Про внесок одеського осередку дисидентського руху ми чуємо небагато: зазвичай, тема шістдесятників обемежується двома рівнями – всесоюзним і загальноукраїнським. Місцеві журналісти, письменники, правозахисники та активісти могли займатися кардинально різною діяльністю, але їх об’єднувало одне – боротьба за справедливість.
Хоч і вважається, що в часи хрущовської відлиги тиск тоталітарної системи на суспільство послабився, у шістдесяті Радянський Союз увійшов з достатнім переліком неамністованих політв’язнів, арештованих за часів Сталіна, які продовжили відбувати термін в 25 років, хоча юридично таких строків позбавлення волі вже не було. Серед них, наприклад, був Святослав Караванський – одеський журналіст, мовознавець, перекладач і поет – який був двічі ув’язнений та у сумі провів 31 рік у таборах. У 1966-тому під час перебування у мордовських таборах він написав такі рядки: «Хто дав право людей карати // За правдиве, за щире слово, // За любов до сестри, до брата, // За любов до своєї мови? // Хто дав право, о, совість віку, // З найчесніших робити в’язнів, // А зате на чолі народу // Наставляти катів і блазнів?». Святослав Караванський став однією з перших жертв із представників одеського дисидентства.
У 1960-тому в республіках СРСР були прийняті нові Кримінальні кодекси: відтепер в УРСР позбавлення волі політичного характеру підкріплювались статтею 62 КК УРСР за «антирадянську агітацію і пропаганду». Одним із приводів до масових одеських репресій став бунт мешканців Молдаванки проти свавілля влади, коли представники міліції прямо на вулиці знущалися з одного з солдатів, а перехожі, до яких згодом доєднувалися й інші незадоволені політикою уряду щодо населення, стали на його захист. Протест був придушений військовими частинами, а близько двадцяти одеситів – притягнуто до кримінальної відповідальности. Наступним трапився арешт членів одеської організації «Демократичний союз соціялістів», які виступали проти диктатури КПРС, поширюючи свої листівки й в інших великих містах – тогодішньому Ленінграді, Харкові, Києві, Казані та ін.
В одеські шістдесяті зазвичай ув’язнювали за виготовлення та розповсюдження листівок: під згадану вище статтю попадали представники різних професій – і журналісти, і вантажники, і викладачі, і бригадири, і матроси. Наприклад, у цьому десятилітті за поширення листівок про радянський державний антисемітизм було позбавлено волі на три роки журналіста Давида Найдиса. Не уникнули зацікавленности з боку КДБ і організатори зустрічі студентів-філологів ОНУ ім. Мечникова з Василем Стусом, на якій обговорювалася історія української культури, подальша доля народу та мовна проблема у СРСР.
У 1965-тому була створена перша й єдина в СРСР бібліотека забороненої літератури та самвидаву, укладачем якої став В’ячеслав Ігрунов – тодішній студент. Він збирав випуски «Хронік поточних подій» (перший радянський непідцензурний дисидентський журнал) і книги заборонених дореволюційних, радянських і зарубіжних авторів, забезпечуючи їхнє копіювання та поширення. Після арешту В’ячеслава Ігрунова відповідним за бібліотеку став Петро Бутов – теж на той час студент – але за кілька років він теж був позбавлений волі.
У другій половині десятиріччя кількість місцевих дисидентів була невеликою. Однією з найпомітніших постатей того часу був Леонід Тимчук – він з друзями розповсюджував літературу самвидаву, листівки та письмові варіянти радіозвернення українських і російських правозахисників про судові процеси над радянськими активістами. У цей час діяч оголосив протест Верховній Раді СРСР та Політбюро ЦК КПРС, писав адресовані їм листи та брав участь у «демонстрації сімох» проти окупації Чехословаччини. У ці роки Леонід Тимчук познайомився з лікаркою-мікробіологинею Ніною
Строкатою – дружиною Святослава Караванського, якого у 1965-тому було вдруге заарештовано.
