Харків — місто-герой України, яке зараз потерпає від обстрілів російських окупантів. Вони руйнують життя, змушують людей покинути рідне місто. Ми поспілкувалися зі студенткою 1 курсу факультету журналістики, реклами та видавничої справи Кристиною Агу, яка проживала у Харкові. Вона розповіла про те, як їй довелося покидати свою домівку.
— Як тобі та твоїй сім’ї вдалося покинути Харків?
— Харків ми покидали великою групою: це я, мама з чоловіком, моя подруга, тато з дружиною та два молодших брати. Ми дуже тривожилися через те, що не знали, чи точно зможемо виїхати. Спочатку думали, що це скоро закінчиться.
Та потім ракети почали попадати в сусідні двори, попали в наш, почали руйнуватися будинки, ми були наче в пеклі й зрозуміли, що потрібно якось вибиратись. За декілька днів дізналися, що розстрілювали машини, згодом стало відомо, що в моєї знайомої вбили дядька, коли він перевозив її в інше місце. За день до нашого від’їзду дізналися, що нашим знайомим вдалося виїхати, тому почали створювати чати, де сповіщали, за яким маршрутом виїжджають. У той день, коли наша сім’я покидала місто, на сусідніх вулицях були танки. Тому ми в пабліках перевіряли їхнє місце розташування: інформація оновлювалася майже кожні 3 хвилини. Нам вдалося виїхати з міста, це було дуже моторошно, ми навіть не могли говорити один з одним. У планах було вижити, просто поїхати якомога далі від цього жахіття.
— Мені відомо, що у тебе є домашні улюбленці. Розкажи, що з ними зараз.
— У мене був собака Муха та кіт Георгій, проте їх не вдалося забрати. У батьківському будинку залишились люди, яким ми залишили ключі, їжу та кошти, щоб про наших улюбленців могли потурбуватися. Ми підтримуємо зв’язок з цими людьми, вони зараз у Харкові, розповідають, що з нашими тваринами.
— Також я знаю, що у тебе є два брати. Як вони реагували на те, що відбувається навкруги?
— Так,у мене два брати, одному 5 років, іншому 11. Обидва все розуміли, тільки реагували по-різному. Молодший постійно сидів і дивився мультики, у деяких моментах безтурботно сміявся, що дуже підтримувало нас. Це був такий щирий, теплий, радісний сміх, який змушував триматись, не падати духом. Іншому ж брату було складніше це переживати, бо він старший, більше розумів, що відбувається. Він почав заїкатись, метушитись.
Я клала в куртки братам папірці з номерами телефонів близьких родичів, якби з нами щось трапилося, щоб вони змогли отримати допомогу. І, коли я це робила, мене охоплював жах. Страшно було загинути, але страшніше було те, що вони, маленькі, можуть залишитися зовсім одні.
— Розкажи, які були труднощі на кордоні.
— Через комендантську годину ми не могли вільно пересуватись Україною, тому спочатку залишились у готелі в Кривому Розі. Потім вирушили у Вінницю до друзів, переночували в них. Там мій тато вирішив, що на деякий час батьки з братами залишаться у Вінниці, а мені й подрузі купили квитки на автобус до Варшави. Важким було лише те, що ми довго стояли на кордоні з Польщею, але це можна було потерпіти. У Варшаві нас вже зустріли мої родичі.
— Чому ви з Польщі вирішили поїхати до Німеччини?
— У Польщі було досить добре: нам допомагали і в емоційному плані, і в фізичному. Зробили все можливе, щоб ми прийшли до тями та змогли продовжити своє життя. Але у Польщі було все переповнено, тому мої батьки після того, як приїхали до нас, вирішили їхати далі. Вони знайшли друзів у Німеччині, у яких можна залишитись.
— Ви розглядаєте варіант залишитись у Німеччині назавжди?
— Ні, я не планую залишатися у Німеччині. Але плани — це дуже відносне поняття. Зараз я чекаю підтвердження візи в Англію і сподіваюсь, що все вийде.
— Яке ставлення в Німеччині до біженців?
— Хочу зазначити, що у мене немає статусу біженки, тут я просто по безвізу. У Німеччині дуже допомагають біженцям з України. Ми навіть не оформляли документи, адже тут просто чекаємо на візу. Друзі, у яких ми живемо, їхні знайомі допомагають нам майже в усьому. У своєму житті я зустрічала багато добрих людей, які допомагали та продовжують це робити, що й спонукало мене робити те ж саме. Я не очікувала, що там живе так багато людей з відкритим серцем, які ладні віддати багато чого чужинцям. Дуже приємно розуміти, що у біді люди не залишають один одного.
— Які найбільші труднощі у тебе зараз виникають як у людини, яка покинула рідну домівку?
— Основне — це те, що більше немає дому, все інше, я думаю, можна вирішити. Дуже багато питань і так мало відповідей. Раніше були плани та цілі, зараз — немає стабільності, дуже змінились пріоритети. Нині я вдячна людям, Богу, що мої рідні живі, це — найголовніше.
— Чим ти займаєшся, щоб відволіктися від цієї ситуації?
— Мені дуже допомагає те, що я можу навчатись. Це повертає мене у відносно нормальне життя. Я відволікаюся від усього, що відбувається, можу не зупиняти свій розвиток і зосередитися на майбутньому, не ставити життя на «стоп» через війну. Дуже ціную те, що ми можемо не зупиняти навчання, тому що викладачам також нелегко проводити заняття, коли їхнє місто бомблять або коли їхні близькі опинилися у складних обставинах. Також мені допомагає читання Біблії та інших книжок, спілкування з друзями та рідними, прогулянки на свіжому повітрі, молитви — це дуже цінно для мене зараз.
— Що ти могла б порадити людям, які теж виїхали за кордон?
— Я б порадила продовжувати вірити в те, що все налагодиться. Дозволити собі бути слабким, якщо хочеться плакати, кричати, говорити з кимось про свої почуття. Потрібно пережити це пекло та зробити крок назустріч майбутньому. Варто згадати про свої прагнення, цілі та не боятись робити те, що хочеш, адже ми не знаємо, де опинимося завтра, будемо жити чи ні. Але варто пам’ятати, що у нас є шанс на життя і це найголовніше.
Катерина Дубук
Редакція «Sirius»