…По темному кам’яному коридору йшла… людина? Хоча колись то була людина трохи більше нас з вами, але тепер то було щось на кшталт дуже живого бадьорого привида (а які ще можуть бути одеські примари?), який активно йшов по лабіринтах катакомб на місце таємної-нетаємної зустрічі. Так, у цих 2,5 тисячі кілометрах професійно орієнтуються лише привиди одеситів.
Чоловік-примара йшов швидко, у піднесеному настрої. У руці тримав невеличкий діамант, який освічував йому шлях (бідні відвідувачі, як раз екскурсія йшла). З гаманця стирчала невеличка картка з написом «Сіменс».
— Доброї теміні, шановні! Йосип Фон-Деш прибув! А чого нас так мало?
У затемненому помаранчево-жовтою пітьмою невеличкому приміщенні знаходилися 5 силуетів. Один з них сидів прямо на кам’яній підлозі, розтопирячи ноги в різні сторони, але з дуже рівною спиною. У руках він тримав маленький саджанець акації, обережно, та можна сказати, ніжно й сумно гладив його листочки. Чоловік ввічливо відповів:
— Вітаю, пане Фон-Деш. Ви, як завжди, енергійні.
— І дуже шумні.
Інша фігура сиділа на дерев’яному стільці з оксамитовою подушкою. Він явно був чимось незадоволений.
— Хо-хо, що Ісакич, знав ти, що у тебе в будинку тепер кафешки будуть? Чи ти у поганому настрої, тому що на молодь наштовхнувся?
— А Ви, я бачу, пане Фон-Деш, молодитесь, як можете. Навіть сучасний «говір» вивчили.
Третя фігура напівлежала на великому мішку, поклавши ногу на ногу й роздивляючись якусь невеличку кістку (мабуть, фаланга якогось бідолашного). Від чоловіка дуже пахло лікарськими засобами та травами.
— Ну-ну, пане Гаєвський, не можна втрачати хватку навіть якщо ти примара. Ви б, до речі, зараз могли б бути головним рекламним обличчям швейцарського «Нестлє».
— Дякую, що з усього наявного обрали саме них.
— Хахахах…
З іншого, майже неосвітленого кута, донісся негучний сміх. Дві фігури сиділи за шахами. Одна з них, що й посміялася, сказала:
— А ти, Йосипе, таки був би рекламним обличчям акції «Зробимо День Народження для вашої собаки».
— Ви, панове, як завжди, добрим словом на добре слово
Другий гравець втомлено підняв на них погляд з шахової дошки. Якщо від першого гравця так і тягнуло цим «духом» грошей й угод, від нього ж відчувалася поважність та загадковість.
— Пане Маразлі, пане Ашкеназі, вже бачили, що сталося з вашими дачами?
— Ми не були тут десятки років, а пан Фон-Деш вже все знає, — сказав роздратовано Соломон Леонтович Ісакович.
— Та годі тобі, Ісакичу, миле кафе вийшло, вони хоча б під тематику Уточкіних там все оформили й фасад не зруйнували.
— Та яке мені діло до тих Уточкіних…
— І все одно це неправильно, — тихо додав Григорій Григорович Маразлі, ставлячи вже другий шах і мат.
— Пане Маразлі, такі зараз часи. Та й будівля пана Ісаковича хоча б… стоїть, кхм, — тихо, але твердо сказав чоловік з акацією.
Зовсім не засмучений вже другим програшем підряд (бо з яким супротивником!) пан Зиґфрід Ашкеназі мовив:
— Так, моя дача хоча й в дуже сумному стані, але майже ціла й стоїть! Навіть люди приходять подивитися! А Вашу, пане Маразлі… з’їли, вибачте, зсуви та історія.
— Та ще є оранжерея…, — знову подала голос людина з акацією.
— Я б таки назвав це залишками…
— Каркас ще стоїть, люди за неї борються.
— Наше Сяйво, шановний пане Де Рішельє, я знаю, кожен присутній тут знає, що, якби Ви могли, прямо зараз таки б пішли реставрувати й рятувати оранжерею пана Маразлі особисто своїми руками, але сучасники…, — без тіні іронії промовив пан Ашкеназі, напнувшись.
— Дякую Вам, шановний пане Рішельє, за віру. Я буду вірити разом з вами, — пан Маразлі вдячно кивнув у відповідь. Хоч це був лише кивок, у ньому була вага поваги.
На хвилину запанувала тиша.
— Зате вічні аптеки та династії фармацевтів пана Гаєвського й досі на слуху! Хоча, зараз у вас вже багатенько конкурентів…
— Вічно заробляти можна на здоров’ї людей та на смерті…, — промовив Антон Еразмович Гаєвський.