Після арешту чоловіка наступні шість років вона провела у боротьбі за звільнення його та інших політв’язнів, хоч і керівництво Центральної науково-дослідної лабораторії при ОНМедУ, в якій вона працювала, загрожувало звільненням. Протягом цього часу Ніна Строката разом із хірургом Олексієм Притикою та викладачем української мови Олексієм Різниковим також поширювала самвидав, збирала кошти на допомогу ув’язненим і писала листи на їхній захист. У 1971-му всім трьом інкримінували націоналістичну діяльність і антирадянську агітацію.
Як реакція на групове звинувачення трьох одеських дисидентів у тому ж році Ігорем Калинцем і В’ячеславом Чорноволом була створена перша в Україні суто правозахисна організація «Громадський комітет захисту Ніни Строкатої- Караванської», членами якої також стали Леонід Тимчук, Василь Стус і Петро Якір. Комітет встиг оприлюднити заяву та бюлетень «Хто така Н. А. Строката (Караванська)», проіснувавши 22 дні через початок хвилі тотальних репресій, під час якої за гратами опинилися майже всі учасники організації.
Святослав Караванський разом з дружиною був звільнений тільки у 1979- тому і висланий за кордон – в Одесу вони так і не повернулися. Перший час після початку етапу масових репресій Леонід Тимчук був одним із небагатьох дисидентів, кого оминув арешт, але регулярні обшуки в його квартирі тільки частішали. Продовжуючи клопотатися про звільнення Ніни Строкатої, він потоваришував з вчительками Ганною Голумбієвською та Ганною Михайленко, які теж зазнали переслідувань за популяризацію проукраїнських настроїв. У 1975-тому Леонід Тимчук був засуджений за сфальсифікованою справою «за хуліганство» на один рік примусових робіт, але завдяки заявам і протестам друзів-правозахисників був звільнений і отримав можливість продовжити діяльність.
У 1976-тому була створена загальнонаціональна Українська Гельсінська група, яка ставила собі за мету дотримання прав людини в УРСР згідно з Декларацією прав людини ООН і Заключним актом Наради у справах безпеки й співпраці в Європі. В Одесі фактично існував її осередок: окрім здійснення головної мети організації вже згадана Ганна Михайленко готувала та редагувала матеріяли УГГ, Василь Барладяну – дисидент, поет і мистецтвознавець – публікував свої праці та розповсюджував тексти, а помешкання Ганни Голумбієвської на вул. Мойсеєнка (сьогодні – вул. Мельницька) стало центром одеського дисидентства. Також вони організували мовчазну акцію протесту біля пам’ятника Пушкіну проти порушень прав людини в СРСР і щороку покладали квіти до пам΄ятника Тарасу Шевченку 9 березня і 22 травня.
Наступного року після довготривалих обшуків і переслідувань згаданий Василь Барладяну був заарештований. Ганна Голумбієвська відмовилася давати покази і на судове засідання прийшла з квітами, які їй так і не дозволили вручити підсудному. На жаль, друзям не вдалося добитися його звільнення – у таборах він провів шість років.
У вісімдесятих тиск на дисидентство все ще тривав: Василь Барладяну продовжував перебував срок ув’язнення у таборах, Ганну Михайленко було відправлено на вісім років на примусове лікування шизофренії (згодом під час експертизи в США було виявлено, що жінка ніколи не хворіла на неї). Одеська спільнота підписувала клопотання щодо їхнього звільнення та влаштовувала протести.
Більшість згаданих дисидентів на власні очі побачила розпад СРСР, стоячи і на одеських мітингах, і на столичних київських. Незважаючи на тиск, переслідування, допити й арешти рух опору зробив великий внесок у розвиток протестного духу наприкінці вісімдесятих, здобуття Україною незалежности та надання відсічі сепаратистським настроям на початку дев’яностих.
Олександра Ковальова, 2 кур, «Територія Прав[ди]»