Одеський національний університет імені І. І. Мечникова

«Я зрозуміла, що мовчанням себе не захистиш…»

Студентам-журналістам Одеського національного університету імені
І. І. Мечникова пощастило познайомитися з Мирославою Гонгадзе.
Після жахливого вбивства в 2000-му році її чоловіка, журналіста Георгія
Гонгадзе, котрий займався розслідуванням корупції у верхніх ешелонах
влади, вона змушена була переїхати до США.
Зараз Мирослава очолює Українську службу «Голосу Америки», яка,
разом із відомим українцям «Радіо Свобода», входить до «Бюро
міжнародного мовлення».

— Чи існують проекти, які передбачають співпрацю США та
України?
— Я керівник і редактор української служби «Голосу Америки». Ми
працюємо у Вашингтоні. Це державна структура, яка фокусується на
зовнішній погляд, що фігурує в Україні. Намагаємося дати щось, що тут не
можна отримати (експертну оцінку західних політиків, інвестицій). Існує
проект «Успішні українці», де ми шукаємо тих, хто виїхав за кордон, і
розповідаємо про них. Ми намагаємося знайти те, що буде корисним для
України. Випускаємо відеопродукти: «Вікно в Америку», «Студія
Вашингтон», «Час-Тайм». Розвиваємо соціальні мережі.
— Чим, на Ваш погляд, відрізняються умови роботи журналістів у
США від українських?
— Думаю, не особливо є різниця. Журналісти однаково багато
працюють і там, і тут, зарплати також невеликі. Зрозумійте одне, що
журналістика — це покликання, а не робота. Якщо ви йдете, щоб заробити
гроші, то можете навіть не намагатися. Я провела минулий рік в
Гарвардському університеті як дослідник, де працювало ще 27 журналістів.
Усі були в однакових умовах, усі скаржаться на малі зарплати, складні умови
життя, але це — частина нашої професії. Є зірки, які літають особистими
літаками та заробляють мільйони, але їх надзвичайно мала кількість.

— Як треба боротися з олігархічним впливом на медіа?
— Потрібно вирішувати загальну суспільну проблему. Поки не
з’являться рівні можливості для створення бізнесу в Україні, ми не можемо
говорити про незалежні медіа. Не секрет, що декілька олігархів контролюють
всю систему не лише медіа, а й інших сфер життя. Медіа — це не стільки
прибуткова структура, як соціальна робота. Якщо ми, журналісти, насичуємо
людей неправдивою інформацією, то ми відповідальні за це. Боротися з цим
повинні, певною мірою, журналісти, дотримуючись стандартів роботи.
— Яка Ваша думка, щодо свободи преси в Україні сьогодні?
— В Україні є великий плюралізм, але немає незалежної журналістики.
Тиск на безпеку журналістів, їхню роботу відбувається зараз усюди.
Насправді журналістська професія перебуває зараз у великій кризі. Усе, що
ми можемо робити, — це захищати один одного. Існує наразі багато програм,
що допомагають потерпілим родичам, дають поради та захист журналістам.

