Вітчизняна художня драма-трилер про дисидента та одного з представників української культури кінця XX століття Василя Стуса — очікувана кіноподія 2019 року. Прем’єра фільму відбулася 5 вересня та була присвячена до дня пам’яті поета. Життя письменника, кохання, душевний біль, жага до правди та талант, загублений тортурами — чи це все про що розповість нам «Заборонений»?
Художня драма була довгоочікуваною та жаданою, бо проєкт фільму став одним з переможців 10-го конкурсного відбору Держкіно у 2017-му. Також вражають темпи фільмування, офіційно вони стартували 20 квітня 2018 року, а закінчились у серпні 2018. Та чи можна створити вдалий фільм за такий короткий час? Кошторис – 38,5 мільйонів гривень, з яких Держкіно виділило 19 мільйонів гривень. Режисером стрічки став Роман Бровко, а авторами сценарію — Артемій Кірсанов та Сергій Дзюба. Саундтреками до фільму стали «Не топчіть конвалій» у виконанні гурту «Mandry» і «Колискова» від «Без Обмежень».
Фільм розділений на 3 частини, не однакові за розміром. У першій частині використано цікавий відеоефект: демонструються архівні кадри ще радянського Києва, які плавно стають кольоровими, сучасними та переносять глядача у часи Василя Семеновича. Операторська робота на високому рівні, ніби заглядає за лаштунки життя письменника.
Епоха у художньому фільмі передається дуже вдало, але більшість символів і натяків на радянський лад виглядають дуже клішовано та просто. Наприклад, українська творча інтелігенція виглядає кольоровою та дуже схожою на субкультуру стиляг. Їхні опоненти — міліціонери, донощики та недруги — навпаки, всі на одне обличчя: нахабні, грубі, лисі, в сірому одязі та агресивно налаштовані. Також штучною виглядає сцена танців, а саме, коли Валентина (Діана Розовлян) та Василь (Дмитро Ярошенко) заходять до приміщення зі словами: «Це ж твіст — заборонений танець». Здається, кінотворці не хотіли дати змогу глядачеві самому замислитися навіть над зрозумілими речами. Схоже на пропаганду?
Перша частина торкається теми дисидентства. Захопливою сценою є прем’єра картини Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» 4 вересня 1965 року, під час якої пройшов протест проти арештів української інтелігенції та лунає такий гучноголосий заклик В’ячеслава Чорновілала: «Хто проти тиранії — встаньте!», якій із запалом підхоплює Василь Стус. Дисиденти, серед яких: Алла Горська, Іван Дзюба, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Михайлина Коцюбинська, які згодом стали членами Української Гельсінської Спілки, про яку у фільмі, на жаль, ніяк не зазначено. У сцені з актом самоспалення людини на Хрещатику проти радянського терору Василь Стус зображений безпомічним. Його монолог — крик пораненої душі, яка втомилась від страждання, але залишається незламною та продовжує боротися — демонструє високу акторську майстерність Дмитра Ярошенка.
Якщо перша частина — це життя письменника до його ув’язнення, то друга, найменша частина, це судова справа. Окрім підставних свідків, бачимо Михайлину Коцюбинську та Світлану Кириченко, які захищають Василя Семеновича та відмовляються свідчити проти нього. Розглядаючи судовий процес над Стусом виникає питання: а де ж Медведчук? А його там майже немає. Є якийсь адвокат, схожий на молодого Медведчука, але його жодного разу не називають. А обумовлено це скандалом навпроти сцени з адвокатом Стуса, яку мали вирізати через погрози самого Віктора Медведчука. Для того, щоб лунало це прізвище — треба дозвіл особи, але хіба б режисер його отримав? Саме тому, постать адвоката залишається безіменною. Ось що думає автор сценарію Сергій Дзюба про скандальну ситуацію щодо цієї постаті: «Такого розголосу, як говорив Пилип Іллєнко (голова Держкіно України, — ред.), не було у жодного фільму. Дехто оцінив, що рекламна компанія завдяки такому скандалу, рахується в мільйон гривень. Про фільм дізналися і чекають на його вихід. Але негативний момент в тому, що більшість людей помилково вважають сцени суду головними. Дехто навіть називає це “політичною смертю Медведчука”. Але мені здається, що вони перебільшують».
Художність фільму демонструється у тому, що замість двох судових процесів нам показують один, але найбільш прикрашеною є саме третя частина.
Романтичної лінії Стуса та його дружини виявилося замало для кінотворців, і тому ми бачимо пару російських тюремників-чоловіків, як вшанування сучасних європейських тенденцій. Дуже дивно, коли драматичне життя однієї людини, ніби «розбавляють» сучасними вподобаннями. Також вигаданою є постать катувальниці Стуса, полковниці КДБ, Віри Холод, можливо, її ім’я несе в собі своєрідний символ жорстокості та ототожнення із радянською владою. Харизматичність акторів-КДБістів перевершила харизму самого Дмитра Ярошенка(Василь Стус).
Третя частина багата на флешбеки, і завдяки цьому змальовується типовий образ мешканця Донецька — шахтаря-бидла. Невдалий хід, враховуючи сучасні події на Донбасі.
Смерть видатного письменника виглядає дуже натягнутою за вуха та неправдоподібною, враховуючи, що в його смерті винен коханець-зрадник. Слабка сторона фільму — емоційність. Діалоги занадто театральні, а борцям-дисидентам не довіряєш через кам’яні обличчя, замість сили волі.
Взагалі проблемою третьої частини фільму є — мова. Якщо у перших частинах під час російськомовних фраз, ми бачимо українські титри, то у третій частині на російське чітке звучання накладається українське, таким чином, ми чуємо кожен з варіантів, через це, сприймання стає важчим і таке звучання спотворює фільм.
Підбиваючи підсумки, ми бачимо чітку постать незламного дисидента Стуса через висококласну акторську гру. Треба наголосити, що акторський склад хоча й схожий на своїх героїв, але не передає характер кожного. Натягнутою є романтична лінія письменника, яка не провідна, тому не зрозуміло, навіщо на неї витрачено більшість першої частини.
Щодо технічної складової фільму: дуже різкі необумовлені переходи між сценами, кадри у фільмі не закінчуються, а згасають, перекидаючи глядача вже на нову локацію. Захопливий ефект використовується на початку кожної з частин: лунають вірші поета, які повністю передають настрій та положення дисидента у різні етапи його життя.
Попри недоліки фільму, «Заборонений» є вдалою спробою ознайомлення з видатними постатями української культури. Бо саме через байдужість до власної історії виникають проблеми, які інколи не можна вирішити взагалі. «Терпи, терпи — терпець тебе шліфує, сталить твій дух — тож і терпи, терпи», — залишається незмінним гаслом глядача українського кіно.
Злата Янушина