InModernUA продовжує знайомити вас з представниками нашої професії, які діляться своїм досвідом та розкривають всі тонкощі роботи журналіста. Цього разу ми поспілкувалися з Артемом Перфіловим — журналістом і фіксером, який з початку повномасштабного вторгнення працює в гарячих точках.
— Які асоціації викликає у вас слово «журналістика»?
— Одна з найбільш багатогранних професій. Журналісти не є спеціалістами ні в чому. Вони знаються на всьому, але потроху. Тому, по-перше, журналістика — це ремесло. А по-друге, це можливість багато бачити, багато знати. Якщо є цікавість щось копати, то можна починати свій шлях в журналістиці.
— Як почався ваш шлях, як фіксера? З якими труднощами мали справу?
— Досить випадково це вийшло. На початку великої війни я відправив свою сім’ю в Європу, повернувся в Одесу і почав думати, чим можна займатися. Побачив, що мої колеги поступово переходять на такий рівень роботи і що цим дійсно цікаво займатись. Я довго не міг зрозуміти, як туди зайти.
Тут мені зателефонувала одна моя знайома і сказала, що є італійці, яких треба просто привезти з Паланки до Одеси (Паланка — контрольно-пропускний пункт Молдови — прим. авт). Вона запитала, чи можу допомогти, я погодився. Вони зі мною зв’язалися і запитали, скільки це буде коштувати, щоб доїхати з Паланки в Одесу. Сказав, що ніскільки. Вони здивувалися і запитали, чому так. Я відповів, що я журналіст і мені це цікаво. Для них було неочікувано дізнатися про мою професію, оскільки їм давали мій контакт як водія. Після цього вони запропонували бути їхнім фіксером. Тоді я відповів, що насправді хотів би, але, по-перше, я ніколи не був ним, а по-друге, в мене з англійською швах. Журналіст, з яким я зв’язався, сказав, що особисто в нього теж ніколи не було фіксера і він вперше так працює, та і з англійською в нього так само не дуже. Так я почав працювати з березня минулого року. Річ у тому, що фіксерство — це відносно нова професія. Мало хто розумів, як це робиться. Були фіксери, які працюють з 2014 року, але їх досить обмаль. Тобто це такі собі «зубри», я знаю цих людей, радився з ними. Це перша така складність. А друга складність — англійська. З дитинства вона мені не заходила. Оскільки я вчився в 90-х роках в школі, в нас змінилося 7 викладачів англійської й кожен з них починав спочатку. Тому знань в мене не було ніяких. В університеті також, звісно, трошки краще було з викладачами, але вони не добилися ефекту. Курси — теж. Я мав пунктик, що в мене швах з англійською і мені довелося з травня минулого року наймати репетитора. Тоді я почав займатися два рази на тиждень.
— Для одного з попередніх випусків ми спілкувалися з вашою колегою — Марією Ковальовою. Вона наголошувала на тому, що фіксером краще бути саме журналісту, оскільки він краще розуміється на цій кухні, десь може краще комунікувати з місцевим населенням. Чи поділяєте ви її думку?
— З одного боку вона повністю права. Тут ніяк не можна сказати, що це погано, щоб це був саме журналіст. Тому що журналісти одне одного розуміють, і з інших країн також. Це те, що мені допомогло в роботі з італійцями, без нормальних знань англійської мови, але маючи досить солідний бекграунд в журналістиці. Але є й інший бік фіксерства, тому що є досить великий прошарок успішних фіксерів, які при цьому не є журналістами. Тобто, якось же вони стають успішними. Це можуть бути малі підприємці, в яких зараз бізнес не дуже йде, це можуть бути іншого складу менеджери. Але в них є одна перевага — в них немає журналістських шорів, щоб щось знати та розвʼязувати якісь питання. Ми звикли вирішувати питання по-журналістськи, а в них є хист вирішувати це якимось іншим способом. Тобто, з одного боку так, Маша повністю права, це класно. З іншого боку, є приклади хороших фіксерів, що не мають відповідної освіти, але з досить хорошим досвідом. Іноді вони навіть краще, ніж журналісти.
— З початком повномасштабного вторгнення ви з командою журналістів та фіксерів започаткували проєкт FixersUА. Розкажіть детальніше про нього. Як виникла ідея його створення?
