Одеський національний університет імені І. І. Мечникова

Осінь по-карпатськи

Карпати – багата культурна історія, збирання ягід та грибів, катання на лижах і сноуборді, риболовля, купання в гірських річках і просто естетична насолода краєвидами. Ми відправилися в невелику подорож до українських гір і пропонуємо вам зануритися в цю мандрівку разом.

Ми заздалегідь забронювали в Яблуниці на декілька днів будиночок, який здає місцева жителька пані Наталя. Під вечір ми машиною прибули до зазначеного пункту. Нас привітливо зустріла господарка. Показала наше місце перебування на наступні 3 дні, у подробицях розповіла про найцікавіші тутешні місця, запропонувала наступного ранку піти з її сім’єю по гриби, а також пригостила смачними домашніми млинцями. Вони були начинені крупними афинами (так місцеві називають чорницю) та притрушені цукровою пудрою зсередини та зовні. Таке незвичне поєднання дає присмак натурального чорничного морозива, загорнутого в несолодкі, товсті налисники, які вдало доповнюють страву. Рецепт цього десерту, як потім розказала пані Наталя, дістався їй від прабабусі.

Наступного дня, ми рушили по гриби на гору, яка прикрашала місцеві краєвиди. За порадою чоловіка пані Наталі заздалегідь озброїлись високими гумовими черевиками та спеціальним засобом для збирання грибів – «гребінцем». Він має таку назву, бо схожий на глибокий гребінець, тільки посередині має продовгувату паличку з двома гострими вільними кінцями, дуже схожими на ножиці. Такий зручний пристрій є винаходом тата пані Наталі, пана Миколи, який нас і забезпечив цими «гребінцями». Щоб зірвати гриб треба гребінцем підчепити середнього розміру гриб та конструкцією, що знаходиться посередині, зробити глибокий надріз, внаслідок якого гриб впаде сам у спеціальний засіб. Ми йшли високими схилами, де подих людини ніби був вперше. Слухали природу та історії з життя пана Миколи. В словах відчувалася гордість та повага до кожного і кожної в його житті. Було неймовірно приємно чути мудрість подібної людини. А ще виявилося, що ми спілкуємося зі справжньою родиною бойків. 

В горах швидко темніє, тому о четвертій ми вже збиралися додому. Але пані Наталя запропонувала відвідати заклад, що знаходиться на ще одній горі поблизу, з якої можна було спуститися вже на фунікулері. Особливістю цього закладу є те, що там, попри запропонований асортимент, готують грибну юшку з тих грибів, які принесуть відвідувачі. Це зробить юшку ще смачнішою. Звісно, таку нагоду ми пропустити не могли. Місце, в якому знаходився заклад нагадувало казковий теремок на високій, вкритій ялинками, горі. Але в цьому будиночку знаходилася лише кухня, а для відвідувачів була призначена дерев’яна невеличка тераса, біля якої бігали декілька кіз та курка. Вечоріло. Нам принесли грибну юшку. Спокусливий аромат залунав ще як тільки офіціант відкрив двері з теремку. Юшка, в якій плавали цілі лисички та білі гриби, мала приємний вершковий присмак. Ми сиділи на лавочці, смакували юшку, котра була ліпше, аніж в будь-якому ресторані, і спостерігали за яскравими ліхтарями, що потрохи вмикалися вдалечині. 

