У кожного молодого, а часом навіть у досвідченого журналіста чи журналістки виникають страхи. Страх помилитися. Страх зганьбитися. Страх обмовитись, розгубитися, підвести свою редакцію та себе й багато іншого… І це дуже заважає. Як у професійній діяльності, так і в житті. Ми не можемо зробити вас впевненими в собі журналістами. Але певними порадами хочемо показати, що такі фейли трапляються навіть у професійних журналістів, та допомагти вам вчитися й розвивати себе.
Віктор Вацько та народження доньки А. Шевченка
«Це була зовсім некумедна істроія. 2003 рік. Збірна України з футболу під керівництвом Олега Блохіна грала товариський матч в Англії, місті НьюКасл. Я мав коментувати цей матч. Приїжаю на стадіон зі своєю командою за деякий час до гри. Мені приходить есемеска від мого друга Роми Кадеміна, журналіста з каналу Інтер: «Привіт! У Шеви (футболіст Андрій Шевченко) народилася донька! Привітай». Я думав, як класно, додаткова ексклюзивна інформація. Також багато хто писав тоді, що жінка А. Шевченка була вагітна, ну і донька народилася, все відмінно. Починаеться матч. Іде проїзд гімнів. Ну і я ж там: Добрий день! У нашого капітана, легенди футболу, Андрія Шевченка народилася донька! Він виводить команду у відмінному настрої та інш… На куражі продовжую. Все нормально, іде гра. Закінчується перший тайм, перерва. Я бачу на трибунах Гарі Лінекера. А для мене він просто легенда легенд, як футболіст-нападаючий з красивими голами. Треба ловити можливість та сфотографуватися. Я взяв з собою камеру та свого колегу й ми пішли його шукати. Зайшли в ВІП-зону стадіону. Там сидять всі поважні персони, в краватках, випивають та спілкуються. Нам вхід туди був заборонений, тому ми тишком-нишком пробиралися по трибуні та шукали Лінекера. І тут у мене дзвонить телефон. Набирає наша головна продюсер (на Інтері), запитує, як я. Кажу, все супер, шукаю Гарі Лінекера. Вона каже: «Окей, добре відпрацював перший тайм, але є один нюанс – у Шеви донька не народилася». Я очманів. Дивилася вся країна та світ. В мене падає телефон з руки. А тепер уявіть : стадіон Сеінт-Дженсен Парк, ВІП-ложа з поважними людьми. І я беру та чистою українською мовою кричу всі «гарні» слова, які знаю. Приходять величезні охоронці та просто «виносять» мене та мого колегу з ложі. У другому матчі я розповідав про те, як важливо перевіряти інформацію та факти (до речі, Інтернета тоді ще не було), і як я помилився. Коротше, для мене цей день пропав. Закінчується гра. Мені соромно просто катострофічно, готовий крізь землю провалитися. Сідаю в журналістський автобус, який везе нас в аеропорт. Ховаюся на задньому сидінні, не з ким не розмовляю та намагаюся бути невидимим. Коли прибули до аеропорту, дочекався, коли всі повиходили з автобусу, лише потім вийшов сам. Іду останнім, щоб нікому не попастися на очі, натягнув капюшон. Стоять дві черги: журналісти та футболісти. Стою у хвості своєї черги, чекаю. І тут відкриваються двері аеропорта, входить останнім Григорій Михайлович Суркіс, президент федерації футболу України (наймогутніша людина в футболі на той час) і стає в паралельну чергу. Кидає на мене погляд. Один, другий…починає сміятися та показує жестами, щоб я до ньго підійшов. Я бордового кольору, підхожу до нього. Він каже: «Ну що ти там Шеві доньку народив?». Я почав дуже сильно вибачатися, розповідаю, що колеги підказали, не було, де перевірити. Г. Суркіс мені розповідає: «А ти що, незнаешь, що у нього дружина на 7-му місяці та у нього має бути хлопчик?». Що тут казати? Потім вибачився перед Шевою. А насправді історія з цим народженням була така: мій друг Рома Кадемін знімався тоді в українській версії «Ключі від Форта Буаяр» Він був у команді журналістів. І у цій команді був такий відомий журналіст, як Андрій Шевченко…і саме в день гри в НьюКаслі, де грав футболіст Андрій Шевченко, інша учасниця шоу, ще починаюча тоді журналістка Марічка Падалка (зараз ведуча на 1+1) пише моєму Ромі, що у Андрія Шевченка народилася донька. А Рома щасливий відправляє цю інфу мені. Ну я і привітав…Виявилося, що донька народилася в того Андрія Шевченка. Історія мала продовження вже цього 2021 року. Приходить мені в месенджер на фейсбук повідомлення від Андрія Шевченка, колишнього журналіста, зараз посла України в Канаді: «Скільки часу минуло, а ми досі всією сім'єю згадуємо, як вся країна знала,що наша донька з’явилася на світ». Ось така кумедна історія.