— Так, був такий проєкт. Воно якось лежало на поверхні, що потрібно стихійний ринок фіксерів структурувати, зробити щось на його основі, пропонувати роботу з юридичною особою, а не фізичною. Консолідуватися і рухатися в цьому напрямку. Але на той час це було, як пізніше виявилося, не на часі. По-перше, ринок на той час був інший, не такий, як зараз. Тоді було таке поняття фіксер в якомусь місті. Тобто, були одеські фіксери, донбаські фіксери, харківські та навіть львівські. Фіксер у Львові зустрічає журналістів і працює з ними по Львову або по Львівській області. І це було нормально. Журналіст рухався по Україні і в кожному місті шукав нового фіксера. Потім ситуація досить змінилась. По-перше, іноземці почали розуміти, що в принципі це дуже велика робота кожен раз шукати нового фіксера, коли ти переїжджаєш. Іноді це доводиться робити дуже швидко, бо, наприклад, сьогодні ти сидиш в Дніпрі, а завтра в Умані щось сталося і тобі вже треба бути там.
І все це у досить короткий час, тобто треба бути мобільним. По-друге, фіксери зрозуміли, що алгоритми роботи в усіх містах більш-менш схожі. Тому зараз цей ринок змінився повністю. Зараз або ти фіксер по всій Україні, або ти не фіксер. І коли ми створювали проєкт, ми були фіксерами по Одесі. Ми вже на той час їздили в Миколаїв, бо це було поруч. Потім я почав їздити далі: Кривий Ріг, Дніпро, Донбас, Запоріжжя. У команді, яка створювала ці штуки, з самого початку було 4 людини. Це навіть не я придумав. Вони мені запропонували доєднатися і я погодився. Ми зробили навіть Telegram-канал, пропозиції та розіслали їх нашим потенційним клієнтам, пропонували працювати на умовах контракту. Щось це принесло, але воно забирало багато часу та при цьому не давало стільки ефекту. У нас була загальна каса, потім нам довелося цю касу поділити — і все.
— Ви багато виїжджали у гарячі точки на Сході країни, а також до
Миколаївщини та Херсонщини. Які настрої місцевого населення та як вони реагують на журналістів?
— Річ у тім, що українські громадяни не зовсім розуміють, як працюють загалом журналісти. Вони не знають ні звідки журналісти беруть гроші, ні як це працює, ні які в нього зобов’язання. У більшості українців чомусь є впевненість, що журналіст — це така людина, якій платить хтось, швидше за все держава, і який повинен зробити все, щоб цьому громадянину було класно. Це дуже грубе уявлення, але це правда. Бо коли ти виходиш з камерою десь в Одесі, стовідсотково ти побачиш людину, а точніше вона тебе побачить і скаже про свою якусь проблему, і вона хоче, щоб ви її вирішили. Вона не розуміє, що так не працює, мало того вона просто не хоче цього розуміти. Не можна спочатку звертатися до журналістів, а потім, наприклад, до поліції, не можна кричати: «Ви продажні журналісти, розкажіть про мою проблему. Але сама я розказувати про неї не буду». І в принципі робота з іноземними журналістами це тільки підкреслила.
Війна трішки навіть загострила цю штуку, тому що журналістів почали сприймати як навідників. У нас була ситуація влітку в Бахмуті. На той момент його обстрілювали рідко. Ми потрапили під великий мінометний обстріл, або навіть ракетний, я так і не зрозумів. Ми їхали Бахмутом, з нами був ще один донбаський фіксер і в нього була досить добре розвинена інтуїція. Він сказав, що передчуває, коли десь щось має бути. Я питаю його: «Куди мені їхати?» Тоді він, як той кажан, каже: «Я чую, праворуч», окей, звернули праворуч. Потім знову я питаю: «А тут далі куди? Ліворуч?» А він відповідає: «Ні, тільки не ліворуч! Тут направо і воронку об’їжджай, там тією вуличкою». І тут на сусідній вулиці падає ракета, прямо посеред дороги. Там така величезна воронка, з неї витікає водопровід і каналізація. А ми в сусідньому кварталі. Ми зрозуміли, що ми в сорочці народилися.
Їдемо на цю вулицю, розчохляємо камеру і починаємо знімати. Місцеве населення одразу почало на нас кричати, що нібито це ми навідники і це наша робота. І взагалі, що ми не могли так швидко приїхати, ніби ми приїхали, бо ми знали, що так станеться. Така була історія, що стосується ставлення місцевого населення. Щодо настроїв: люди, яких можна назвати більш свідомими, досить гарно ставляться до іноземних журналістів. Вони навпаки намагаються чимось допомогти, щось показати. Якщо ти розумієш, що людина має клепку в голові, то до неї можна спокійно звертатися і вона допоможе.
