Одеський національний університет імені І. І. Мечникова
«Я зрозуміла, що мовчанням себе не захистиш…»

Студентам-журналістам Одеського національного університету імені
І. І. Мечникова пощастило познайомитися з Мирославою Гонгадзе.
Після жахливого вбивства в 2000-му році її чоловіка, журналіста Георгія
Гонгадзе, котрий займався розслідуванням корупції у верхніх ешелонах
влади, вона змушена була переїхати до США.
Зараз Мирослава очолює Українську службу «Голосу Америки», яка,
разом із відомим українцям «Радіо Свобода», входить до «Бюро
міжнародного мовлення».

— Чи існують проекти, які передбачають співпрацю США та
України?
— Я керівник і редактор української служби «Голосу Америки». Ми
працюємо у Вашингтоні. Це державна структура, яка фокусується на
зовнішній погляд, що фігурує в Україні. Намагаємося дати щось, що тут не
можна отримати (експертну оцінку західних політиків, інвестицій). Існує
проект «Успішні українці», де ми шукаємо тих, хто виїхав за кордон, і
розповідаємо про них. Ми намагаємося знайти те, що буде корисним для
України. Випускаємо відеопродукти: «Вікно в Америку», «Студія
Вашингтон», «Час-Тайм». Розвиваємо соціальні мережі.
— Чим, на Ваш погляд, відрізняються умови роботи журналістів у
США від українських?
— Думаю, не особливо є різниця. Журналісти однаково багато
працюють і там, і тут, зарплати також невеликі. Зрозумійте одне, що
журналістика — це покликання, а не робота. Якщо ви йдете, щоб заробити
гроші, то можете навіть не намагатися. Я провела минулий рік в
Гарвардському університеті як дослідник, де працювало ще 27 журналістів.
Усі були в однакових умовах, усі скаржаться на малі зарплати, складні умови
життя, але це — частина нашої професії. Є зірки, які літають особистими
літаками та заробляють мільйони, але їх надзвичайно мала кількість.

— Як треба боротися з олігархічним впливом на медіа?
— Потрібно вирішувати загальну суспільну проблему. Поки не
з’являться рівні можливості для створення бізнесу в Україні, ми не можемо
говорити про незалежні медіа. Не секрет, що декілька олігархів контролюють
всю систему не лише медіа, а й інших сфер життя. Медіа — це не стільки
прибуткова структура, як соціальна робота. Якщо ми, журналісти, насичуємо
людей неправдивою інформацією, то ми відповідальні за це. Боротися з цим
повинні, певною мірою, журналісти, дотримуючись стандартів роботи.
— Яка Ваша думка, щодо свободи преси в Україні сьогодні?
— В Україні є великий плюралізм, але немає незалежної журналістики.
Тиск на безпеку журналістів, їхню роботу відбувається зараз усюди.
Насправді журналістська професія перебуває зараз у великій кризі. Усе, що
ми можемо робити, — це захищати один одного. Існує наразі багато програм,
що допомагають потерпілим родичам, дають поради та захист журналістам.

— Що Ви можете сказати про Володимира Зеленського?
— Я ніколи не зустрічалася, але маю бажання поспілкуватися з ним.
Людина, котра отримала 72% підтримки населення України, вартує тощо,
щоб звернути на неї увагу. Зрозуміло, що він має харизму, вміє комунікувати.
Чи вміє Володимир Зеленський виконувати свою роботу, я поки що не знаю.
Як кажуть в Америці: «найближчим часом побачимо». Мене турбують деякі
його кроки, трішки авторитарні дії. Можливо, це його бажання швидко щось
зробити, показати свою ефективність, або це його стиль. На цьому етапі, з
моєї точки зору, він достойний, щоб його підтримали. Але потрібно
контролювати та бути обачними.
— Як працює середньостатистична телевізійна студія в США?
— У нас нема якогось особливого макіяжу, нема одягу, який вам дають,
відсутні спеціальні привілеї. Я їм обід за робочим столом, адже потрібно
виходити в ефір, я фарбуюся, роблю зачіску та все інше самостійно. Всі наші
ведучі пишуть всі тексти й підводки самостійно. Немає такого, що хтось
замість тебе пише, а ти читаєш із суфлера.
— Які недоліки в роботі медіа у США Ви можете виокремити?
— Я працюю в Америці вже 18 років. Один недолік, який завжди мені
кидається в очі — це інформація та шоу, що перетворилися у манію. Не
подобається егоцентричність телевізійних ведучих, адже люди виходять у
ефір не заради інформації, а заради себе, щоб покрасуватися.
— Які у США настрої щодо резонансних нововведень в Україні?
— Один мій знайомий сказав: «В Україні передали естафету будування
держави новому поколінню». Уряд дуже молодий, тому є страх, що не буде
вистачати досвіду. Все ж таки потрібно радитися і дослуховуватися до
освіченіших людей. Але люди підтримали це, тому мають дати шанс на
зміни.
— Недавно була створена премія імені Гонгадзе, у чому її
особливість?
— Вона побудована на тому, що є журі, яке пропонує кандидатів. Ніхто
не може подати заявку на премію, це не конкурс. Головне завдання, це
подяка людям, які розвинули та покращили життя завдяки певним проектам.
— Що мотивує Вас рухатися далі?
— Мені важливо, щоб моя робота допомагала людям. Я втомилася
бачити українців, які є дорослими дітьми, що очікують все на посудині
принесене. Адже так не буває. Я сподіваюся, що молоде покоління не чекає
манни небесної. Мене мотивує бажання дати людям інформацію, щоб їм було
легше. Журналістика — це ніби моє повітря. Якщо кожен буде хоч щось
робити, то країна зміниться на краще. Я часто робила речі, у які ніхто не
вірив, тому якщо є бажання — не зволікай.
— Як вести себе, коли загрожує небезпека, перешкоджання
професійній діяльності?
— Я намагаюся не конфронтувати з людьми. Мій стиль у роботі — не
заважати виговоритися людині, не ставити багато запитань. Я знаходжу
контакт із людиною, і тоді вона наговорить такого!.. (сміється). Важливо