Дмитро Поворознюк та аеропорт Литви
«Одного разу наша збірна з футболу грала проти збірної Литви в Вільнюсі. Я як журналіст-блогер не ходив з оператором, а знімав багато чого сам. Прилітаю в аеропорт, зі мною інші журналісти, футбольні фанати, футболісти та інші. Починаю знімати, розпитувати всіх, як справи, треш, двіж, все пішло. Тут приходить наряд поліції, беруть мене, кажуть англійською пройти з ними. Заходимо ми в кімнату, там мені кажуть: «Депортація». Запитую, за що? Паспортний контроль, тут зйомка заборонена. Я починаю вибачатися, якось шуткувати. Але нє, нє, кажуть, не пройде. Стирають все з камери на своєму ноутбуці, щоб файли неможливо було відновити. Десять хвилин проходить, а я сиджу та розумію…все, депортація. Це така штука, що якщо тобі якась країна її поставить, то попасти в іншу країну буде вже нереально чи дуже тяжко. А для мене, як тревел-журналісту, це було б жахливо. Кінець кар'єри. Я зібрав всю волю в кулак, бо розумів, що у таких ситуаціях треба бути дуже спокійним, не «кіпішувати» та не кричати. Я сидів та просто їм усміхався, відповідав на питання. Десь на сорокову хвилину цього кошмару мені віддають паспорт та жінка (одна з контролерів) каже «Ми не поставили тобі депортацію за те, що ти був спокійний. Можешь їхати». Я виходжу щасливий, мене пустили в Літву, ми (збірна України) виграли 3:0 й після того я зрозумів, що в аеропортах я більше не знімаю відео»
Артем Дамницький та велоспорт в Прилуках
«До Ліги Сміху змінив багато професій. Колись я працював у Прилуках спортивним журналістом та їздив на роботу на велосипеді. Місто невелике, річ була поширена та зручна. І одного разу, я повертався з роботи до дому та проїжав стадіон «Спутнік». Там було дуже багато людей, велосипедів, та була зроблена якась траса. Мене зупиняє начальник сектору з фізичної культури та спорту, ми з ним знайомі, завжди зустрічаємося на спортивних якихось зйомках. Він каже:» Артеме, тут така справа…Ти зараз на велосипеді, не хочешь допомогти? Бо в нас один лише конкурсант й ми за протоколами не зможемо нормально відзвітувати…можешь проїхати цю трасу з ним, будь ласка…а ти зможешь потім написати про це, взяти інтерв’ю, в кого забажаешь…». Добре. Виходимо на старт. Я на старому велосипеді Ардіс та чувак на крутому велосипеді з ароматизаторами та щитками. Звучить гонг, починається. Чувак за хвилину проїхав трасу, я лиха прикупивши долаю цю трасу, велосипед піді мною тріщить…але, оскільки в цьому конкурсі було лише двоє учасників, я став сріблим призером турніру з велоспорту міста Прилуки в категорії ветерани … не космічних військ, але ветерани…та написав декілька матеріалів про цю подію»
Дуже часто у своєму житті я та інші люди порівнюють роботу журналіста з імпровізацією. Бо так і є. Ви маєте підлаштовуватися під ситуацію, яка змінюється кожні три секунди. Ви маєте бути готові до всього: що вас можуть вивести охоронці, що ви можете сильно помилитися чи навіть стати безпосереднім учасником події, про яку будете писати. І головне не боятися цього, пережити та отримати цінний досвід.
Мені дуже подобається цитата Валіка Міхієнка, актора-імпровізатора Improv Live Show:
Головне в імпровізації – не боятися виглядати смішно. Не боятися з тріском пробити дно, помилитися, сказати дурницю. Як тільки ви береборите цей страх, ви станете великим імпровізатором, який сможе почуватися комфортно в повному хаосі.
Сподіваємося, що ця інформація була корисною для вас. Всі історії були взяті з різноманітних відео на ютуб каналі Ветерани Космічних Військ.
Дар’я Волошко, 1 курс, «Дах».