Як до початку повномасштабного вторгнення, так і після, багато українців виїжджають за кордон. Раніше як туристи, студенти або робітники, зараз із метою знайти більш безпечне місце в такий важкий час. Багато хто з них вирішив відкрити свій бізнес аби підтримати й українців, яким потрібно спілкування з представниками свого народу, і державу, що надала все для комфортного життя. Сьогодні редакція «Black.White» поспілкувалась з Діаною, співвласницею бару в Берліні, яка активно надає підтримку українцям.
— Перший пост у вашому Instagram був у січні 2019 року. Коли виникла ідея створення закладу та скільки часу пішло на її реалізацію?
— Ідея виникла в кінці 2018 року. Ми майже моментально знайшли приміщення, тому що я тут підпрацьовувала офіціанткою, за часів, коли ще був інший бар. Я вже знала, що приміщення вільне та простоює, бачила це, коли проходила повз. Між ідеєю та її реалізацією пройшов десь місяць. Наша ситуація дуже не класична для відкриття бізнесу в Німеччині, тому це більше історія про вдачу, ентузіазм та оптимізм.
— Вам важко було здобути популярність та постійних клієнтів? Берлін все ж велике місто, тут дуже багато конкуренції.
— З одного боку звісно важко, але з іншого — ми розкрутились досить швидко. Перший рік був складний, особливо літо, бар зазвичай пустував, не приносив і приблизно такого доходу, що приносить зараз, через чотири роки. Дуже важко працювати саме влітку, тому що люди зазвичай приходять сидіти в парках. Ми зробили літню терасу, але все одно потік людей був невеликий. Потім, коли вже був майже рік існування закладу та ми всі чекали на відновлення стабільної роботи, люди вже почали приходити, але розпочався коронавірус. Підйом почався вже після закінчення другого великого карантину в Німеччині, коли до нас повернулись колишні постійні клієнти, прийшли нові, які дуже хотіли розслабитись та повеселитись. Ми вирішили зробити місце для зустрічей артком’юніті та саме на цьому базується наш концепт. Вирішили почати з того, в чому ми самі розуміємось, бо всі троє з нас — артисти. Тому ми знали як організувати всі технічні моменти, наприклад, сцену, звук, освітлення, як правильно спілкуватись із творчими людьми, щоб всі були задоволені та усміхнені. Почали підтягувати людей, які знають місцевих музикантів, стендап-комиків, які були б раді в нас виступити. Це все й починалося з кола музикантів-друзів, які приходили один до одного на виступи. Та люди повз проходять, бачать концерт, цікавий інтер’єр та заходять подивитися.
— Як ви справились з карантином та підтримали існування закладу?
— Як і всі, депресивно. Дуже хвилювалися й за бізнес, і за нас самих. Всі ми втомилися після року інтенсивної роботи, тому перші два тижні я раділа й відпочивала, але потім зрозуміла, наскільки це серйозно. Ми як артисти не могли заробити грошей, бо все було зачинено, і не могли нормально обслуговувати клієнтів. Ми вижили завдяки фрилансу, підтримки держави та виплатам на бізнес. Перший карантин тривав чотири місяці. Ми робили фандрейзинг від наших друзів, постійних гостей, але це було вже після другого карантину. Після першого ми відкрилися на літо. Воно було вже значно кращим, ніж минуле. Два роки назад, першого листопада розпочався великий карантин на 8 місяців. Можна було продавати їжу тільки навинос, тому ми почали робити хотдоги, щоб хоч чимось зайнятись. Також був глінтвейн, кава, та інші напої. Але багато попиту не було, тому що влада сказала всім сидіти вдома. Крім того, ніхто не знав нас як місце, що продає хотдоги. Але наші постійні клієнти, багато з яких стали нашими хорошими друзями, підходили до нас та щось купляли, щоб підтримати. Найчастіше це були українські айтівці, які не втратили роботу. Але все одно було круто. Потім пройшов місяць, ми зрозуміли, що це нерентабельно, та й потрібно було зачиняти повністю все. Вже навіть не можна було навинос продавати. Але оренду за приміщення обов’язково потрібно було платити. Німеччина все ж нас врятувала, була велика підтримка від держави, але в останній місяць. Ми довго не знали, скільки вони заплатять та чи будуть взагалі. Також між карантинами ми працювали по скороченій програмі, до 23:00, тому за «викрадення часу» теж заплатили.
— Чи були у вас проблеми з незадоволенням відвідувачів через патріотичні назви в меню?
— Насправді, не дуже. Звісно, росіяни заходять, підіймають очі на меню та деякі виглядають незадоволеними, але не знаю, як вони не помітили та пройшли повз величезний прапор України на вході та портрет Шевченка. В нас все направлено на те, щоб такі люди в принципі до нас не заходили, проте, звісно, вони це роблять. Але скандалів великих не було. Взагалі, багатьом іноземцям в нас цікаво, як і німцям. Вони бачать в меню «Зеленського», звісно, знають хто це такий та зацікавлюються й замовляють. Зазвичай це всім в радість.
— Ви позиціонуєте себе як бар для українців чи все ж більш на міжнародну аудиторію?
— На міжнародну. Просто ми завжди робили українські вечори, а зараз, коли в Берлін приїхало багато українських артистів, наше ком’юніті розширилось. А до початку повномасштабного вторгнення 99.9% івентів, які тут проходили, були англійською мовою та брали участь люди з різних країн. Я могла ще запросити українських письменників, які презентують свої книги, наприклад, Сергій Жадан чи Валерій Маркус. Після початку повномасштабного вторгнення до нас приїхало багато крутих та цікавих українців, які потребували підтримки, тому ми їм дали платформу для виступів. Всі навіть в першу чергу хотіли не заробляти гроші, а передати якомога більше донатів на ЗСУ. Та й виразити себе, презентувати українську культуру та українське мистецтво. В перші дні повномасштабного вторгнення українці саме сюди йшли, тому що більше нікуди не було. А тут свої люди та своя атмосфера. Всім хотілось бути разом після демонстрацій. А потім до всіх приїхали їх друзі та родичі та вони разом із ними сюди йшли. Ми намагаємось створити «сейф-спейс» для українців, але, на жаль, від всього захистити неможливо.
Зараз важливо надавати підтримку українцям у всіх куточках світу, поширювати українську культуру та збиратись разом. Кожен важливий, незалежно від того чи він в Україні, чи закордоном.
Анна Голоденко
Редакція «Black.White»