Бути артистом — важка праця, адже це не просто професія, а спосіб життя, мистецтво, яке вимагає від людини багато терпіння, самовідданості й покликання. Якщо подивитися на життя артиста ззовні, то може здатися, що це казковий світ блиску, слави й творчого виразу, проте за цією завісою часто ховається низка труднощів та викликів. Рубановіч Світлана, заслужена артистка естрадного мистецтва, поділилася з редакцією Satellite власним досвідом та моментами, пов’язаними з її гастрольним життям.
— Цікаво, що залишається за лаштунками Вашої кар’єри. Чи могли б Ви розповісти про дитинство та цілі, які ставили перед собою?
— За лаштунками залишається звичайне життя — подорожі, спілкування з друзями, відвідування концертів, культурних заходів, художніх виставок. Дуже полюбляю мистецтво. У дитинстві ж мріяла стати поліцейським, подивившись кінострічку «Поліцейська Академія», або археологом.
— Стати артисткою було метою з самого початку, чи Вас хтось надихнув на подібний шлях?
— На меті ніколи не було бажання стати артисткою, це був дуже органічний та природній шлях. Просто у 5 років почала співати, виявили талант до вокалу, потім вокальні гуртки в школі та спів у Палаці культури імені Яші Гордієнка у складі гурту «Струмочок» під керівництвом Шапкіної Елеонори Сергіївни. Так починався мій творчий шлях, який триває й досі.
— Що стоїть за званням заслуженої артистки естрадного мистецтва України? Які основні етапи Ви пройшли на шляху до такої кар’єри?
— Звання отримала завдяки праці у сфері культури протягом 17 років. Спочатку була керівником Народного ансамблю української пісні «Калина», потім солісткою Одеського обласного центру української культури, у складі фольклорних гуртів брала участь у багатьох фестивалях та конкурсах у країнах Європи та в Україні. Як сольна виконавиця отримала багато дипломів й гран-прі у всеукраїнських, міжнародних конкурсах та фестивалях. Взяла участь у багатьох концертах, а також створила музичний спектакль «Етнове» на основі народних українських пісень.
– На перший погляд, такий спосіб життя видається насиченим пригодами та враженнями. Що б Ви виділили серед неочевидних проблем та складнощів, з якими стикаються вокалістки?
— Дуже насичений графік виступів до чотирьох концертів й п’яти годин співу на день виснажують фізично та емоційно. Багато енергії та емоцій віддаєш залу. Важливо, коли йде енергообмін з публікою. Це заряджає й артиста й глядачів. Попри позитив ці складові дають велике навантаження на голос, через які можуть бути проблеми із голосовими зв’язками або взагалі втрата голосу на декілька днів. У мене була втрата, яка тривала приблизно рік. Лікування та заняття вокалом відновили роботу зв’язок.
— Наразі Ви працюєте у колективі «Музична Мануфактура Цехмейстера». Уявімо, що його треба представити людині, яка з ним не знайома. Як би описали власну творчість трьома словами?
— Трьома словами складно описати творчість нашого колективу. Можна сказати, що це аристократизм, традиції та цимес. Як кажуть в Одесі: «Треба один раз побачити, щоб це відчути».
— Що його характеризує та вирізняє з-поміж інших одеських гуртів?
— Це дуже поважне ставлення до одеської музичної культури, її легендарних постатей, традиційної клезмерської музики (примітка. Кле́змер (від їдишу קלעזמער кле(й)змер, складне слово із двох коренів, що походять з івр. כּלֵי [клей] інструменти та זֶמֶר [земер] наспів) — традиційна народна музика східноєвропейських євреїв і особливий стиль її виконання. Виконавці музики в цьому стилі — клезмери), що стала справжньою візитівкою нашого міста для всього світу взагалі. Це енергетика, інтелігентний конферанс та спілкування з публікою. Також професійні музиканти, які віддані музиці та своїй улюбленій справі. Ми даруємо позитив та свою творчість у будь-які часи — і в часи пандемії, і під час повномасштабної війни.
— Чи присутнє відчуття спорідненості з цими людьми, враховуючи кількість часу, проведеного разом?
— Так, ми стали справжньою музичною сім’єю. Багато було концертів, подорожей, цікавих людей — це нас дуже об’єднало.
— На яких заходах доводиться виступати найчастіше? Хто є основними замовниками, якщо узагальнити?
— Авжеж це весілля, бо уявити будь-яке весілля без «7:40» або «Хава Нагіла» неможливо. Ще особисті свята та концерти міського значення. Було немало благодійних концертів на волонтерських засадах. Наші поціновувачі це одесити та українці — щирі та веселі люди, які вміють проживати це життя та радіти по-справжньому з усього серця.
— Місто потроху оговтується та повертається до культурного життя після масованих обстрілів. Як вони впливають на організацію подій? Які зміни спіткали колектив після початку повномасштабної війни?
— Концерти в Одесі та в Україні були, є і будуть, незважаючи ні на що. Я б навіть сказала, всупереч усьому. Продовжую співати на концертних майданчиках Одеси, на відкриттях художніх виставок та мистецьких заходах. З «Мануфактурою Цехмейстера» даруємо людям гарний настрій та свято в ці непрості часи. У нашому колективі навіть сталося поповнення, тому що скрипалька народила хлопчика, тож життя триває! Дякую за цікаві запитання та запрошення взяти участь в інтерв’ю!
Юлія Марушевська
Редакція «Satellite»
Фото: з особистого архіву героїні