Як це — викладати англійську в іншій частині світу?
Рівно о 10 годині ранку я відчиняю двері місцевої кав’ярні та з передсмаком цікавої зустрічі заходжу всередину. Привітно усміхаюсь працівникам закладу, повільно оглядаю залу й бачу жінку, яка вже махає мені рукою, запрошуючи за столик. Поки ми чекаємо нашого замовлення, вона зі сміхом розповідає мені, як намагалася замовити каву, але офіціант дуже здивувався, почувши з її вуст англійську мову.
Вона — Кара Стайнер, громадянка Сполучених Штатів; живе в Одесі вже півроку та викладає англійську мову в London School of English. Кара розповіла про те, чому вона переїхала до Одеси, які труднощі відчувають іноземці в Україні та про важкі моменти своєї праці.
— Чому ти вирішила викладати англійську іноземцям?
— Насправді це була ідея однієї моєї знайомої, так що спочатку я над цим не думала. Вона розповіла про свої плани навчати англійської іноземців, щоб отримати сертифікат. В той час я вступала до аспірантури, проте не була впевнена на 100%, що хочу цього. Тож, коли я почула про викладання від своєї подруги, то подумала: «О, а це непогана ідея».
— Як родина поставилася до твого рішення жити й працювати в іншій країні?
— Вони поставилися до цього з підтримкою. Коли я переїхала до Японії (це була моя перша країна), я думала, що вони хвилювалися. Зараз це вже стало звичною справою. Ніхто не змушує мене відчувати провину за те, що я не вдома. Не було ніякого тиску, не було запитань «А коли ти прийдеш додому?». Всі знають, що моя робота — там, зовні. Інколи я думаю, що вони, мабуть, мали хоча б трохи хвилюватись. Але їм, здається, дуже добре без мене (сміється). Проте у мене є племінники, які всім цим цікавляться, і це добре. Наша родина не дуже багато подорожує, тож, я гадаю, племінникам було дуже важливо дізнатися про те, що є за межами маленького містечка у маленькому світі. Але так вся родина мене підтримує, ніхто не хоче бачити мене вдома (сміється). Зазвичай я бачу їх один раз на рік: наші зустрічі залежать від моєї роботи. Одного разу мене не було 2 роки, я працювала тоді в Японії, і моя мама приїхала до мене тільки на 4 дні. Коли я повертаюся до Штатів, то стає важко жити разом: я жила сама ще зі старшої школи. Тому зараз, коли я приїжджаю на довгий час, ми починаємо дратувати один одного.
— В яких країнах ти викладала?
— Це була Японія, Коста-Рика, Гонконг і зараз Україна.
— Яка країна була для тебе найдивнішою?
— Японія була максимально незвичною. Це була перша країна, тож, адаптація також була дуже важкою. Я виглядала інакше, ніж більшість японців, тому всі витріщалися на мене. В Україні люди не знають, що я «інша», доки я не почну розмовляти, а японці вперто дивляться на тебе, тому що ти для них виглядаєш дуже дивно. Окрім цього культура зовсім інша: на робочому місці, на вулиці все відрізняється. В Гонконзі було також незвично. Там, як для мене, дуже багато людей, завеликий натовп. Я була в Нью-Йорку, в Лондоні, проте Гонконг… Це нереально, та дуже важко витримати.
— Чи боялася ти перед своїм першим уроком?
— В Японії я викладала здебільшого дітям, тож, мій перший урок був дуже важким. У нас були хороші тренінги, проте це все рівно було страшно. Перші заняття були жахливими. Тут я не вчу стільки дітей, у мене є дорослі групи. Я маю на увазі, звичайно, що дорослі теж завжди трохи нервують: університет, робота тощо. Але це не те саме. Перший день в Японії був на найвищому рівні нервів. Це дійсно було погано. 4-річні діти качалися по підлозі, потім знімали свої шкарпетки. Я дивилася на це й думала: «Що ця дівчинка робить?». Дітей було лише шестеро, проте відчувалося, ніби їх там сотні. Я намагалася співати з ними, проте ніхто не слухав. Всім байдуже. Звісно, потім все було значно краще, мені допомогли викладачі, але я досі пам’ятаю перший урок. Мало що можна порівняти з цим днем.
— А що стосовно дорослих? Їм легше викладати, ніж дітям?
