Вимикаю бридке холодне світло екрану мого телефону і залишаюсь на самоті із темрявою. Я так втомлена. З того, як це розпочалось, я більше не мрію ні про що інше, крім припинення цього віфлеємського лиха. Переліки поранених і загиблих, кожного дня нові. Знищені «окупанти», але все-таки — люди. Найогидніше те, що війна стала звичною для нас, вона майже не лякає. Та страшна оруеллівська картина, коли країнам завжди потрібно воювати, не лишилась на папері, а перетворилась у реальну реальність, від якої хочеться сховатись під теплою ковдрою, і, затамувавши подих, чекати, коли страшний монстр полізе назад до шафи. Вмикаю світло, але це не змушує мене прокинутись. Мої очі вкриті багряною марлевою сіткою, і ось-ось вже з них бризнуть сльози.
Було сказано знайти більше статистики, більше інформації, прочитати цей матеріал і цей, але так хочеться виплутатись із цього лабіринту, де мінотавром виступає жага людства до крові. Я згадую, як мій дядько, приїхавши з поля бою, майже не посміхався нам. Його втомлені від дороги очі віддзеркалювали його бажання скоріше лягти на м’який матрац і забути все те, що він бачив. Коли він відкривав рота, сморід війни поширювався кімнатою. Бої, як алкоголь, залишають огидний присмак на губах. Спочатку ти не розумієш, що з тобою коїться, а згодом тебе мучить похмілля. Ти поранений, чи то серце болить, чи кров більше не біжить твоїми жилами… так не біжить, пересувається, як і ти від спогаду до спогаду, о горе, або людство покінчить з війною, або війна покінчить з людством. Не можна відмити кров сльозами, і тому він забороняє своїй жінці плакати, каже, що там все не так, що не потрібно йому жалітися, це така саме праця, як хлібороб або вчителька. Ах, і насправді, коли ми вивчали події Другої світової на уроках історії, то це були лише сухі дати, сухі події, кров на яких більше не відіграє багрянцем, від них більше не відходить металевий запах тієї крові та оглушливі стогони більше не чути серед міст і сіл.
Пам’ятає солдат аромат горілого тіла, його солодкий присмак й такий мерзотний вигляд? Навряд чи таке забувається, хоча мозок людини — унікальний, найважливішою його функцією є не збереження пам’яті, а повне її видалення, так, а насправді, що я їла сьогодні на сніданок? Пройшло понад сімдесят років, а людство не лише не позбавилось такого поняття, як війна, а розробляло все нові її види та способи реалізації.
—Чи переробляють в нас кришки від пластикових пляшок?
—Так, із них роблять протези для поранених, бачиш, а війна все ж таки двигун прогресу.
А чи можемо ми без війни. Я вмикаю телефон, там знову якісь новини. Як же мені сховатися від усього цього. Чи прийняти мені ім’я Олімпія, чи зав’язати червону хустину? Я пориваюсь туди, на допомогу, боже, куди цей світ біжить від мене, я зможу, я рятую. Хапаю кучері руками, затуляю очі, чекаю, повільно дихаю. Ні, я лишаюсь тут і продовжую вірити, що це все має кінець, ні не кінець, а тимчасове припинення. Це Корея, далі В’єтнам, Ліван, «Чорний вересень», Афганістан, Боснійська війна, Чеченська війна, Сирія і …ми. Воїн, бій, двигун прогресу, вершник апокаліпсису, військова операція, АТО, перемир’я, зрада, брехня, зневіра. Одна велика проблема людства – кожен зараз подумав про війну, і так, це вона, але задля чого це все. «Кров, навіть винних, що проливається із жорстокістю та достатком, навічно плямує Революцію» і кожну з воєн, я дуже хочу це додати. У вік популізму, а чого ще бажати. У вік рівності та свободи всіх, але з певним замочуванням і затуленням очей на деякі проблеми, ми маємо із повною переконливістю сказати, що будуємо мости довіри, знаходячись за гратами свого страху. Ми боїмося, що війна прийде до нас, позбавить життя. Ми не розуміємо – що війна не десь далеко, і вона наближається, вона не поруч, вона всередині нас самих.
Янушина Злата