вміти слухати й задавати дуже правильні запитання… Але інколи
журналістові доводиться йти на конфронтацію. Важко бути одному, потрібно
шукати команду. Є чимало тренінгів, які навчають журналістів уміння
захистити себе.
— Переслідування та вбивства громадських активістів — це
українська традиція?
— Це загальносвітова традиція. Дуже рідко можна отримати результат
щодо розслідування злочинів. В Україні просто це посилюється через те, що
нема захисту й дотримання прав. 19 років триває розслідування щодо мого
чоловіка Георгія Гонгадзе, і повного правосуддя досі не має. Головне — не
здаватися, тиснути на владу та вірити в свої сили. Я зрозуміла, що мовчанням
себе не захистиш. 19 років тому було багато вбивств активістів, але всі
боялися поворухнутися. Справа про мого чоловіка — чи не єдина, де
злочинці понесли покарання.
— Інколи наставав момент професійного згорання?
— Звичайно. Напевно багато з тих, хто довго працює на одному місці,
відчуває це на собі. З’являються думки про зміну професії, діяльності тощо,
але як тільки починаю займатися іншою роботою, одразу відчуваю
дискомфорт і важливість саме журналістської діяльності. Для мене важливо
бути суспільно ефективною. Якщо ви знайдете своє покликання, то будете
завжди повертатися до цього, незважаючи на втому.
— Що повинен вміти та знати журналіст у майбутньому?
— Це насамперед повинні бути амбітні, активні люди. Журналіст
повинен вміти робити все: писати, монтувати, знімати, бути редактором і
продюсером. Для цього в нас наразі часто практикується ротація журналістів:
перший тиждень ти виконуєш одне, другий — інше. Обов’язковим критерієм
є знання мов, і не важливо, в якій країні ви будете працювати.
— Ви маєте досвід роботи з кінематографом. Чи не виникало
бажання зняти власний фільм?
— Так, я вже давно мрію зробити декілька фільмів: про українську
незалежність, про будапештський меморандум. Я дуже сподіваюся, що мені
дадуть час цим займатися, адже реально дуже складно поєднувати новинну
індустрію з чимось іншим.
— Чи плануєте повернутися на Батьківщину?
— Так, я думаю про це впродовж вісімнадцяти років і досі живу в США.
Причина така: по-перше, мені потрібно було виховати дітей і зривати їх з
навчання та щось змінювати зовсім не хотілося. По-друге, і більш важливе, я
завжди хочу бути ефективною. В Україні важко щось будувати, бо ти
будуєш, а його руйнують. Натомість, в Америці ти вкладаєш зусилля і маєш
завжди від цього результат. Дуже сподіваюся, що скоро всі будуть рівні
перед законом, буде стійка особиста безпека. Коли будуть такі умови, я із
задоволенням повернутися в Україну. Поки я роблю достатньо, щоб
допомогти країні, хоча б в інформаційному плані.

Вероніка Джога

Поділитися:
Share on facebook
Facebook
Share on twitter
Twitter
Share on pinterest
Pinterest

Логотипи студентських редакцій:

Соціальні мережі
Інші публікації

Знайомство з факультетом журналістики, реклами та видавничої справи в онлайн-форматі

Є така весняна традиція на факультеті журналістики, реклами та видавничої справи – запрошувати на зустріч абітурієнтів. От і цього разу 27 березня 2021 року відбувся День відкритих дверей, щоправда, в онлайн-форматі на платформі Zoom. У зустрічі взяли участь декан факультету Олена Андріївна Іванова, заступник декана з навчальної роботи Інна Валеріївна Лакомська, старші викладачі Сергій Володимирович Азєєв та Аліна Олегівна Червінчук.

Факультет журналістики, реклами та видавничої справи Одеського національного університету імені І. І. Мечникова оголошує про проведення конкурсу студентських журналістських робіт на тему «Права людини в медіа: від розуміння до змін»

До участі у конкурсі запрошуються студенти І, ІІ, ІІІ та ІV курсів факультету журналістики, реклами та видавничої справи ОНУ імені І.І. Мечникова, які створюють власний

Студентські газети – результат колективної роботи майбутніх журналістів

На факультеті журналістики, реклами та видавничої справи викладають дисципліну, що направлена на відточення студентами практичних навичок володіння словом, – журналістську майстерність. На цих заняттях студенти

Осінь по-карпатськи

Карпати – багата культурна історія, збирання ягід та грибів, катання на лижах і сноуборді, риболовля, купання в гірських річках і просто естетична насолода краєвидами. Ми