— Чи були у вашій діяльності моменти, які стали переломними для вас?
— Так, переломні моменти відбуваються десь кожні 2-3 роки. Я не з тих людей, які довго сидять на одному місці, тільки кілька винятків клієнтів, з якими я працюю вже дуже багато років. Річ у тім, що я, коли вчився в університеті, вважав себе досить спокійною людиною, яка після закінчення навчання піде десь попрацює журналістом, а потім сяде на редакторський пост і буде собі отримувати зрозумілі гроші й не рипатись. Але життя показало, що все інакше. Коли у 2005 році я закінчив університет, а у 2006 сів на редакторське крісло і думаю: «Що, це все? Це те, про що я мріяв?» Я попрацював редактором, отримав цей досвід. Але зрозумів, що треба йти далі, робити щось цікаве, бо я не можу сидіти на місці. Ми почали працювати, робили свій продакшн, закупали обладнання, працювали як підрядники на ринку телевізійних послуг, тобто робили телепрограми під ключ. Це був переломний момент.
Наступний такий момент був, коли ми почали працювати з центральними телеканалами і робити їм новини. Тобто ми працювали, як власкори, але ми одне одного заміняли. Це така форма, коли ти нібито працюєш у штаті, але ти паралельно в продакшені. Наприклад, якщо ти обслуговуєш «5 канал» і «ICTV», то на подію може поїхати один журналіст і зробити два матеріали. Це економить час і заробляє гроші. Потім був переломний момент, коли ми закрили продакшн, бо це виявилося вже не рентабельно. На той час, мені почало набридати телебачення. Я розумів, що воно не вічне, а тим паче регіональне. Якийсь час, мабуть, десь рік, я сидів тільки на одній роботі, тоді як до того в мене було дві або три паралельно. Я почав працювати з сайтами на одному з телеканалів. Потім вони сказали: «А зроби нам шоу». Я зробив шоу і навіть вів його, хоча не люблю працювати в кадрі. Потім мене переманили, вже як головного редактора великого проєкту. Вийшло так, що потім я пішов попити кави на одне з місць роботи, мені сказали, що збираються відкривати радіо, тому я запропонував свою допомогу і я вже пішов працювати директором радіо.
Усе це — переломні діяльності. В якусь мить ти розумієш, що ти вже не пишеш, а більш зосереджений на менеджерській роботі. Працюєш не тільки з редагуванням тексту, а й з підбором кадру, з технічним персоналом, з сіткою того ж радіо. Тобто, це вже робота не журналістська, вона вже організаційна, драйвить тебе і розвиває.
— Які найбільші труднощі в роботі у гарячих точках та до чого треба бути готовим?
— Зараз найбільші труднощі виникають з тим, щоб потрапити в цю гарячу точку. Десь півтора місяця тому держава зробила нові правила роботи фіксерів з іноземними журналістами і поділила Україну на 3 зони для журналістів: червона, жовта і зелена. Червона зона — де не можна працювати журналістам, жовта, де можна працювати з пресофіцером, і зелена, де можна працювати. Проблема в тому, що вони зробили дуже багато зон жовтими та при цьому в них не вистачає пресофіцерів. Звісно, треба мати стресостійкість, щоб працювати під обстрілами. Але туди не їдуть випадкові люди. Ти розумієш, куди ти їдеш і як ти себе поводиш в критичній ситуації. Це є не стільки проблемою, скільки фактором ризику, а проблема — це бюрократія.
— Ваше екіпірування колись рятувало вам життя?
— Мені важко сказати. Я ношу екіпірування. Але сказати, що я часто був під обстрілами, ну може 5 разів ми потрапили в такі гарячі штуки. Те, що треба його носити, так, це без питань.
— Де ви берете своє спорядження?
— Зараз з цим дуже легко. У перші місяці це було якось незрозуміло, тому що це дорога штука і був вибір накопичити грошей і купити. Мені навіть родичі почали скидати гроші на «екіпу». Та коли десь половину суми ми зібрали, я знайшов екіпу в іншому місці і ми ці гроші віддали на благодійність.