— Не сказала би, що дорослих вчити легше. Це та тема, яку викладачі постійно обговорюють. Всюди є як добрі, так і погані сторони. Дорослі зазвичай займаються після роботи: вони втомлені, взагалі не мають бажання знаходитися тут, на занятті, та постійно використовують свої телефони. І хоча ми, викладачі, розуміємо це, маємо бути суворими, тому що студентам тільки дай палець, вони всю руку захочуть відкусити. Ти можеш допомогти дітям, змінити їхні звички, а дорослі просто зациклені на своєму. Діти більше схильні до спілкування, їх не так важко змусити говорити. Зараз у моєму розкладі ідеальний баланс між дітьми та дорослими. Це допомагає вберегти мій день від того, щоб він став надто нудним та надто важким.
— Чому ти вирішила працювати в Україні?
— Мені закортіло спробувати щось нове. Я вже була в Азії, тому захотіла подивитися іншу частину світу. Я подавала заяви на роботу в школі в Росії та в London School of English. Мені прийшла відповідь від LSE. Тоді я подумала, що мене затвердили в київському філіалі, але після співбесіди мені сказали: «О, ти їдеш до Одеси». Люди часто цікавляться, чому я поїхала в ту чи іншу країну працювати, а я завжди відповідаю: «Я не обирала місце. Це місце обрало мене». Ти ніколи не знаєш, де закінчиш. Ти просто шукаєш місце, знайомишся там із людьми та занурюєшся в нього.
— Що ти думала про Україну до переїзду сюди?
— Буду чесною, я знала про Україну небагато, не враховуючи конфлікту. Я не мала ніяких попередніх думок стосовно цього. У США ми всі трохи «self-absorbed» (зациклені на собі — прим. автора). У мене не було ніяких упереджень. А що я зрозуміла вже тут… Ти прибуваєш до аеропорту — це ніби презентація, це перша річ, яку ти бачиш у новому місці. Після цього ти їдеш до центру й починаєш спілкуватися з людьми. У Штатах ми всі маємо великі очікування стосовно сервісу, це дуже типово, що кожен намагається проявити себе якнайкраще та постійно робити тебе щасливою. І я була приємно здивована, що в Одесі всі більш-менш дружелюбні.
— З якими труднощами ти зустрілася в Одесі?
— Тут дуже багато людей, які завжди готові тобі допомогти, якщо помічають, що ти розмовляєш англійською. Як, наприклад, трапилося зі мною в аеропорту. Там я зустріла жінку, яка добровільно допомагала мені порозумітися з працівниками. Незважаючи на мовний бар’єр, це не було надто важко. Проте є дрібниці, які для мене доволі незвичні, наприклад, звичка людей влізати без черги. Тому я не люблю магазини. Одного разу біля мого будинку ремонтували дорогу і не було встановлено жодного попереджувального знаку. В Україні це все менш формально, ніж у США. Легко побачити речі, які тобі не подобаються, і думати про це з упередженням на кшталт: «А, це просто Україна». Потім ти помічаєш, що є купа речей в Америці, які виявляються неправильними: поганий сервіс, закриті дороги тощо. Але це легше побачити, коли ти в іншій країні, і тоді ти замислюєшся над тим, як ти раніше цього не помічав.
— Що для тебе найважче у викладанні?
— Ти маєш вивчити студентів: зрозуміти, з якими проблемами вони можуть зустрітися, їхні очікування, їхня поведінка. У викладачів є свої плани, свій досвід; вони думають, що все піде певним шляхом. Потім ти заходиш до кабінету та згадуєш, що тут перебувають люди, які граються з тобою, і це не буде просто спілкування. Ти маєш знати, як студенти будуть думати, як будуть працювати. Тут є багато факторів, адже кожна країна різна, кожне місце різне. Наприклад, одним із визначальних факторів є те, хто оплачує навчання. Люди, які платять самі за себе, можуть ставитися до цього серйозніше. Люди, за яких платять батьки, не надто піклуються про це. Викладач має пам’ятати, що він все-таки продає цей курс. Навіть якщо хочеться запитати студента: «Що з тобою не так? Де твоє домашнє завдання?», ти не можеш так вчинити, тому що ти зацікавлений у тому, щоб ця людина приносила кошти. Треба пам’ятати, що ті учні, яких ти не хочеш бачити, все ще тут (сміється). Вони все ще оплачують навчання, так що це стає компромісом між бізнесом і викладанням. Треба пам’ятати, що це система, яка потребує грошей. У кожного є ідея, як це має виглядати — і це реальність, з якою ми маємо змиритися.
Спілкувалася Анастасія Балєва