— Та я, пане Фон-Деш, хоча б сам розробляв частину ліків та робив їх якісно. І будьте ласкаві, не треба нагадувати про будинок Русова.
— …а…а де, до речі, пан Маргуліс? Він, наче, мав вшанувати нас своїм візитом.
Всі шановні присутні вирішили проігнорувати очевидну зміну теми.
— Пан Маргуліс у відчаї дивиться, що роблять з дверима ліфта у його будинку, — відповів пан Ісакович з роздратуванням, — …унікальні двері дореволюційного ліфта пізнього модерну… І їх просто вирішили позбутися! Це ж порушує закон! ПФ! Ну, хоча б медальйон він встиг собі забрати. Зараз він відстежує, куди ці двері попрямували… Побіг одразу, як зміг.
— Так, унікальні багаті барельєфи та висота не захистять від народу, кхекх… а чи прийде пані Гершенкоп?
— Кларі зараз не до нас, — відповідає пан Ашкеназі, — вона пішла лякати адміністрацію, яка засіла в її дачі, як і пан Мерінг, та він вже таки націлився на більш конкретну людину.
— Щодо пана Бабеля?
— Пан Бабель, як деякі наші знайомі представники інтелігенції й письменства, пішов на збори у Фанконі. Наче казав, що навіть таки Мішка там буде. Хоча, чого буде, він як сидів, так і сидить там. Та й пану Бабелю з його будинком пощастило більше, ніж багатьом з нас.
— Що правда, то правда.
— Ой, хто б казав, пане Фон-Деш, — пан Ісакич недобре посміхнувся, — Ваш прибутковий будинок зараз прикраса вулиці Гоголя!
— Но-но, пане Ісакичу, хіба ж я винуватий, що він так гармонійно поєднує всі різноманітні елементи й такий елегантний, наче його колишній господар? А ось кому справді пощастило, то це пану Шехтеру. Одна будівля стала руїнами, та ось друга отримала сучасну реконструкцію! Справді солодке життя в розрахунку…
— Зважаючи на те, що одна — руїни, а інша втратила свою оригінальну форму через псевдореставрацію, це більше схоже на цукровий діабет, — лаконічно відповів пан Гаєвський, продовжуючи гратися кісткою. — До слова, де сам пан Шехтер?
— Він йшов за мною, та ми розділилися, коли наштовхнулися на групу студентів. Пан Шехтер вирішив дізнатися, чи справді у нього немає сторінки в вікіпедії… У мене теж немає, та це ж не привід привидом кидатися…
Неочікувано подав голос пан Дюк Де Рішельє:
— Нас мали вшанувати своїм візитом наші талановиті архітектори, панове, чи не знаєте ви часом, чи на шляху до нас вони?
— Вибачте, Ваше Сяйво, та на них ми можемо таки не очікувати, — шанобливо відповів пан Ашкеназі з напівпоклоном, — пан Боффо, пан Прохаска й пан Клейн не витримали побаченого й пішли у паб до сумнозвісного Пасажу. А пан Паппе пішов дивитися на конструкцію чкаловського ліфта-привида, бо, цитую «він може розсіятися у будь-який момент, я маю встигнути його вивчити».
— Щось 40 метрів якийсь нещасливий знак…, — тихо сказав пан Маразлі, всміхнувшись сам собі.
— Добре, тоді підемо самі. Панове, сьогодні маємо невеличку роботу. При оформленні документів, навмисно чи ні, переплутали папери й на реставрацію піде зовсім не той будинок, — чітко сказав Де Рішельє, — ми маємо «направити» сучасників на шлях істинний. Сподіваюся на вашу допомогу!
Силует за силуетом, всі почали покидати приміщення. Залишилися тільки пан Маразлі та пан Де Рішельє. Провівши рукою по кам’яній стіні, Рішельє промовив:
— Й катакомби вже треба «реставрувати»…
— Шановний пане Рішельє, навіть, якщо наше місто піде під ґрунт, Ви можете бути певні, що зробили все, що могли, — сказав Маразлі, — давайте ми, як домовлялися, будемо вірити, що до такого не доведуть.
Й вийшов.
Пан Де Рішельє піднявся, трохи постояв, дивлячись у морок і затушив єдине джерело світла — свою акацію.
І знов запанували темрява і тиша.
Наступні групи і їх екскурсоводи могли видихнути спокійно.
З любов’ю до Одеси,
Автор: Дар’я Волошко
Редакція «Black.White»
Ілюстрація: Дар’я Волошко