Як тільки в країні вводиться «червона зона», усе культурне життя містян завмирає. А отже, є можливість спокійно поспілкуватися з акторами, які до цього постійно гастролювали та днями репетирували вистави. Як це, коли з дитинства вчишся проживати багато життів? Про це розповість акторка Одеського академічного театру музичної комедії імені М. Водяного — Надія Даведюк.
У свої 18 років Надя встигла «приміряти» на себе багато ролей: Попелюшка, Ассоль та Вірджинія з мюзиклу «Кентервільський привид» та інші. Усе це на сцені одного з провідних театрів Одеси. Наша співрозмовниця цікава та, попри на юний вік, зріла особистість.
— Надю, де вчаться на театральних акторів в Одесі? Як ти потрапила на сцену?
— На жаль, в Одесі дуже мало місць для отримання акторської освіти. Найпоширеніший варіант — театральні студії. Наприклад, я займалася у студії при Театрі музичної комедії. З вищих навчальних закладів можна назвати Театральний коледж.
Мій шлях на сцену — суцільний збіг обставин. Це моя улюблена історія, яку я готова переказували знову й знову. Добре пам’ятаю момент, коли ми з мамою прийшли на танцювальний показ до Музкомедії. Мені було десь чотири роки і я, з захопленням дивлячись на сцену, сказала, що теж так хочу. Тим паче, що вчителька, яка підловлювала мене на співах під час уроків, порадила батькам віддати мене на вокал. Тоді я відвідувала хореографічний гурток (точніше, я часто прогулювала ці заняття). Саме на цій ненависній хореографії була дівчинка, котра ходила до вокального гуртка. Його педагогиня за сумісництвом була солісткою Одеського музичного театру імені М. Водяного. Якось до нас завітав режисер цього театру, якому потрібні були діти для новорічної вистави. Так я в 7-річному віці відкрила театральний світ, який сьогодні є моїм другим домом.
— З якими складнощами ти зіштовхнулася у своїй діяльності? Як їх перемагаєш?
— Мені чомусь важко згадати якісь складнощі. Так склалося, що я обожнюю проблеми та їх вирішення. Коли ти займаєшся справою свого життя, то любиш її саме за складнощі, які тобі подобається долати. Можливо, коли я навчалася в школі, у класі 6-7, я хотіла декілька разів не їхати на репетиції, а піти погуляли. Також мої шкільні друзі часто «ревнували» мене до театру. Але це такі дрібниці у порівнянні з відчуттям, коли ти кайфуєш від енергії сцени й глядачів.
Хвилювання мені допомагає. Я навчилася його правильно спрямовувати в гру. Тексти взагалі не складно запам’ятовувати, як і показувати емоції незнайомим. Велика вдача — зробити чи сказати те, що Надя у своєму житті не зможе, а її героїня зробить і скаже. Можливо, тільки складно вилікуватися за день до вистави або зіграти у хворобливому стані. Але коли все вдається, радість затьмарює погані думки.
О, згадала велику складність — жити без театру! Коли почався карантин, я не бачила сцену більше ніж пів року. Це був найдовший і найнудніший період.
— Яка роль, що ти вже грала, найбільше імпонує тобі? А кого мрієш зіграти в майбутньому?
— Я люблю кожну свою роль. Професія не стерпить, якщо ти щось робиш не за бажанням, а за потребою. Глядач не повірить, коли ти просто граєш, а не проживаєш роль саме тут і зараз. Тому дуже важливо саме любити ролі та «вирощувати» їх, як дітей.
Мрію зіграти «всі» ролі. Чим різноманітніші вони будуть, тим краще. Я дуже хочу спробувати себе в різних амплуа, й мій страх — бути актрисою однієї ролі.
— І все ж таки: добро чи зло, герой чи антигерой? Який бік обереш?
