Два таких різних герої, на диво, з однаковими поглядами водночас прибувають до пункту призначення. Їхній шлях з різних кінцівок міста об’єднували спітнілі вікна, тому довелось орієнтуватися по вже давно знайомим ямам та арт-об’єктам їхніх районів. Хмарна погода, яка потім переросла у дощ, супроводжувалася меланхолічною музикою. Кожний з нас встиг побачити дивних людей, які тільки підкреслювали настрій нашої подорожі.
Кінцева. Обидва герої вийшли на тій же площі, але по різні сторони дороги. Дощ тільки закінчився, але його старанна робота так і залишилась у вигляді калюж на побитій від часу бруківці. Серце час від часу стискалося при погляді на новий колір наших кросівок. Здається, коли ми виходили, вони були білі, але зараз набули модного відтінку цього року «бездоганно сірого».
Центр міста ніколи не залишається самотнім. Але під час такої «сумної погоди», людей тут можна по пальцях перелічити.
Першою суттєвою зупинкою виявився Пасаж. Аби роздивитися всі елементи архітектурної композиції, потрібно не менше двох годин, і ще стільки ж, аби вдосталь насолодитися вишуканістю. Нашу увагу привернуло віконце, яке вибивало нас з атмосфери аристократичного минулого цієї будови. Біля виходу на Дерибасівську, у вікні на другому поверсі, знайшли собі місце два ведмедики. Мабуть, ми не перші, хто їх побачив. Під тим же віконцем, але на поверх нижче, розташувалась маленька копія білого ведмедя з короткою запискою «знайдіть і йому місце». Можливо, колись він розташується там, поряд з ними.
Часу в нас не багато, хмари знову починають затягуватися, і от ще трохи й знову піде дощ. На ще вологій лавці розташувалися дівчина з хлопцем. Під тихі звуки гітари, яка лунала з сусідньої лавки, вони дивилися прямо – чи то зачаровані морем, чи власними думками. Але час від часу в несуттєвих секундних поглядах, можна було помітити неймовірну ласку та турботу. На задньому фоні діти набирали швидкість на своїх «Азимутах» та «Салютах». Це так дивно — просто спостерігати за тим, як і в таку погоду люди знаходять своє щастя. Щастя один в одному.
Дощ почав набирати обертів. У калюжах вимальовуються все ширші кружечки. Люди почали шукати тимчасового прихистку, аби повністю не намокнути.
Як справжнім романтикам, у таку погоду хочеться побачити море, але непогода внесла свої корективи. Зробивши невелику зупинку під навісом одного з магазинів міста, ми почали спостерігати за тим, як такі ж «цукрові» люди намагаються сховатись. Поруч компанія юних скейтерів доїдала свої «Одеські рогалики», запиваючи чаєм. Навіть одинока жінка, вона такою здавалась, виглянула подивитись на весняний дощ. Тонкий, тягучий аромат какао від найближчої кав’ярні так і манить до себе, окутуючи теплом та домашнім затишком. Усі вистроїлися в одну суцільну лінію, чекаючи коли матінка природа дозволить продовжувати людям свої справи.
Краєм вуха ми підслухали, як маленька дівчинка в рожевому пальто та червоних черевичках, не дотягуючи до руки бабусі, легенько підштовхує її по нозі: «Бабусю, а чому небо плаче, його також образили, як і мене Микита?», — літня жінка тактично промовчала, давши дівчинці додумати — «Можливо, небо не плаче від горя чи образ, а об’єднує небо і землю? Вони радіють тому, що цієї зустрічі дуже довго чекали, так?»
Небо почало пропускати маленькі проблиски сонця. Уявіть собі картину на основі «Музики янголів» Моцарта та «Мелодії дощу» Шопена. Все ще сірі та затягнуті небеса намагаються пропустити яскравих сонячних янголят. Дощ вистукує своїми краплями ритм, який не уступає місце професійному оркестру.
Знову трамваї по різні сторони площі. Знову відомі місця за вікном, але тепер вони виглядають зовсім інакше. Місто навіть після дощу виглядає, як гарно вбрана жіночка в блискучій сукні з ніжно вбраним волоссям та легкою накидкою, яка з кожною хвилиною все більше поглинає всю ясність, приховуючи її в спокійні кольори ночі.
Автори: Іванна Карабажак, Валерій Лавровський
Фото: Валерій Лавровський
ІІІ курс
«Black.White»