Перший свій бронік і каску я взяв у Національній спілці журналістів. Але вони були дуже поганої якості. Бронік важив кілограмів 13, а це дуже багато і при тому він кустарного виробництва, невідомо, чи його відстрілювали взагалі. Каска так само, в мене було відчуття, що це біла каска, яку в чорний колір пофарбували і вона вже починала тріскатися. Другий раз я отримав екіпірування у виданні, яке працює із журналістами, в тому числі — «Комітет виборців України». Вони сказали: «Ми робимо для журналістів, але для своїх». Вони отримували їх від ІМІ (Інститут масової інформації) і могли давати їх в користування, але не в постійне. А втретє я вже напряму звернувся до ІМІ, вони спочатку казали: «Ми роздали одеським журналістам, по два на канал». Але ці телеканали нікуди не виїжджають і ті броніки б там просто лежали. Вони зрозуміли, що це потрібно і видали мені бронік і каску. Ще один бронік мені лишила журналістка, яка зараз поїхала до Румунії, він 5-го класу, армійський.
— Наскільки добре вдається виконувати свої журналістські завдання в умовах війни?
— У мене зараз все-таки фіксерські завдання, і це трішечки інше. Так, я можу навіть брати інтерв’ю замість тих журналістів, які зі мною працюють. У цьому питанні вони мені довіряють. З одного боку, це нібито фіксерське завдання, з іншого, якби я не був журналістом, вони б мені цього не сказали.
— Наскільки актуальними зараз є журналістські стандарти, чи важче їх дотримуватися в умовах війни?
— Зараз актуальні журналістські стандарти, вони нічим в принципі не відрізняються. Є така тонка межа — це інтереси держави. У цій системі, іноді краще просто промовчати, щоб щось не видати зайве. Тут вже йде балансування між стандартами й життям людей.
— Чи є у вас історії з останніх виїздів, що запам’яталися найбільше?
— Останній обстріл. На Донбасі під Часовим Яром ми працювали з пресофіцерами в жовтій зоні. Потім нам вже пояснили, що нас випас російський безпілотник. Почали гатити мінометами, це було десь 5-7 кілометрів від лінії фронту. Ми спочатку не зрозуміли, навіть військові теж. Вони думали, що то наші танкісти пристрілюються, але якось дуже близько. Ми вирішили спуститися в таку улоговину і пересидіти про всяк випадок. Потім бахнула касетна бомба — це реактивний снаряд, який випускається з РСЗВ, розкривається в повітрі й багато частин летять вниз спеціально для ураження піхоти. Тут вже довелося понервувати, ми коли сиділи в цій канаві, там були дві такі труби іржаві в землі й ми полізли ховатися туди. Сиділи там і чули, як шарахають касетні бомби.
Запам’яталося особливо, хто як себе поводив. Журналісти наші та іноземні — нормально, в них з психікою все досить добре. Вони одразу зрозуміли, що потрібно робити. Ми сиділи в одній трубі, а в сусідній вже співали пісні. Сиділи хвилин 20, кажуть, будемо чекати, поки росіяни будуть снідати чи ще щось. Потім наче стихло, вирішили вибігати по двоє, по троє, не більше. Почали вибігати, вони знов почали шарахати, я лежу. Ми перебіжками добігли до машин. Перша машина пішла, я другою поїхав. І по болоту, якимсь дивом ми почали викорабкуватися з цих місць.
— Що б ви сказали студентам, які ще готуються працювати у сфері журналістики?
— Нехай англійську вчать. Мені соромно іноді, що я не вивчив її до того, бо це дійсно та штука, яка тебе підіймає на інший рівень. У тебе з’являються можливості працювати в журналістиці та навколожурналістських темах. Чого навколожурналістських? Бо рано чи пізно кожен журналіст починає думати над зміною діяльності і шукає сфери, наближені до журналістики. Багато з них залежать саме від знання англійської мови. Якщо це буде більше мов — краще. Наприклад, зараз фіксери з країн не англомовних іноді шукають людей, які знають їхню мову. Не забувайте, що ми вже живемо в той час, коли комп’ютерний інтелект може перемогти нашу професію і замінити її повністю, тому шукайте ті сфери, які не будуть сильно залежати від цього і не зможуть вас замінити. Робота з людьми — одна з цих сфер.
Аріадна Панчук
Редакція «InModernUA»
Фото: зі сторінки Facebook Артема Перфілова