«Це літо я провела з моїми друзями. Спочатку я була у бабусі, де ми кожного дня ввечері збирались на окрайок містечка глянути на палкий захід сонця, їли немиті ягоди з городу, бо так нам було смачніше, приходили додому всі чорні, бо ходили бог знає де та загалом ні про що не думали» — саме так я описувала те безтурботне дитяче літо у своїх творах про літо в школі. Наразі мені 20, ті безтурботні часи довелось залишити позаду, але вони назавжди вкарбовані у моїй пам’яті. Але це, на жаль, довелось зробити не лише, тому що я якось подорослішала або просто переросла цей період дитинства чи почала працювати та влаштовувати власне життя, а і тому, що у мою країну прийшов рузький мир. Той мир, на який ніхто не чекав, більш того, це той мир, який не врятував нас, а просто ногами, без зайвого сорому, добив.
8 червня 2023 рік.
Мій день народження. Мені 20. Щасливий мав би бути день, так? І привітання від наших сусідів не змусило себе чекати. Що там за мелодія зазвичай грає «Happy birthday»? У мій день народження грала без замовку сирена, яка сповіщає всіх про ракетну небезпеку. Саме тому мої «солодкі» 20 розпочались із сидіння у підвалі разом із сусідами, така собі вечірка-сюрприз. Святково, нічого не скажеш, але якось, якщо чесно приїлось, хотілось би такої музики, яка б не тривожила тебе. Саме тому я й обрала бути на роботі у цей день, хоч шум бурхливих хвиль почую, замість цієї пісеньки, яка волає до крові з вух. Але. Це але є скрізь: насправді, саме у цей день до берега хвилею принесло міну й силами спеціальних служб її підірвали. Це, мабуть, хлопавка була на честь мого свята, так? Але свічки на торті я таки задула, на роботі, під гучні вибухи від навчання наших військових біля моря. З днем народження мене.
Початок липня 2023 рік.
Тиха ніч, я сплю після робочого дня, щось втомилась трохи. Прокидаюсь від голосних, але глухих звуків. Крізь сон подумала, що то сусід намагається закрити багажник у своїй старій автівці, як він робить зазвичай зранку перед тим, як поїхати на роботу. Вирішила глянути на годинник. Близько 3 години ночі. Дивно, що ж це йому не спиться та ще та у комендантську годину зібрався кудись їхати.. Трохи полежала — і знову почалось, але це вже було ближче, голосніше і чергою. Вибух за вибухом. Наче хтось на барабанах десь у небі грає. ППО збиває дрони. Не спала ще годину, бо було враження, що ці барабани десь у мене під подушкою заховались, і маленький гномик на них що є сили грає. Увесь наступний тиждень у небі над Одесою грав гурт на барабанах, на щастя все обійшлось.
23 липня 2023 рік.
Насолоджувалась кожною хвилиною цієї ночі, бо мала бути вихідна, раділа, як дитина тому, що можу не спати до 2 години ночі, бо зранку нікуди не треба і можна поспати. Дивилась фільм та розмовляла з хлопцем, почалась тривога. Дивом для мене було те, що хлопець наполегливо благав мене не сидіти в кімнаті біля вікон і піти хоча б у коридор, вже не кажучи про підвал. Послухалась, на думку спало взяти із собою «тривожний» шопер. Так, у нас замість сумки або рюкзака саме шопер, це так, щоб бути модними у підвалі й хизуватись перед сусідами. Добре, досить відходити від теми. Повертаємось до подій тієї ночі.
— Мам, там повітряна тривога, я у коридор.
— Чого? Щось летить?
— Та наче ні, але хлопець наказав піти у коридор. Ідеш?
— Я буду спати.