— Що Ви можете сказати про Володимира Зеленського?
— Я ніколи не зустрічалася, але маю бажання поспілкуватися з ним.
Людина, котра отримала 72% підтримки населення України, вартує тощо,
щоб звернути на неї увагу. Зрозуміло, що він має харизму, вміє комунікувати.
Чи вміє Володимир Зеленський виконувати свою роботу, я поки що не знаю.
Як кажуть в Америці: «найближчим часом побачимо». Мене турбують деякі
його кроки, трішки авторитарні дії. Можливо, це його бажання швидко щось
зробити, показати свою ефективність, або це його стиль. На цьому етапі, з
моєї точки зору, він достойний, щоб його підтримали. Але потрібно
контролювати та бути обачними.
— Як працює середньостатистична телевізійна студія в США?
— У нас нема якогось особливого макіяжу, нема одягу, який вам дають,
відсутні спеціальні привілеї. Я їм обід за робочим столом, адже потрібно
виходити в ефір, я фарбуюся, роблю зачіску та все інше самостійно. Всі наші
ведучі пишуть всі тексти й підводки самостійно. Немає такого, що хтось
замість тебе пише, а ти читаєш із суфлера.
— Які недоліки в роботі медіа у США Ви можете виокремити?
— Я працюю в Америці вже 18 років. Один недолік, який завжди мені
кидається в очі — це інформація та шоу, що перетворилися у манію. Не
подобається егоцентричність телевізійних ведучих, адже люди виходять у
ефір не заради інформації, а заради себе, щоб покрасуватися.
— Які у США настрої щодо резонансних нововведень в Україні?
— Один мій знайомий сказав: «В Україні передали естафету будування
держави новому поколінню». Уряд дуже молодий, тому є страх, що не буде
вистачати досвіду. Все ж таки потрібно радитися і дослуховуватися до
освіченіших людей. Але люди підтримали це, тому мають дати шанс на
зміни.
— Недавно була створена премія імені Гонгадзе, у чому її
особливість?
— Вона побудована на тому, що є журі, яке пропонує кандидатів. Ніхто
не може подати заявку на премію, це не конкурс. Головне завдання, це
подяка людям, які розвинули та покращили життя завдяки певним проектам.
— Що мотивує Вас рухатися далі?
— Мені важливо, щоб моя робота допомагала людям. Я втомилася
бачити українців, які є дорослими дітьми, що очікують все на посудині
принесене. Адже так не буває. Я сподіваюся, що молоде покоління не чекає
манни небесної. Мене мотивує бажання дати людям інформацію, щоб їм було
легше. Журналістика — це ніби моє повітря. Якщо кожен буде хоч щось
робити, то країна зміниться на краще. Я часто робила речі, у які ніхто не
вірив, тому якщо є бажання — не зволікай.
— Як вести себе, коли загрожує небезпека, перешкоджання
професійній діяльності?
— Я намагаюся не конфронтувати з людьми. Мій стиль у роботі — не
заважати виговоритися людині, не ставити багато запитань. Я знаходжу
контакт із людиною, і тоді вона наговорить такого!.. (сміється). Важливо

вміти слухати й задавати дуже правильні запитання… Але інколи
журналістові доводиться йти на конфронтацію. Важко бути одному, потрібно
шукати команду. Є чимало тренінгів, які навчають журналістів уміння
захистити себе.
— Переслідування та вбивства громадських активістів — це
українська традиція?
— Це загальносвітова традиція. Дуже рідко можна отримати результат
щодо розслідування злочинів. В Україні просто це посилюється через те, що
нема захисту й дотримання прав. 19 років триває розслідування щодо мого
чоловіка Георгія Гонгадзе, і повного правосуддя досі не має. Головне — не
здаватися, тиснути на владу та вірити в свої сили. Я зрозуміла, що мовчанням
себе не захистиш. 19 років тому було багато вбивств активістів, але всі
боялися поворухнутися. Справа про мого чоловіка — чи не єдина, де
злочинці понесли покарання.
— Інколи наставав момент професійного згорання?
— Звичайно. Напевно багато з тих, хто довго працює на одному місці,
відчуває це на собі. З’являються думки про зміну професії, діяльності тощо,
але як тільки починаю займатися іншою роботою, одразу відчуваю
дискомфорт і важливість саме журналістської діяльності. Для мене важливо
бути суспільно ефективною. Якщо ви знайдете своє покликання, то будете
завжди повертатися до цього, незважаючи на втому.
— Що повинен вміти та знати журналіст у майбутньому?
— Це насамперед повинні бути амбітні, активні люди. Журналіст
повинен вміти робити все: писати, монтувати, знімати, бути редактором і
продюсером. Для цього в нас наразі часто практикується ротація журналістів:
перший тиждень ти виконуєш одне, другий — інше. Обов’язковим критерієм
є знання мов, і не важливо, в якій країні ви будете працювати.
— Ви маєте досвід роботи з кінематографом. Чи не виникало
бажання зняти власний фільм?
— Так, я вже давно мрію зробити декілька фільмів: про українську
незалежність, про будапештський меморандум. Я дуже сподіваюся, що мені
дадуть час цим займатися, адже реально дуже складно поєднувати новинну
індустрію з чимось іншим.
— Чи плануєте повернутися на Батьківщину?
— Так, я думаю про це впродовж вісімнадцяти років і досі живу в США.
Причина така: по-перше, мені потрібно було виховати дітей і зривати їх з
навчання та щось змінювати зовсім не хотілося. По-друге, і більш важливе, я
завжди хочу бути ефективною. В Україні важко щось будувати, бо ти
будуєш, а його руйнують. Натомість, в Америці ти вкладаєш зусилля і маєш
завжди від цього результат. Дуже сподіваюся, що скоро всі будуть рівні
перед законом, буде стійка особиста безпека. Коли будуть такі умови, я із
задоволенням повернутися в Україну. Поки я роблю достатньо, щоб
допомогти країні, хоча б в інформаційному плані.

Вероніка Джога