію, він просто підтримує оцей свій пласт, який його читає, у постійному стані очікування нової книги і аудиторія звикає до нього. Але при цьому дуже важливо не забувати, що ти не єдиний. На тобі не фокусується ні літературний світ, ні світ в цілому. І я нейтрально ставлюсь до Кокотюхи, але він наголошує, що він не геніальний автор, він просто автор-ремісник.
— Litoda: як прийшла ідея про заснування подібного простору, які труднощі постали на твоєму шляху?
— То дуже випадкова ідея. Просто сидів на роботі, тоді працював кіномеханіком, і була якась необхідність, бажання фіксувати, як мені здавалося тоді, активний літературний процес, який відбувався в Одесі. Зараз я звісно розумію, що він не був таким активним, не був таким важливим. Але Літода, вона перетворилася на щось більше ніж про самофіксацію, автофіксацію. Вона фокусувалася на Одесі, але її «розфокус» зіграв і в інших містах. Літода вже, власне, померла, тому що це був проект, у якому абсолютно не підіймалося питання щодо монетизації. Але це був класний досвід, коли десять людей абсолютно ні за що, за якесь банальне дякую, ставляться до своєї роботи, як до чогось важливого, відповідально. Це було класно, коли якісь визнані автори постили наші інтерв’ю, анонси, тексти. Тобто нам вдалось вийти на якийсь рівень, але Літода – радше досвід, ніж те, що змогло щось змінити. Але зараз ми з Валерієм Пузіком створюємо новий проект. Він називатиметься «Арта». Якщо я зараз правильно процитую Валерія, то це «в умовах війни, ми відкриваємо свій культурний фронт, завданням якого є показати те, що ви не бачили, або не чули, але мали це знати».
— Як ти реагуєш на критику, і чи була ця критика? Можливо вона необхідна як рецепція творчості?
— Критика дуже важлива і потрібна річ. Її справді сьогодні мало, тому що навіть ті критики та критикеси, які сьогодні є в українській літературі, вони рідко бувають власне критиками, вони радше пишуть якісь рецензії та просто відгуки. Тут дуже багато питань, тому що як до літератури так і до кінематографа українського ставляться як до маленької дитини, яка підіймається на ноги і її не можна занадто критикувати, тому що це просто зіб’є її з ніг. Але я вважаю, що критика потрібна, потрібна критика жорстка, яка б вказувала на такі поверхневі, реальні помилки, але яка б не втручалась у власне бачення автора, бо, в принципі, головне для автора – це не слухати нічиїх порад. Але до вагомої нормальної критики варто прислухатися. Причому критиком може бути не лише людина з якимось спеціальним фахом, критик – це будь-який твій читач, який може сказати щось, що його обурило. Тобто я вважаю, що нам потрібна зараз критика негативна, яка б викликала якісь суперечки, підштовхувала автора до якихось змін своїх стандартів, якихось своїх авторських вподобань. Критика, як б не хвалила все підряд, а яка б виховувала. Щоб автор міг, в свою чергу, виховувати аудиторію.
— Більшість твоїх поезій – це інтимна лірика. Простежується мотив – пара проти всесвіту. Вічне питання: а чи може митець бути щасливим в особистому житті?
— (сміється) Думаю, так. Чому ні? Не завжди автор біографічний це автор внутрішній. Ти можеш бути абсолютно не щасливий, але писати тексти про якісь світлі, високі почуття, та ти можеш бути абсолютно щасливим у житті, але під впливом подій, почутих, від інших людей, складати абсолютно протилежні тексти. Митець реальний не зобов’язаний жодним чином відповідати тому своєму образу, який він вкладає свідомо чи підсвідомо у свої тексти.
— Майже в усій українській культурі від історії до літератури Україна виступала скривдженою і слабкою, простежується комплекс меншовартості. Чи залишається ця тенденція в сучасному літературному процесі?
— Цей комплекс меншовартості й постійного пригноблення – це те, що в нас пішло зі шкільної літератури, ми читали, власне, твори, де українець завжди якийсь утиснений селюк, який страждає. Якому немає на що жити, який любить випити й має абсолютно примітивні, земні проблеми. Але ж поряд з тим розвивалася й інша література. Інша справа, яке тоді стояло завдання перед тогочасною радянською владою. Який образ, імідж українця потрібно було створювати. Зараз простежується зміни акцентів, усвідомлюються й активно обговорюються зміни й в шкільній програмі. Дуже важливо почати говорити. У сучасній літературі українець – це образ волелюбної людини, яка здатна на якісь зміни.
— Чи може український автор дозволяти собі писати суржиком або російською мовою?
— Це вибір автора, я не можу комусь вказувати, але, насправді, я не розумію навіщо тобі писати російською, якщо ти живеш в Україні. Ти маєш аудиторію – українців. Якщо тебе захочуть потім перекласти російською, і це не буде суперечити якимось твоїм громадянським позиціям – окей, перекладайся. Але важливо розуміти, що і письменник, і будь-яка публічна особа є зараз учасником інформаційної війни. Коли письменник пише російською, це не означає, що він поганий письменник. Це не означає, що він зрадник… Щодо суржику, суржик – це класна штука. Я вважаю, що вона може бути, має бути, але в міру. Є чудові автори, які пишуть суржиком. Здебільше цим зараз користуються блогери. Та ж Татуся Бо у своїх текстах абсолютно суржикомовна і це весело, прикольно. Зрозуміло, що це суржик не від незнання української мови, а для того, щоб легше висміяти, продемонструвати якісь проблеми, питання. Також я спокійно ставлюсь до використання якихось матюків у текстах, якщо вони необхідні, вони мають бути. Література – це живий організм. Ти можеш приносити, додавати у нього будь-що, незалежно від того, що подумають інші.
— Максим Дупешко відмічає, що сучасна українська література існує окремо від народу, а тому не в праві брати на себе відповідальність бути його представником та виховувати в людині Людину. Чи згодний ти з цим?
— Абсолютно незгодний. Не можу сказати, що сучасна українська література відірвана від народу. Ні, це якраз література, яка фіксує те, що відбувається з народом, те, що його турбує. Сучасна українська література — це фіксація, збереження, якась авторська правда.
— У сучасному глобалізованому світі український автор має переймати західні тенденції?
— У автора завжди є два шляхи: працювати так, як здається йому, або враховувати те, чого хоче широкий загал. Щодо західних тенденцій, я не вважаю поганим, коли автор знайомиться з літературною модою інших країн, переймає якийсь досвід, їздить на літературні конференції. Це окей, це дуже добре, так має бути. Так само автор має щось звідти собою привносити, і воно буде поширюватися в українській літературі. Література не може бути ізольована від іншого світу. Постійно має бути спілкування, комунікація, інакше ми перетворюємося на таких відлюдників, які створили свій маленький світ літератури, які не хочуть до нього нічого нового додавати. Ні, не треба робити літературу архаїчною, застарілою, консервативною. Вона має бути відкрита до змін.
Анна Мазур