Було важко прощатися з цими краєвидами, але нас чекав наступний день, в який ми відправилися до Синевира. Найбільше озеро українських Карпат знаходиться досить далеко від місця, де ми перебували. Вільний час в дорозі, який у нас був, ми витратили на ознайомлення з тутешніми легендами, яких, до речі, не злічити. Приїхавши, ми трохи обурилися розвиненою туристичною інфраструктурою. Купа сувенірних лавок, ресторанів, розважальних пропозицій. Людей було багато. Але, на щастя, місця теж. Ми обійшли озеро на половину, і звідти відправилися на плоті Синевиром. Помітили, що в озері плавають дрібні створіння – розміром з мізинчик. Їх було настільки багато, що спочатку здалося, що це п’явки в давно забутій прісній водоймі. Тому доторкнутися до озера спочатку було моторошно, але господар теслі вчасно сказав, що це маленькі форелі. Зануривши пальчик до водойми, рибки іскрою припливли і почали кусати за пальці тих, хто занурив їх в озеро. Але це було не боляче – навпаки, здавалося, ніби вони роблять масаж. Зійшовши на берег, ми вирішили провести трохи часу, гуляючи просторами цього містичного місця, тоді й зрозуміли, чому саме його як локацію обрали для українського фільму жахів «Синевир». Через деякий час ми зайшли до однієї з колиб біля озера. Око впало на банош. Приготування страви – цілий ритуал: кашу готують виключно на відкритому вогні, перемішують лише дерев’яною ложкою і тільки в одну сторону. А також важливо, щоб банош готував саме чоловік. Ще ми замовили пательню, не уявляючи що це може бути. Чекаючи на страви, ми оглядали декор колиби. Все тут було у мисливському стилі: на стінах висіли голови вбитих кабанів, рушниці, шкури лисиць та ведмедів. Світло було приглушене, але не занадто. Подібна атмосфера, чесно кажучи, на любителя. Разом із замовленням нам принесли “сметанницю”, в якій було щось подібне до сметани, але не вона. Виявилося, що це високоцінний жир, витоплений з сала свиней і заправлений перцем і сіллю. Власне, до того як ми дізналися з чого він зроблений нам було смачно. Пізніше ми зрозуміли що таке пательня. Це м’ясна страва, що складається зі значною кількості смаженої свинини та прикрашена картоплею, яку подають на сковорідці. Хоча у кожного закладу подача різниться. М’ясо було неймовірно ніжним, і, що не притаманно свинині, не жирним. Злегка гострі приправи зробили смак страви цілісним. А банош подали з бринзою та шкварками. Причому доповнення до каші було стільки ж, скільки і самої каші. Страва зовсім відрізнялася від тієї домашньої кукурудзяної каші, яку ми зазвичай готуємо -тут вона мала солонуватий від бринзи присмак. А хрумкі шкварки були ніби створеними для цієї страви. Запах дозволяв зрозуміти, що страва була зроблена саме на відкритому вогні. Кілька годин потому трапезу було завершено приємним компліментом від закладу – свіжим фірмовим хлібом. Години, що залишилися, ми провели в дорозі за жвавим обговоренням побаченого, почутого, відчутого та скуштованого. 

Останній день ми вирішили провести, милуючись полонинами Карпат. Ми заїхали в найближчий ресторанчик за їжею на виніс. На цей раз ми обрали сир з овечого молока, деруни та, в якості десерту, гомбовці. І рушили у віддалені від людини місцевості. Їх було знайти важко, а дістатися ще важче, але ми були налаштовані рішуче. Врешті-решт ми зупинилися на ділянці, з якої були видні накриті зеленою ковдрою хребти. Над ними літали сірі хмарки, що віщували майбутній дощ, але вони були далеко, тому ми мали час насолодитися реальністю. Ми розстелили пледи, які брали з собою в мандрівку, відкрили кошик, наповнений їжею, і приступили до обіду. Не дивлячись на те, що їжа була замовлена в ресторані, вигляд і смак мала домашній. Тутешні деруни, попри хвалебні коментарі місцевих, виявилися такими самими як і всі інші. Зате овечий сир вирізнявся якісним і неповторним смаком. Чи це Прикарпаття чи Закарпаття, кожен сир має свою технологію виробництва. Важливо в ньому все – від умов догляду та харчування тварин до почергового слідування унікальних традиційних рецептів, які в кожному селі власні. Цей сир було виготовлено на невеликій сироварні місцевого жителя, і наступного разу ми точно її відвідаємо. Трохи пізніше ми приступили до гомбовців. Це паніровані картопляні кульки зі сливою всередині. Раніше використовували лише свіжі сливи, але з часом почали використовувати і консервовані. Не дивлячись на наше нейтральне ставлення до слив, нам сподобалося як її обіграли в поєднанні з іншими продуктами. Гомбовці мають хрустку скоринку, в’язке тісто та подібну джему начинку, хоч у страву і кладуться цілі сливи. Відкусивши кульку, вітер змусив нас вдихнути запах полонини. Ще один шматочок, і ми відклали в корзинку їжу, що залишилася. Впали на спини, споглядаючи безкрає небо. Воно було таке ж саме, як і сповнене можливостями наше життя. Раптом пішов до, і ми, накрившись кофтами, схопивши корзинку та пледи, побігли до машини. Нас переповнювало дитяче щастя. Ми кинули через ліве плече копійку та пообіцяли собі, що обов’язково ще повернемося. 

Аліна Кравченко