Через 2 хвилин ми вже разом сиділи у коридорі, лунали гучні вибухи поряд. Картини на стіні у моїй кімнаті впали, було враження, що це приліт, але це було лише збиття у небі. «Пронесло» — подумали ми. Мама хутко вдягла халат та ми без роздумів пішли до сусідів униз. Сиділи годину, інколи виходячи на подвір’я попалити, аби зняти стрес та подихати повітрям одночасно дивлячись на небо й дивуючись від спалахів у ньому. Гучні бахи не стихали. У підвал спустились навіть ті сусіди, які ніколи або дуже рідко туди ходили. Була сусідка з немовлям на руках, воно собі тихесенько спало у обіймах матусі. Вийшла й жінка, яку ми ніколи не бачили. Слово за слово почали з’ясовувати з якої вона квартири, але до суті не дійшли, нас перервали.
На годиннику рівно 01:12.
Сидимо на сходах у домі. Гучний вибух. На мене летить скло з поверху вище та земля з квітки, яка стояла на підвіконні під’їзду. Паніка та шок. Серце калатається, як скажене, ноги не слухаються, мене трясе. Мої перші слова: «Скло полетіло, мама, дома кіт! МАМА КІТ!». Я дуже переймалась не за себе і наш дім, а за кота, якого ми залишили вдома. Можливо можна подумати, що ми якісь звіри, бо залишили його самого вдома, але це було єдине рішення. Він не звик до вулиці або будь-якого приміщення крім квартири. Перебуваючи поза межами квартири він від стресу починається задихатись і дуже всього лякається, бо він вже похилого віку, то від такого стресу йому може стати дуже зле, тому ми його зайвий раз не турбуємо.
Ще 2 хвилини знадобилось, щоб зрозуміти, що трапилось. Вийшли на вулицю, усе у склі.
Деінде на асфальті лежать розірвані москітні сітки, шматки асфальту та нашого даху. Вмовила маму, щоб відпустила мене піднятись на наш поверх до кота, швидко сховала його у ванній. І знову побігла униз.
Всі у шоці. Ніхто не знає що робити. Намагаємось з’ясувати, де був приліт, що було настільки гучно та дім зазнав таких пошкоджень. Безрезультатно. Усі новинні канали пишуть лише за влучення у Спасо-Преображенський собор, а про нас нічого. Це відчуття незрозумілості добивало. Через 5 хвилин чуємо сирену, їде швидка та інші служби рятувати людей. Пройшовши на їх звук, зрозуміли. Ракета впала у 50 метрах від нашого дома. Нас врятував дім, на подвір’я якого вона й впала, він мужньо закрив нас узявши уран на себе. Велика воронка та відсутні балкони. Жах. Без жертв.
Заснути вдалося лиш о 5, цікава ніч, однак видалась. Не буду вдаватись в подробиці, але у ту ніч МНС ще й виламували двері у квартирі літньої бабусі, думали вона померла, але все добре, вона просто спала. Насправді хотілось б і мені такий міцний сон.
На ранок вирішили перевірити який стан у нашого даху, він був як решето. Його пробив кондиціонер, який прилетів з іншого будинку та невеликі уламки ракети. Випили кави й пішли прибирати подвір’я від скла.
14 серпня 2023 рік.
Знову ніч. Ні про не думаючи сиджу та на зробленій цього дня фотографії неба пишу «Цінуй момент».
Символічно вийшло насправді. Вже через годину ми були у підвалі збившись докупи з сусідами та стояли під найміцнішою стіною. Над домом летіла ракета, низько. Чоловіки стали позаду нас, закриваючи нас собою. Пролетіла, видихнули. Вибух. Приліт. Від хрещеної дізнались, що влучили у «Фоззі», великий супермаркет недалеко від мого дому. Згорів повністю. Прикро, бо це був улюблений великий супермаркет. Перед святами тільки там і робили покупки, а тепер там нічого… Так само як і в душі після цього літа.
На це літо я покладала великі надії: нарешті відпочити, провести час з рідними та друзями. Заробити грошей та просто насолодитись молодістю, що та швидко тікає від мене. Це ж найкращі часи я зараз проживаю, так? Не так я собі їх уявляла, не такими їх показують у молодіжних серіалах, це не те..
Катерина Ігнатенко
Редакція «Sirius»
Фото авторки