— В акторському світі таки немає уявного «чорного» та «білого». Це нецікаво як грати, так і дивитися (трагедія зіграна на усмішці або серйозна комедія вдаліше працюють). Ролі — це люди. А вони не бувають однотонні. Як я вже говорила, зіграти мені хочеться все і всіх. Але на даному етапі, напевно, зіграла б образ якогось антигероя. Цікаво продумати, чому він таким став, показати, що і йому можна співчувати.
— Коли отримуєш нову роль, як пропрацьовуєш персонажа?
— Потрібно декілька разів прочитати п’єсу, зробити ідейно-тематичний аналіз твору. Зібрати відомості про автора та історію написання. Зрозуміти епоху, в якій відбувається дійство, дізнатися про неї більше. І вже потім братися за персонажа. Варто знати мету героя, декілька разів перепитати про це в режисера, бо можливі різні бачення і трактування. Корисно знайти якісь приклади з життя. Важливе місце займає психофізична робота над роллю. Тобто за час репетицій потрібно максимально віднайти героя так, щоб було зрозуміло: на сцені Ассоль, а не красива дівчинка-актриса.
— Уяви, що твоє життя склалося без театральної діяльності. Ким би стала маленька Надійка у паралельному Всесвіті?
— Обожнюю розбирати ролі. А це мені нагадує психологію. Тому була би психологом.
— Часом творчих людей вважають не здатними до існування в реальному світі. Це правда? Як взагалі гадаєш: чи є у творчої людини майбутнє у якійсь іншій сфері?
— Я, скажімо, виросла в театрі, мене завжди оточували творчі люди. І так, як не дивно, у нас там є реальність. І в, і за межами театру в нас звичайне життя та сім’ї, такі ж, як у юриста чи стоматолога. Можливо, лиш трохи дивакуваті!
Можу сказати, що професія актора — це ситуативні подолання самого себе, нестабільне життя зі злетами та падіннями. Усі сльози і радощі — це низка життєвого досвіду і багажу знань. Актор — людина, котра знає емоції інших, але їй складно зрозуміти власні.
Театр затягує. Раз спробуєш — і тебе чи зразу викине, чи втрапиш на все життя. Думаю, творча людина залишиться творчою назавжди. Актор може стати режисером, однак не зустрічала професійних акторів, які залишили улюблене мистецтво заради медицини чи фізмату.
— Є стереотип, ніби актриси — творчі особистості, що мають багато кавалерів. Це міф, чи більшість, справді, шукають натхнення, часто змінюючи партнерів?
— Актор — це, справді, марнославна професія. Увага завжди приємна. Людей приваблює театральна магія, тому в театрі багато прихильників. Я не можу говорити за всіх. Міф чи не міф — залежить від людини. Можливо, «зміна партнерів» пов’язана з тим, що через специфіку професії розставання дається легше, бо є досвід з ролей. Плюс, всі життєві події сприймаєш як допомогу в акторській роботі. Можна набити багато синців у житті, аби на сцені тобі вірили під час гри.
— Якщо говорити про амбіції та мрії, то куди ти прагнеш потрапити? Можливо, в інші країни чи у планах узагалі підкорити світ та стати зіркою Бродвею?
— Поки що я взагалі не прагну до Бродвею. Звісно, якщо мене запросять, я не відмовлюся. Однак я жити не можу без нашого менталітету. Мрію робити фантастичні речі тут, не змінюючи мову та менталітет навколишніх. Я вірю, що в нас є люди й можливості робити не гірше за наших закордонних колег. Мої амбіції й мрії штовхають поїхати з грандіозними гастролями туди та показати, що ми теж можемо робити магію. Для цього нам не потрібні спецефекти чи багатофункціональні декорації. Ми вміємо це все робити одним поглядом.
Актор проживає на сцені інші життя та, певно, краще за всіх розуміє людську природу. Але за кулісами після гучних овацій залишається звичайна людина зі своїми дивакуватостями, емоціями та побутом. Такою ж звичайною дівчинкою є Надя. Окрім театру, вона полюбляє подорожувати, танцювати, співати та куховарити. Але саме сцена зробила з неї ту, ким вона є сьогодні.
Анастасія Верис, 4 курс