«Сашо! Сашо! Дивись, що я намалювала!» — із широченною посмішкою на обличчі вона швидко підбігає до мене, раптово зупиняється та із величезною гордістю декларує свій новий шедевр. І я дивуюсь. І більше дивуюсь не малюнку, а її посмішці. За два місяці війни я, здається, вперше бачу її такою — такою усміхненою, такою… собою.
Ми живемо у невеличкому селищі, практично на окраїні Кіровоградщини. Тут відносно спокійно, однак подекуди теж буває «гучно». Відтоді, як все почалось, Машуня практично ніколи не залишається сама, завжди поруч зі мною або біля мами. От і зараз, сидячи у просторій кімнаті, я дивлюсь на те, як ця зовсім ще маленька дівчинка із захопленням розповідає про свій малюнок, і не можу перестати думати про те, як сильно війна змінила їх — дітей — і як сильно вона змінила мою Машуню. Їй лише чотири, а вона вже все розуміє.
Досі складно уявити, що ще якихось два місяці тому ця маленька людина безтурботно складала улюблені пазли, бавилася іграшками та «у перервах» бігала до мами на кухню, питаючи: «Мамо, а коли вже весна?» Майже вчора вона не переймалася проблемами дорослих, а вже сьогодні здригається від кожного шороху та знає назви ракет…
Я згадую, як наша Машуня нещодавно робила те, що, мабуть, любить понад усе на світі, спокійно малювала біля улюбленого вікна та грайливо, по-дитячому накручувала на свої маленькі пальчики русяві локони, що відливають золотом при потраплянні сонця. І так цікаво було спостерігати, як періодично, виглядаючи у віконце, перевіряла, чи не йде мама десь у далині. Машка завжди так сильно чекає на неї з роботи, а тепер — особливо…
Її малюнки, до речі, теж змінились. Прапор, веселка, усміхнені люди, квіти та яскраво-жовте сонце — відтепер є символами та її меседжем у світ. І у кожний із них, вона вкладає особливий сенс. Наприклад, веселка для неї символ яскравості, радості та спокою, квіти і сонце означають весну, її улюблену пору; а люди з блакитно-жовтими прапорами — перемога, про яку вона питає щодня.
Останнім часом вона доволі сумна, не так багато розмовляє, як раніше; майже цілими днями малює та «допомагає» мені із парами. Та я відчуваю, що в неї є якась внутрішня тривога: не хоче засинати сама, прислуховується до усіх звуків та перша сповіщає про повітряну тривогу.
Тому зараз, дивлячись на це рідне малесеньке щастя, сама не можу стримати посмішку. Такі великі оченята із довгими віями, маленький акуратний носик та пухкенькі щічки із природнім на них рум’янцем — ось вона, справжня українська краса.
А який у неї сміх! Дитячий, дзвінкий — як окремий витвір мистецтва. І посмішка в каро-зелених очах виблискує, ніби весь світ от-от усміхається тільки їй одній. Здавалося б, ніщо не може цього змінити. Але звук сирени — і все стає сірим. Від яскравої усмішки не залишається нічого. Панічний страх з’являється в її очах, і крик: «Матусю, не залишай мене!»
Війна таки змінила дітей, змусила відчути смак справжнього «дорослого» життя занадто швидко. Вона навчила нас розуміти дитячі цінності відчувати їхній внутрішній світ. Війна закінчиться, і все налагодиться. Головне — вірити та підтримувати дітей, бо хто як не вони наше майбутнє!
Олександра Гоцуляк
Редакція «Tabellarium»
Фото авторки